Цей сценарій уже був розіграний в Італії Сільвіо Берлусконі. В 1995-му його перемогли нудні, погано організовані ліві, які не мали жодного плану дій, а через шість років він повернувся до влади. У Франції шлюби з розрахунку зараз укладають партії та особистості (прем’єр-міністр часів Жака Ширака Домінік де Вільпен уклав союз проти уряду з революційним соціалістом Олів’є Безансено, з яким його майже нічого не поєднує). Їхньою спільною метою є повалити Саркозі, але що далі?
Комбінація випадкових коаліцій, мінливого політичного курсу та розчарування визначає й поточний політичний ландшафт США. Минулорічна поразка республіканців та кінець президентства Джорджа Буша-молодшого принесли мить тріумфу.
Проте навіть якщо та частина електорату, чиє життя так і не покращилося, все ще вірить Обамі, то їх тріумф випарувався. Пацифісти впадають у відчай від інтенсифікації війни в Афганістані, реформа системи охорони здоров’я не виправдовує сподівань, як і екологічна політика. Загальний вердикт не дуже позитивний, хоча це все ж краще, ніж ніякий. Така ситуація сприяє занепадницьким настроям. Політичний ентузіазм знову переходить на бік опозиції.
Цей глухий кут посилює лобістів та порушує питання про реальну владу американського президента. Обама не Буш. Романо Проді теж не був Сільвіо Берлусконі. Однак того, що Обама не Буш, недостатньо, аби сказати, куди Обама веде країну, чи змусити народ захотіти йти за ним. США страждають: рівень безробіття різко зріс, у деяких районах практично всі будинки конфісковані за несплату іпотечних кредитів. Президентові не бракує пояснень, а також бажання бути переконливим. Але до чого це призводить? У Каїрі він засудив ізраїльські поселення, а потім здався перед фактом їх подальшого розширення. Він підтримав амбітну реформу системи охорони здоров’я, але коли Конгрес виголосив її, він із цим змирився.
Одного дня він каже кадетам у Вест-Пойнті, що відсилає підкріплення до Афганістану, а наступного приймає Нобелівську премію миру. Від цього дисонансу в нього є ліки: потік слів, який збалансує кожну офіційну заяву з протилежними їй діями. Приспів майже завжди звучить так: «Мої прогресивні друзі кажуть одне, мої республіканські друзі кажуть інше. Перші вимагають забагато, а другі недостатньо поступаються. Отже, я обираю середній курс».
Обама заохочує вест-пойнтських кадетів «демонструвати стриманість під час застосування сили». Й він же каже Норвезькому Нобелівському комітету в Осло: факт, що «застосування сили іноді може бути необхідним, не є закликом до цинізму. Це визнання уроків історії; недосконалість людини й обмеженість її здорового глузду». Обама попросив членів комітету також обміркувати приклад президента Ніксона, який, попри «жахіття Культурної революції», в 1972 році погодився на зустріч із Мао в Пекіні. Якщо вже говорити про права людини, то Ніксон мав досвід бомбардування в’єтнамських міст та підтримки путчу генерала Піночета в Чилі… Але Обама не згадав цього у своїй промові. Як завжди бездоганний центрист, він волів віддати належне Мартіну Лютеру Кінгу та Рональду Рейгану.
А все починалося так добре. В листопаді 2008-го майже дві третини виборців США взяли участь у голосуванні. Траєкторія кандидата, якого вони обрали до Білого дому, передбачала масштабні зміни: «Я не вкладаюся в рамки типового політичного родоводу, і я не робив кар’єри у вашингтонських коридорах». Саме тому він зміг мобілізувати молодь, чорношкірих та людей латиноамериканського походження, а також безпрецедентне число білих виборців (43%). Здобувши більшу частку голосів, ніж Рейган у 1980-му (52,9% порівняно із 50,7%), Обама міг справедливо пишатись істинним мандатом довіри. Ніхто не зумів кинути йому виклик. Республіканці були цілковито зруйновані. Їхня неоліберальна філософія, яку стисло підсумував новий президент («ми повинні давати все більше й більше тим, хто має майже все, і сподіватися, що добробут спуститься до всіх інших»), перетворилася на лахміття. Демократи мали переконливу більшість в обох палатах Конгресу.
За три місяці до свого обрання Обама попереджав: «Найбільший ризик, на який ми можемо піти, це спробувати провадити стару політику з тими ж старими політичними гравцями й чекати на відмінний результат. Ви [активісти на низовому рівні] показали – історія вчить нас, що в такі визначні моменти зміни, яких ми потребуємо, не приходять із Вашингтона. Зміни приходять у Вашингтон. Зміни відбуваються, бо американський народ вимагає їх, бо він повстає й наполягає на нових ідеях та нових лідерах, на новій політиці для нового часу».
Хтось міг припустити, що активність зможе струсити консервативну інерцію в столиці, де базуються всі лобісти. Минув рік, і від цього народного руху не лишилося й сліду, натомість є незліченні випадки блокування, вихолощення або нейтралізації планованого законодавства «тією ж старою політикою з тими ж старими політичними гравцями».
Це правда, що політичний родовід Обами відрізняється від родоводу його попередників. І не лише з очевидних причин, але й тому, що для господаря Білого дому незвичним є рішення згаяти в молодості шанс стати багатим юристом у Нью-Йорку, а натомість допомагати людям у бідних районах Чикаго. Та якщо подивитися, кого Обама обрав членами свого кабінету, ці люди не вражають новизною. На кожного такого міністра, як Гілда Соліс (міністр праці, яка має тісні контакти з профспілками та обіцяє порвати зі старими порядками), є держсекретар Гілларі Клінтон, чия дипломатична позиція мало відрізняється від позиції її попередниці. А ще є міністр оборони Роберт Ґейтс, який узагалі залишився ще від адміністрації Буша. Або міністр фінансів Тімоті Ґайтнер, який надто близький до Вол-стріт, щоб мати бажання реформувати її. Або економічний радник Лоуренс Саммерс, архітектор фінансової дерегуляції, яка ледь не призвела країну до катастрофи. Різноманітність президентської команди врешті-решт виявляється не такою вже й різноманітною: 22 із 35 призначених Обамою топ-чиновників закінчили елітні американські чи британські університети.
З початку ХХ сторіччя демократи були особливо чутливі до технократичної ілюзії компетентності, прагматизму, урядування «найкращих і найрозумніших», видатної майстерності та знань, що намагається нав’язати свою волю політичному світові, який вони підозрювали у постійній демагогії. Ця філософія з недовірою сприймає масову мобілізацію та популізм. Саме цієї філософії дотримується Обама, і це є парадоксальним, зважаючи на його курс.
Спочатку Обама сподівався, що найбільш розсудлива частина Республіканської партії підтримає його у спробі вивести країну з теперішньої скрути. Але він даремно до них звертався. Нещодавно Обама прокоментував цю відмову республіканців від співпраці: «Ми були змушені робити ці кроки переважно без допомоги опозиційної партії, яка, прийнявши рішення, що призвели до хаосу, на жаль, вирішила залишити розв’язання проблем іншим». Дивне, але відверте формулювання. Але воно не враховує того факту, що це не республіканці після президентських виборів 2008 року вирішили передати владу демократам: це народ своїм голосуванням викинув їх із влади.
.jpg)
Для республіканців це нестерпно, вони дуже сильно відчувають поразки. У червні 1951‑го господарем Білого дому був демократ Гаррі Трумен. Як президент він присвятив себе боротьбі з комунізмом та Радянським Союзом, обороні імперії та прибуткам для General Electriс. Проте в очах значної частини республіканського електорату, що б він не робив, він був зрадником. Сенатор Джозеф МакКарті питав: «Як ми можемо оцінювати нашу теперішню ситуацію, якщо ми не віримо, що люди на вищих щаблях влади не змовляються, аби привести нас до катастрофи? Це має бути результат великої змови, змови такого масштабу, порівняно з якою виглядають мізерними всі попередні авантюри в історії людства. Змова настільки скандальна, що коли її таки викриють, її головний винуватець заслуговуватиме на вічне прокляття всіх чесних людей». МакКарті чотири роки тероризував американських прогресивних діячів, митців та профспілкових діячів, а також високопосадовців, включно з військовими.
Ми ще не досягли цієї точки. Але атмосферу знову отруює параноя правих активістів, доведена до шаленства ток-шоу на радіо, «новинами» від телеканалу Fox News, редакторськими колонками ділової газети Wall Street Journal, фундаменталістськими церквами та божевільними інтернет-чутками. Вони захоплюють свідомість і блокують думки про інші речі. Мільйони американців, які захоплюються політикою, переконані, що їхній президент брехав про обставини свого народження, а отже, не може бути господарем Білого дому, бо був народжений за кордоном Вони переконані, що його перемога, здобута з перевагою у 8,5 млн голосів, була результатом фальсифікацій, «змови такого масштабу»…
Вони відчувають відразу до самої думки про те, що їх лідер провів два роки в мусульманській школі в Індонезії, є колишнім лівим активістом та космополітичним інтелектуалом. Вони мають неспростовну віру в те, що реформа системи охорони здоров’я потягне за собою створення трибуналів, які вирішуватимуть, кого з пацієнтів лікувати. Ці когорти формують жорстке ядро Республіканської партії. Вони стоять із залізним прутом над законодавцями, з якими добрий центрист Обама розраховував обговорити свій стимуляційний пакет, свою реформу страхової медицини та фінансового регулювання.
Марність такої надії швидко стала очевидною. Менш ніж через місяць після інавгурації Обами його план збільшення державних витрат не дістав підтримки жодного зі 177 республіканців у Палаті представників. У листопаді 2009-го настав час реформи системи охорони здоров’я – тільки один опозиційний депутат проголосував разом із демократичною більшістю. У грудні законодавство, спрямоване на захист споживачів від кредитних компаній, було прийняте в Палаті представників без жодного республіканського голосу. Щоразу, однак, до законопроектів вносили поправки в надії, що президент зможе презентувати їх як підтримані обома партіями.
Ніхто не може сказати, яким буде закон про фінансову реформу, що Обама зрештою підпише. Якщо менше ніж 60 сенаторів зі 100 вимагатимуть голосувати з цього питання, то дискусії можуть тривати нескінченно. Оскільки зараз є 41 сенатор-республіканець, то кожен із них – а також будь-який упертий демократ – може вимагати високу ціну за свою підтримку. Один такий демократ, Джозеф Ліберман (який на президентських виборах 2008 року підтримав республіканця Джона МакКейна), вже став на перешкоді наданню американцям державної допомоги без медичного страхування. Серед основних спонсорів сенатора Лібермана – приватні медичні страхові компанії.
28 вересня 2008 року, коли обговорювали пакет порятунку банківської системи вартістю $700 млрд, який схвалив кандидат Обама, представник лівих Денніс Кусініч поцікавився: «Це Конгрес США чи рада директорів Goldman Sachs?» Запитання все ще слушне, бо Обама нещодавно був змушений відзначити, що «боровся за цю посаду не для того, щоби допомагати зграї жирних котів із Вол-стріт». Що б там не казали, у 2008 році Goldman Sachs, Citigroup, JPMorgan, UBS та Morgan Stanley були серед 20 найбільших спонсорів його кампанії. Журналіст Вільям Ґрейдер так підсумував цю ситуацію: «Демократи зіткнулися з дилемою: чи можуть вони служити громадському інтересу, не завдаючи дискомфорту банкірам, які допомагали фінансувати їхню кампанію?»
То як можна реформувати Сполучені Штати? Вважають, що основною характеристикою цієї держави є система стримувань і противаг. Але насправді вона складається з різних центрів влади, й усіма ними керує долар. У 2008 році мільйони молодих людей поринули в політичну боротьбу, вважаючи, що з президентом Обамою все буде інакше. А тепер він бере участь у політичних торгах, купуючи голоси, які йому потрібні, та лестячи людям, яких зневажає.
Чи міг він зробити інакше? Особистість індивідуума не важить стільки ж, скільки тиранія цілої системи, особливо коли опозиція стає істеричною, а рух низових активістів зводиться до кількох подрібнених профспілок, чорношкірих активістів, які ввійшли до влади, та блогерів, які думають, що активізм можна поширити за допомогою клавіатур. Щоб прогресивний поворот у США став реальністю, потрібен майже ідеальний парад планет. А ось Рональдові Рейгану, аби істотно зменшити податкове навантаження на багатіїв, навіть не була потрібна більшість у Конгресі.
Деякі непорозуміння можуть випливати з біографії Обами. По-перше, тому що на ній сконцентрувався вогонь супротивників та всі очікування від нього як особистості. По-друге, тому що відтоді, коли президент був схожим на радикального юнака, описаного в його мемуарах, минуло багато часу. Це був Обама, який відвідував соціалістичні лекції, якого шокував антикомуністичний переворот в Індонезії 1965 року, який працював у Гарлемі разом із організацією, пов’язаною з Ральфом Надером. Не залишилося й сліду афро-американського активіста, який «обережно обирав друзів, щоб його не прийняли за політичного зрадника».
Для республіканців ця особиста подорож – єдиний доказ, якого вони потребували. Доказ, що ця людина небезпечна, чужа для американської індивідуалістичної культури, поблажлива до ворогів свободи та схильна «соціалізувати систему охорони здоров’я США». Демократичні активісти сподіваються, що президент, який поки що розчаровує їх, якомога швидше втілить у життя прогресивніший політичний курс, і що таким є його намір. Страхи однієї групи породжують надії іншої. В листопаді парламентські вибори відбудуться швидше за все в похмурому економічному кліматі, й лави демократів порідіють.
Про Обаму забагато говорять. Ця людина набула вигляду напівбога, якому вірять, що він здатен приручити соціальні сили, інституції та інтереси. Півсторіччя тому американський історик Річард Гофштадтер популяризував вислів «параноїдальний стиль», щоб описати цей політичний настрій. Він мав на увазі правих маккартівського типу та їх наступників, але зазначав, що цей ідеальний тип знайде з часом інше застосування.
Так і сталося. Сьогодні зростання індивідуалізму, інтелектуальні лінощі, істеричний напрям у дебатах, шкідлива роль медіа та занепад марксизму поширили ілюзію, про яку писав у 1963-му Гофштадтер: «На відміну від нас, ворог не попав у тенета величезного механізму історії, що є жертвою свого минулого, бажань та обмежень. Він вільний, активний, демонічний агент. Він сам створює механізм історії або відхиляє нормальний курс історії на лихий шлях.» Раш Лімбо, неоконсервативний радіоведучий, звинувачує деяких прихильників Обами в тому, що вони вважають його Месією. Може, й так, але чому він наполягає на тому, що Обама є Антихристом?
Зрештою, дивом виборів у листопаді 2008 року може бути нагадування про те, що див не буває. І що долю США, як й інших країн, не можна плутати з особистістю однієї людини або волею президента.
Copyright © 2010
Le Monde diplomatique –
distributed by Agence Global