Представники однієї опозиційної сили, організовуючи акцію, часто-густо не хочуть бачити на спільній трибуні і площі активістів іншої. Іноді здоровий глузд бере гору, політики домовляються і спільна акція відбувається – але прихильники однієї політсили засвистують промовців від іншої.
Бізнесмен, який профінансував встановлення патріотичного пам’ятника, вимагає, щоб на відкритті не було людей з певними партійними прапорами. Підприємці та інші «протестувальники з народу» не хочуть, щоб на їхніх акціях піарились професійні політики. «Респектабельні» опозиціонери не запрошують на спільні акції представників молодіжних протестних рухів, бо ті можуть «влаштувати провокацію» – запалити фаєр, кинути димову шашку чи проскандувати неполіткоректне гасло. Знайомо? А це ж тільки «верхівка айсбергу» – тобто, найбільш розповсюджені і помітні неозброєним оком ситуації. Роз’єднаність доходить до того, що дехто категорично відмовляється захищати опозиціонерів, яких просто фізично знищує влада. Я зараз про Луценка, Тимошенко і взагалі про всіх ув’язнених.
Між тим влада кинула нам новий виклик – у вигляді змішаної виборчої системи, п’ятивідсоткового бар’єру і заборони блоків. Для чого це зроблено – зрозуміло: щоб опозиційні об’єднання, дрібніші за «Батьківщину», до парламенту не потрапили взагалі, а бізнесмени, які в змозі фінансувати виборчу кампанію і хочуть потрапити до парламенту, не йшли до партії Тимошенко, а обиралися за мажоритарною системою. А якщо вони стануть нардепами, влада притисне їхній бізнес і змусить об’єднатися з регіоналами.
Що ж, влада не вперше робить рішучі, дієві і послідовні кроки для об’єднання опозиції. І якщо опозиція досі не об’єдналася, то причини цього мають бути значно вагоміші за амбіції конкретних партійних лідерів. Вочевидь, це знову і як завжди суто економічне питання. Кожна організація намагається розкрутити власний бренд, бо за розкручений бренд, крім усього іншого, платять. Причому часто з різних джерел – що теж перешкоджає об’єднанню.
Пишучи це, я зовсім не маю на увазі необхідність платити так званим «найманим активістам», що отримують певні гроші за стояння на мітингах. Про цих зараз взагалі не йдеться, з ними все ясно – це велика ганьба для тієї політсили, яка їх використовує, і велика шкода для інших. Йдеться про людей, які постійно і регулярно займаються політичною або громадською діяльністю. На цю діяльність потрібні гроші. В тому числі і на існування самих активістів. Відкрию маленьку таємницю: працювати десь найманими працівниками такі люди практично не мають можливості – дуже швидко вони змушені залишити або громадську діяльність, або місце роботи. Як варіант – власний бізнес, який, на відміну від роботодавця, як правило, не вимагає постійної присутності на робочому місці у певні години. Але, по-перше, не всім Бог дав здібності до бізнесу, по-друге, підприємці, у тому числі заможні, як не дивно, мають значно менше свободи, ніж люди бідні, бо бізнесу невгодної людини влада будь-якої миті може перекрити кисень – як сталося це, наприклад, з Денисом Олейниковим.
Хто фінансово допомагає яким організаціям – таємниця за сімома замками, яку оберігають ретельніше, ніж релігійні святині. І не варто звинувачувати їхнє керівництво у заангажованості і непорядності – треба просто працювати в тих умовах, які у нас є, і з тими людьми, які є. Бо інакше влада передушить нас поодинці.
Влада, між іншим, теж не єдине ціле. У Партії регіонів існує кілька бізнес-угрупувань, які чубляться між собою й іноді використовують для боротьби один з одним різні опозиційні структури. Звісно ж, ці регіонали потім між собою домовляться, а використаних ними опозиціонерів пустять під ніж.
З одного боку, чим більше прапорів, ідей і розумних амбітних політиків – тим краще. З іншого – уявіть собі апокаліптичну картину: на найближчих парламентських виборах «Батьківщина», «Фронт змін» і ВО «Свобода» – сили, що частково знаходяться у тій самій електоральній ніші – набирають по 4,9% голосів кожна. Так, звісно, не буде, але це було б по-справжньому страшно. У парламенті тоді лишилася б лише Партія регіонів. Ну і, можливо, комуністи, якщо регіонали з ними навіщось голосами поділяться.
Знову-таки, закликати на цій підставі голосувати за стару політсилу, діячі якої скомпрометували тебе «тушкуванням», замість молодої і незаплямованої, я не можу. Питання, за кого голосувати, кожен має вирішити сам за себе.
Але до виборів ще є трохи часу, а люди по тюрмах сидять уже зараз. І робити з цією владою щось треба – якщо не з міркувань патріотизму, то хоча б з інстинкту самозбереження.
Отже, що можна і треба зробити?
Для початку треба всім опозиційним силам, від нардепів до активістів молодіжної протестної групи, до якої входить п’ятеро студентів, раз і назавжди домовитись, з ким ми можемо і зобов’язані об’єднуватись, а з ким – ні. Де-факто, до останніх належать лише представники влади і компартії, а також ті, хто пропагує явно аморальні і шкідливі речі, типу сексуальних збочень чи вживання наркотиків.
Об’єднуватись на даному етапі означає проводити спільні акції та іншу діяльність і всім разом захищати переслідуваних владою.
Частині опозиціонерів треба припинити балачки про толерантність, політкоректність і провокації, бо відлякають від себе молодь. Іншій частині опозиціонерів треба відмовитись від публічних вчинків, які грають на руку владі. Маються на увазі всього-навсього кілька слів/гасел/закликів, які викликають неадекватну реакцію дивакуватих західних політиків і за які вони залишать нас наодинці з ворогами. Таких речей зовсім небагато: у політиці це, схоже, лише те, що можна трактувати як заклики до міжнаціональної ворожнечі.
Нічого страшного, якщо на спільній акції у бік доблесних правоохоронців полетить димова шашка – навіть якщо потім на вас, як на організатора, складуть протокол. Нічого страшного, якщо вам, народному депутату, доведеться простояти сім годин під міліцейським відділком – кращі з вас вже мають такий досвід. Нічого страшного, якщо студентка ввіреного вам вузу у рішучий спосіб висловить свій протест проти міністра-українофоба. Нічого страшного, якщо ви не принесете на спільну акцію портрет цього самого міністра у примальованих пейсах і не засвищете якогось промовця за його минулі гріхи. Нічого страшного, якщо комусь дістанеться більше піару від спільної акції. Давайте навчимося якщо не любити, то хоча б терпіти один одного. Ми всі не янголи, але наші вороги значно гірші.