У «Мистецькому Арсеналі» разом із фестивалем «Книжковий Арсенал» відкрилася виставка під загадковою назвою «ОБАБІЧ». Це, безперечно, не традиційна мистецька виставка, до яких ми звикли чи радше, до яких нас призвичаїли. Куратором виставки є Єжи Онух, митець і куратор мистецтва, колишній директор Центру сучасного мистецтва при НаУКМА в Києві.
У своєму вступному тексті до виставки Онух пише: «Кожна історія має свій початок, свою передісторію, свої давні часи, або, інакше кажучи, своє минуле. Проект, який ми вам представляємо у форматі виставки та книжки, теж має своє минуле, різне для кожного з його учасників. Моїм завданням, як куратора, було зібрати всі ці історії, ці візуальні оповіді й створити сцену, на якій вони постали б в інакший спосіб. Спосіб, який не обов’язково повинен збігатися з уявленнями самих митців. Це також відкриває перед вами, учасниками зустрічі, перспективу побудувати власну оповідь, яка може початися тут. Але ваша оповідь може також мати свою передісторію».
Центр східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS, Zentrum für Osteuropa und internationale Studien) у Берліні Єжи Онуху запропонував підготувати виставку фотографій номінованoго на Пулітцерівську премію британського митця Марка Невілла. Одним із проектів, які ZOiS реалізував в Україні, були «Переміщені українці» («Displaced Ukrainians»). Невілл, міждисциплінарні інтереси якого охоплюють мистецтво, антропологію та соціологію, на підставі соціологічних даних, зібраних ZOiS в Україні, підготував серію фотографій, на яких представлені вихідці з Донбасу та Криму.
Читайте також: Шрам на шкірі
Фотографії Невілла холодні й тому безпристрасні, але водночас такі, які зберігають дружню дистанцію, необхідну тоді, коли ми хочемо не лише показати когось, а й надати йому голос без потреби епатувати винятковістю власного бачення. Невілл у своїй творчості поєднує практично протилежні одне щодо одного ставлення. З одного боку, він є романтиком, який вірить, що мистецтво, у цьому випадку фотографія, може змінити світ на краще, а з другого — систематично бере участь в інспіруванні таких змін. Фотографуючи українських біженців, послуговується даними наукових досліджень, які проводить ZOiS. У такий спосіб митець хоче додати інший вимір пізнання, а не лише можливість бачить дійсність як сугестивний образ із обкладинки глянцевого журналу.
Онух пристав на пропозицію ZOiS, але вирішив пошукати якийсь контрапункт для образів української дійсності, які представив Марк Невілл. Таким контрапунктом виявилася відома серія фотографій українського фотографа Віктора Марущенка «Dreamland Donbas» («Донбас. Країна мрій»), яка вперше була показана 2004 року в межах 26-ї бієнале в Сан-Паулу (Бразилія). Також її демонстрували у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА в Києві, Музеї сучасного мистецтва (Museo de Arte Contemporaneo, AC) у Сантьяго (Чилі). У 2005-му «Донбас. Країну мрій» закупило для державної колекції «Znaki Czasu» польське Міністерство культури.
Незважаючи на міжнародне визнання, в Україні проект «Dreamland Donbas» («Донбас. Країна мрій») оцінили тільки в колах знавців, митців і критиків. Ані ЗМІ, ані інтелектуальна та політична еліти не звернули на нього уваги. Лишилися непоміченими сигнали, які надходили з Донбасу — «Країни мрій».
Про що розповідає Марущенко в проекті «Донбас. Країна мрій»? Якби ми сказали, що про Донбас, який є найбільшим промисловим регіоном України, де розташовані десятки вугільних шахт і металургійних комбінатів, то припустилися б значного ментального спрощення. Фотографії Марущенка показують звичайних людей, яких викинуло на узбіччя суспільства, людей, які працюють у закритих шахтах. Саме там ціною власного життя і здоров’я вони видобувають залишки вугілля, яке вже неможливо добувати в промислових масштабах. Його можна викопувати тільки руками з використанням найпростішого інструменту в дуже небезпечних умовах.
Герої донбаських фотографій Марущенка на вигляд хоч і маргінали, однак, дивлячись на них, можна відчути, наскільки багатовимірним є людське існування. Ми бачимо, як вони працюють і відпочивають. Оповиті спогадами, прагненнями, мріями про кращу, красивішу, кольоровішу картину світу. В уважного глядача знімки Марущенка можуть викликати асоціації з картинами, відомими нам із підручників з історії мистецтва. Наприклад, із традиційним китайським живописом, де природа, що оточує людину, є головним героєм полотна, або з роботами Брейґеля, де ми теж бачимо занурених у тогочасну дійсність людей, або з побутовими сценками Шардена. Це, мабуть, єдиний свідомий, а може, і випадковий зв’язок між фотографіями Марущенка та світом великого мистецтва.
Читайте також: Інша Донеччина. В пошуках Ліни Костенко
Для повнішої демонстрації прозірливості, з якою Марк Невілл спостерігає українську дійсність, куратор крім серії «Переміщені українці» додав до проекту й іншу, що з’явилася недавно на замовлення New York Times Magazine і показує, як люди відпочивають, чим є для них дозвілля і як вони постають перед камерою фотоапарата в ситуації, яку «підгледів» фотограф. Для реалізації цієї серії Невілл обрав Одесу та її чорноморські пляжі, які заполонили дорослі й діти у своєму відпустковому «ексгібіціонізмі». Але ж десь неподалік точиться війна, якої ми не бачимо, і то не тільки тому, що не маємо змоги побачити. Невілл не міг не помітити, що, попри війну на Сході з усіма її наслідками, життя триває, а люди, як і герої серії Марущенка, прагнуть радості й занурення в красу. Марк зміг відтворити це у своїх фотографіях подібно до того, як це зробив Віктор Марущенко майже 20 років тому. Він не показав нам війни, як часто чинять брутальним і бездушним способом, але продемонстрував її вплив через образи людей, дорослих і дітей, яких вона зачепила, які змушені покинути свою «малу вітчизну» та які долучилися до двомільйонної соціологічної категорії «переміщених українців».
Для увиразнення метафізичного неспокою, який народжується в спілкуванні з фотографіями Марущенка й Невілла, куратор вдався до сміливої спроби збудувати гігантську металеву структуру, що є водночас бездонним темним тунелем, котрий нагадує шахтний стовбур, усередині якого виставлені донбаські фотографії Марущенка, і 120-метровою металевою огорожею, на якій розміщені фотографії Невілла. Єдиним джерелом світла в тунелі є прикріплені до голів відвідувачів ліхтарики, завдяки яким можна більш-менш безпечно пересуватися в тій чорній прірві, а водночас освітлювати занурені в морок світлини Марущенка. У самому кінці тунелю, яким ми рухаємось, яскравий кольоровий образ. Як невдовзі виявляється, це фотошпалери, а на них ідилічний краєвид незайманої природи й чистої води, по якій пливуть величні лебеді. Навколо всього цього буяють трави, квіти й сріблясті берези. Підходячи до кінця тунелю, ми чуємо далеке цвірінькання птахів, шелест гілля дерев на вітрі, дзюркіт води в річці. «Донбас. Країна мрій» знайшов свою реалізацію в кітчевих фотошпалерах і відтворенні дратливих медитативних «звуків природи».
Покидаючи міфологічну «Країну мрій», ми потрапляємо до зовсім іншої дійсності. Це триметрова сіра металева огорожа, густо вкрита монохроматичними чорно-сірими графіті, які створив задля проекту «Обабіч» Саша Курмаз, один із найцікавіших українських митців молодого покоління. Графіті Курмаза — витончена, а водночас блискуча варіація, яка покликається на брутальні графіті, що заполонюють вулиці українських міст і є анархічним жестом спротиву проти незрозумілої дійсності. Обабіч металевого паркана розвішані фотографії Марка Невілла. Ліворуч — серія «Переміщені українці», праворуч — пляжна серія з Одеси. Комбінація всіх тих елементів, які використав куратор, перетворює статичну виставку фотографій на те, що критики називають пізнанням через досвід на відміну від класичного споглядання або ж холодної інтелектуальної рефлексії. Я назву цей тип досвіду участю в спектаклі, у якому куратор із допомогою митців (Курмаз) створив сцену, на якій інші митці (Марущенко, Невілл) можуть подати свою розповідь із використанням мови, котру вони обрали, у цьому випадку аналогової фотографії.
Читайте також: Алан Мейєр: «На окуповану частину України не треба їздити навіть із просвітницькою метою»
У своєму кураторському тексті Онух пише: «Перед нами постає питання філософської природи: чи бачимо ми те, що існує, чи радше існує те, що ми бачимо? Мій розум — маніпулятор, творець, інсценізатор. Наскільки я можу довіряти картині світу, яку він мені представляє? Якою мірою вона тотожна істині? Чи поза моїм пізнанням узагалі існує щось, що можна визначити як об’єктивну дійсність? Чи може світ, який нас оточує, існувати незалежно від наших органів чуття? Чи, можливо, все, у чому ми живемо, є лише ілюзією, найбільшою віртуальною сценою світу, складеною для нас власним розумом? Але чи можемо ми йому довіряти? Бачення не є пасивним сприйняттям зовнішніх стимулів. Навпаки, саме людський розум порушує питання дійсності та з непомітних зворотних сигналів вибудовує власний образ світу».
«Лише невелика частина сітківки нашого ока має високу роздільну здатність, необхідну, наприклад, для розпізнавання людських облич. Решта спостерігає дійсність із дуже низькою роздільною здатністю. Але наш мозок спроможний реконструювати чи навіть конструювати образ периферійної дійсності. Ми помічаємо виразно тільки те, на що звертаємо свою увагу, тільки те, що хочемо побачити. Решта, власне, майже все, розпливається, лишається непоміченим на далекому тлі. Ми бачимо зазвичай те, що полегшує рух уперед до поставлених завдань та цілей, і лишаємося сліпими до всього, що виходить за межі наших прагнень. І цього неспостереженого світу дуже багато, тож найчастіше ми не помічаємо його. Органи чуття — це наші інструменти пізнання дійсності, які допомагають здобути те, чого прагнемо. Однак за таку можливість, за зосередженість на чомусь дуже конкретному ми платимо сліпотою до решти. А втім, розуміння цього факту дає нам певний шанс. Відкривши для себе таке знання, ми усвідомлюємо, що зовсім не розуміли, що були сліпими», — пише Онух.
Проект «ОБАБІЧ», представлений у «Мистецькому Арсеналі», є спробою показати сучасну дійсність через творчість митців, і то притаманним їм способом, проте без надмірного епатажу, без ялових спекуляцій. Виставка «ОБАБІЧ» Марущенка, Невілла, Курмаза та Онуха — це досвід, який варто пережити.