Коли впав Берлінський мур, уряди західних держав були заскочені зненацька й розгублені. І не тільки французький президент Франсуа Міттеран, а й німецький канцлер Гельмут Коль. І на те було дві причини. По-перше, в НДР був образ найбагатшої і найстабільнішої країни комуністичного табору під залізною рукою Штазі. Ніхто, а надто західні німці, не підозрював про її економічний занепад і силу огиди до режиму. По-друге, європейці, звичайно, зрозуміли, що в Центральній та Східній Європі відбувається революція, але не сподівалися, що вона дійде й до серця совєтської імперії.
Керівників держав стривожило порушення європейської рівноваги. Якщо США вигравали холодну війну і знали про це, то європейські уряди боялися повернення війни в Європу. Тоді був дуже популярний образ «морозильника»: комунізм заморозив європейську історію на понад 50 років, а тепер вона, на краще і на гірше, прокидається, обіцяє свободу, а водночас пробудження давніх конфліктів, які Сталін «усипив» 1945-го. Це занепокоєння ґрунтувалося й на певній прозірливості, трагічно підтвердженій балканськими війнами і масовим засліпленням щодо Росії. Європейські керівники думали, ніби СРСР реформується, а не зазнає краху. Ґорбачов відмовився підтримувати силою європейські комуністичні режими, щоб урятувати комунізм у Росії, тож треба піддержати цього вправного керівника, який, окрім того, є ще й реформатором і пацифістом..
Усупереч легенді, французький президент, на відміну від Марґарет Тетчер, був не проти об’єднання Німеччини, але хотів, щоб вона не чинила опору побудові європейської єдності. Звісно, дехто боявся, що велика Німеччина домінуватиме над своїми партнерами з висоти своїх 80 млн жителів, але не це чуття переважало. Німеччина в очах Франції не об’єкт страху чи любові, а просто елемент європейського краєвиду. Ось чому Міттеран хотів, щоб вона й далі зберігала цю роль. Франція боялася не єдності Німеччини, а того, що остання повернеться спиною до Європи на користь СРСР, вийде з НАТО і стане нейтральною країною. Цей сценарій видавався тим імовірнішим, що в ньому вбачали давню совєтську стратегію: Сталін після війни вже намагався запропонувати таку оборудку. Але нічого не досяг, і совєтська імперія терпіла тільки підпорядковану подобу німецької країни та – за своїм образом – диктатуру єдиної партії. Натомість Німеччина Коля, а раніше Брандта та Шмідта, мала політику, яка випливала з її географії: Ostpolitik, східну політику, метою якої було об’єднання всіх німців. Тож країна розривалася між своїм європейським покликанням і покликом Сходу, до якого була чутлива, і до 1945 року, і після. Вона «дивиться на два боки», як казав Міттеран. Ось чому французи й американці хотіли закріпити її в НАТО, а Франція, крім того, прагнула, щоб Німеччина брала участь у побудові європейської єдності. Це відбулося через запровадження євро. Треба було досягти тієї єдності, не розірвавши «франко-німецьку пару», що й зумовлювало надто витончену та амбівалентну дипломатію, яку мало б супроводжувати публічне слово, відповідне рівню історичного моменту. «Восени 1989-го президент проґавив нагоду виголосити велику промову», – часто казав Юбер Ведрін, тодішній речник Міттерана. То була не тільки помилка комунікації. Міттеран дотримувався поміркованих лівих поглядів і був переконаним атлантистом, що боровся із совєтським комунізмом, але не розумів його повною мірою. Компасу європейського патріотизму не вистачало для орієнтації в історичній водоверті такого масштабу. Або, точніше, крах комунізму спонукав Європу по-новому визначити свій проект, свої кордони і свої відносини із сусідами, повернутися до історії. До завдання, якого вона була позбавлена вже 25 років.
Читайте також: Кордони цивілізацій
Одне слово, Міттеран, як і багато інших людей, був ґорбачовцем: він зрозумів і спостерігав крах комунізму в Європі, але не бачив, що далі відбуватиметься розпад СРСР, що розширена Європа і постсовєтська Росія не зможуть сформувати «спільний дім» відповідно до ангельської формули Ґорбачова (а чи сам він вірив у неї?). Якщо підсумувати, Франція Міттерана була прозірливим і вправним актором під час збурень у Європі в 1989–1990 роках, але тільки в половині Європи. Можна припустити, що безпорадність теперішніх європейців перед лицем путінської РФ, їхня нездатність збагнути, з ким вони мають справу, зародилися 25 років тому, бо вони не передбачали краху СРСР і не розуміють, якою стала відтоді Росія. І тут можна ще запитати: а чи розуміють вони бодай себе?
У надрах великої абстрактної машини Брюсселя країни–члени ЄС не мають, звичайно, ані великих конфліктів між собою, ані справжньої цікавості одна до одної. Незважаючи на свою економічну інтеграцію, а може, і внаслідок, «франко-німецька пара» живе без палких почуттів. Французькі розмови про німецьку могутність украй амбівалентні: Німеччина є водночас і взірцем економічної чесноти та успіху, і конкурентом, якому закидають брак європейського патріотизму. Звичайно, Берлін після возз’єднання країни знову став європейською культурною столицею, але це не пожвавило діалогу між державами.