Дональд Трамп утомився від російсько-української війни чи не найбільше у світі й дуже хоче миру. Його можна зрозуміти. Дональд Фредович понад усе любить гроші, а вони понад усе люблять тишу й спокій. А ці вибухи від ракет, дронів чи мін страшенно погано впливають на їх примноження. Навіть якщо гупають десь далеко за океаном на іншому континенті. Планета надто маленька й тісна, усе пов’язано, невесела історія.
Крім того, містер Дональд взагалі не розуміє навіщо воювати, якщо завжди можна домовитися. Тим паче з таким позитивним героєм, на думку Трампа, як путін, з яким у нього чудові стосунки та з яким йому завжди приємно поговорити. А тому російсько-українська війна видається в очах американського президента зовсім алогічною. Як і взагалі наміри українців захищатися від агресивних дій сусіда. Хіба не легше просто підняти руки й прийняти окупацію як належне, щиро дивуються в Білому домі, вдалося б уникнути численних жертв, руйнувань… Та й Америка і Європа не були б втягнуті в цей небезпечний конфлікт, який загрожує перерости в Третю світову війну. І чому ці українці такі недалекоглядні…
Звісно, містер Трамп щиро переконаний, що війну треба якомога швидше закінчувати, щоб можна було скасувати всі ці санкції, почати знову спокійно торгувати з росією та поїхати нарешті до його миршавого приятеля путіна пограти в гольф. Тим паче минулі візити в білокамінну схоже закарбувалися на серці Дональда Фредовича аж надто солодкими спогадами. Ех…
Путін також хоче закінчити війну, упевнений Трамп, вона йому теж непотрібна, тому домовитися з ним про мир буде легко й просто. Аби лишень Київ нарешті припинив виставляти якісь свої незрозумілі вимоги про безпекові гарантії. Хіба участь США в перемовному процесі вже не залізобетонна гарантія?
Чи хоче насправді російський диктатор припинення війни, запитання риторичне або просто тупе. Але нинішня американська влада цього не підозрює. Або не хоче в це вірити. Перші спроби перемовин, які організували американці, та досягнуті на них результати прозоро натякають, що про швидкі позитивні кроки в досягненні миру можна й не мріяти. Бо якщо на росії й потребують якогось миру, то хіба тимчасового для переведення подиху. Ну або для полагодження й прикриття проблемних зон. Безпечного судноплавства в Чорному морі не спроста декому захотілося. Чи не так? Дуже схоже на визнання своєї безпорадності на цій ділянці.
Якщо Путін, можливо, і марить закінчити якимсь дивом сьогодні війну, то не без задньої думки й точно не у форматі справедливого миру.
Його справи на фронтах останнім часом такі собі. Темпи просування його орків мізерні, атаки на віслюках ще те видовище, кількість трупів на кубометр населення росте, НПЗ горять, санкції країну таки точать. Потік допомоги м’ясом і залізом від Кіма теж багато що прояснює. Тільки це все ж не привід вважати путіна наївним дурником та адептом миру.
Мир для кремлівського маніяка може бути лише на його умовах. Коли він візьме все, чого вимагає його нестримний апетит. А де межа цього апетиту, не знає і він сам. На кордоні з ЄС чи західніше, на старому кордоні покійного Варшавського договору, хтозна. Україна — дуже цінний діамант, якого нині бракує в короні його шизофренічної імперії, проте і Польща, і Литва, і Чехія теж апетитні. Старий маніяк навряд чи зможе зупинитися на пів дорозі: він же ж відроджує імперію. Тому жодні домовляння десь посередині його не влаштують.
Врешті, усі ці танці довкола припинення ударів по інфраструктурі, енергетичних об’єктах чи морських торгових шляхах з боку кремля, на які ведуться американці, — це звичайнісінька гра для притуплення уваги. Оркам байдуже по чому бити. По лікарнях і жилих кварталах навіть веселіше. Бо який маніяк не любить насолоджуватися людським болем.
Тому Фредович дуже ризикує, розповідаючи всім, що зможе припинити цю війну через перемовини. Це ще одні граблі, які надто боляче вдарять його колись по лобі. Є лише два способи припинити війну Росії проти України. Або дозволити путіну поглинути Україну цілком, на що ми, українці, однозначно не погодимося. Або знищити росію, розваливши її на десяток держав, і в такий спосіб остаточно покласти край цій ганебній нелюдській історії. Звучить мало реалістично, на перший погляд, але всі інші сценарії не приведуть до миру.
Українці насправді хочуть закінчення війни набагато більше, ніж Дональд Фредович. Але об’єктивна реальність така, що закінчення її у форматі Трампа або (ще гірше) у форматі путіна для України — це додаткові страждання чи навіть смерть. І, очевидно, те неприйнятно.
Єдине, що гарантуватиме для нас мир на багато століть, — це знищення росії. Інші варіанти — відстрочка смерті. Рано чи пізно Росія, накопичивши ресурси, нападе на Україну знову. Вона робитиме це ще раз і ще раз, поки остаточно не зжере, бо в її плани не входить наше існування. Було б добре якось містеру Дональду те донести.
Звісно, Трампу та його оточенню все це мало цікаво, тим паче коли треба робити такий складний вибір. На тому кінці світу вони досить комфортно почуваються у своїй ілюзорній бульбашці, у якій росії виділено провідне цивілізаційне місце. Тож варіант розчленування у Вашингтоні наразі навряд чи розглядають. Проблема лише в тому, що росію не можна розглядати не те що як цивілізовану країну й, відповідно, рівноцінного цивілізованого партнера. Її взагалі не варто розглядати як адекватного гравця на світовій шахівниці. Якщо це, звісно, не бої без правил.
На жаль, граючись у планетарну геополітику, американський лідер і далі залишається звичайним бізнесменом. Сприймає все крізь призму свого бізнесового минулого й керується відповідним досвідом, здобутим упродовж життя. Чи був він справді хорошим бізнесменом, як про себе розповідає, хтозна. Принаймні численні банкрутства його проєктів про це не свідчать.
У ситуації ж із путіним та росією він теж, на жаль, не демонструє вищого пілотажу. Хороший бізнесмен ніколи не укладатиме угоди там і не платитиме за те, що можна взяти задарма. Навіщо домовлятися про щось із патологічно брехливим путіним, коли вистачить кількох Tomahawk, чи протибункерних бомб GBU-57, чи новіших GBU-72, щоб росія лягла до твоїх ніг? Зрозумілий аргумент, чудовий інструмент, конкретний результат і світове визнання. Усі тільки подякують. А рідкісноземельні метали на будь-який смак у фантастичних масштабах, звісно, у подарунок. Хіба не прекрасний бізнес-план?