Перед тим, як погодитись на прямий ефір французького ТБ, завжди питаю, хто, крім мене, запрошений до участі. Якщо в програмі заплановані так звані російські дипломати або представники псевдо-аналітичних центрів, що до війни активно працювати з московитами, відмовляюсь відразу ж. Що таким доведеш?
Аналогічна історія — з конференціями за участю відносно «хороших русскіх». Розумію, що французам, німцям, бельгійцям, грекам хочеться картинки мирного сусідства росіян з українцями, – нехай штучного, постановочного, примарного. Так легше не думати про смертоносну війну в самому серці Європи, не відчувати комплексу провини за свою байдужість, не червоніти за боягузтво місцевих політиків та захланність великого бізнесу.
Але мало кому що хочеться. Російська війна проти України давно вийшла за межі ввічливої дискусії між опонентами в інтелектуальному середовищі. Сісти поряд з рупором позиції «не все так однозначно» — це погодитись на візуальне зменшення масштабу української трагедії. Заради чого? Щоб зміцнити шкідливу й неспроможну гіпотезу «можливого миру», якого буцімто не складно достягти, треба лиш «сісти за один стіл та поговорити»?
Спонукання до миру, – читай: до капітуляції, – нині відбувається на всіх рівнях. І у високих політичних сферах, і також — у дослідницьких, експертних, журналістських колах. Чого тут більше: вдаваної «втоми від війни» тих, кого вона напряму не зачепила, страху, що війна ця перекинеться на інші держави, банальних передвиборчих технологій за океаном, – отак відразу й не скажеш. Швидше за все, є всього потроху. А ще часто спостерігаю таке приховане, а може й не усвідомлене бажання себе переконати: ну не такі вони й святі, ці українці! От не хочуть брати участь у спільних заходах з російськими спікерами. Ну чим не радикали?
«Ви втрачаєте нагоду донести позицію своєї країни!», – спробувала мене вколоти гостьова редакторка одного з французьких телеканалів. Але чому втрачаю? Фігурувати поряд з відомими лобістами Кремля — сумнівний шанс «донести позицію». Тут швидше йдеться про нагоду виконати роль корисної дурочки, що фактом мирної розмови з відвертим ворогом допомагає йому просувати наративи загарбників.
«Але ж ви завжди будете сусідами! Рано чи пізно, вам доведеться сісти й поговорити!», – регулярно чую від французьких колег та експертів. По-перше, невідомо, чиїми сусідами ми будемо по закінченні війни: цілісної імперії чи тієї, що продовжить свій розпад, як це з нею відбувається після кожної великої війни. По-друге, бойові дії тривають, Москва не демонструє жодних намірів почути та прийняти українську позицію. Тоді про що говорити? Про примус до капітуляції? Шкода й мови.
«О шостій вечора після війни», – кажу, коли питають, коли «вперті» українці почнуть погоджуватись на спільні заходи з росіянами, які «усвідомили несправедливість війни» лише у 2022-му, але не поспішали про це замислюватись 2014-го. Французька публіка, на щастя, старі радянські фільми переважно не дивиться й відсилку не розуміє. «А чому саме о шостій вечора?», – перепитують розгублено.
Чим ближчі американські вибори, тим дужче нас затягує до зони турбулентності, що вирує довкола цієї події. Тим активніше російська пропаганда розганяє меседжі про те, ніби Україна «немає жодних шансів виграти війну». Минулого тижня з подібною посередницькою місією до Парижа приїздив нібито «прогресивний» московський журналіст Алексєй Венедиктов. Прийняли його на рівні радників Єлисейського палацу, послухали, але, згідно з джерелами «Тижня», дослухатись не стали. Активізувалась і частина прихильників Навального, котрі ображаються, як діти, на слово «деколонізація». Чи ходити на дебати з такими опозиціонерами? Кожен, кого запрошують, сам вирішує, чи йти. На мою думку, тут конструктивності не буде, як не шукай.
У росіян та українців сьогодні — різні завдання та цілком відмінний контекст, у якому випало жити. Дійсно, існує зовсім небагато публічних осіб, які адекватно розуміють війну та коректно коментують український спротив. Але це — швидше про виняток, котрий підтверджує правило. Більшість тамтешніх опозиціонерів, яких тут доводиться чути, незадоволені Путіним та війною насамперед через персональний дискомфорт та проблеми з туризмом та бізнесом. Вони не тільки не готові до справжньої перемоги України, але й активно її не хочуть. Тоді про що говорити, поки війна триває?