У літературі ХІХ століття є кілька показових маркерів цивілізації та прогресу — того, що відокремлює дикий світ від простору окультуреного. І одним із найвиразніших, безумовно, є залізниця. Там, де з’являються колії, невдовзі будуть поселення, дами в капелюшках, заклади, де можна випити келих кларету чи бодай чашку чаю з молоком. Залізниця була символом тріумфу науки, втіленням раціо. Так, коли Шерлокові Голмсу доводиться розслідувати справи за межами Лондона, він неодмінно прямує туди залізницею й уже в дорозі озвучує перші гіпотези докторові Ватсону. Залізна логіка прекрасно поєднується з залізною колією.
В американській літературі залізниця була символом нового життя, звитяги й хоробрості піонерів прерій. Втім, із сучасного постколоніального погляду залізниця радше виявилася черговим інструментом репресій, символом людської захланності. Так залізниця допомагала винищувати буйволів, загарбувати території місцевих мешканців та ефективніше збирати й продавати скальпи (так, білі мисливці за головами теж не гребували цим бізнесом, а ви думали).
Та чи помітили ви, як змінили свій статус поїзди після початку великої війни? Раніше потяг був проміжною ланкою: умовною кімнатою-на-вимогу, в яку заходиш десь у Києві — а виходиш у Сімферополі, Одесі, Харкові чи Львові. Вагон здавався передчуттям пригоди, а іноді й тим, що варто перетерпіти: не найчистіший туалет, не найприємніші провідники, не найкращий мікроклімат. Це було колись, дуже давно. Однак із початком повномасштабного вторгнення потяг став для мене синонімом слова «безпека». Якщо він прибуває за розкладом — як у прекрасному нонфікшні Марічки Паплаускайте, — ми в порядку, ми ще живі.
Свої перші місяці вторгнення я провела на львівському вокзалі, займаючись аж ніяк не кваліфікованою літературною працею. Я наливала чай і каву біженцям, робила бутерброди з неймовірно дешевим і, що вже приховувати — відверто поганим польським паштетом, розподіляла між дітьми з Маріуполя, Краматорська, Харкова смугасті цукерки у формі кавунчиків. Потяги тоді означали безпеку для тих, кого я не знала. Дорога здавалася чистилищем, тільки не зрозуміло було, за які ж гріхи мешканці загрожених територій (цікаво, чи лишилися в Україні інші?) мусять п’ять, шість днів або й більш як тиждень їхати, тримаючи на руках дітей, а на дітях — переноски з котами і собаками. Коли нарешті виходили з потяга, вони завжди просили солодкого чаю, солодкої кави, просто солодкого. Я згадувала, що в потягах «Укрзалізниці» вічно приносять більше цукру, ніж мені потрібно, — але навряд у лютому 2022-го біженцям розносили зелений чай зі шматочками рафінаду.
У розмовах люди часто згадували власний дім, вулицю, район — іноді вже зруйновані. Так одна жінка розповіла мені про особисте правило трьох прильотів: вона пообіцяла родині виїхати, якщо тричі снаряд упаде зовсім близько від її квартири. Останнього разу окупанти поцілили у її гараж, тож відмовок не лишилося. Ще частіше на львівському вокзалі згадували дорогу: «Ми їхали вдесятьох в одному купе». — «А нас було 15», — десь так звучали смолтоки тієї весни. І коли я лякалася перших ракет у Львові, щойно прибулі з Краматорська чи харківської Салтівки ледь поблажливо всміхалися: «Та хіба ж це загроза». Залізниця ставала, без перебільшення, дорогою життя. Так, кліше тепер теж втрачають свою зужитість, бо попередній наш мовний досвід не пасує теперішньому стану.
Здавалося: потрапив на вокзал у рідному місті й чекаєш на потяг на Захід — уже порятувався. Однак після теракту у Краматорську всі ми усвідомили ілюзорність такої безпеки. У кіно закривавлені дитячі іграшки чи одяг здаються надто простим, навіть маніпулятивним прийомом: мовляв, невже у вас немає інших способів викликати емпатію в глядачів? Однак найпростіші речі набувають іншого значення, коли припиняють бути фікцією. Того дня всі ми остаточно усвідомили, що Росія прицільно б’є по скупченнях цивільних на вокзалах — справді намагається вбити якомога більше дітей, яких рятують їхні батьки. Із територіальної агресії війна перетворилася на геноцид цілого народу.
Зараз «Укрзалізниця» для мене — майже домашній простір. Непомітно, крок за кроком вона стала людянішою, теплішою, сучаснішою: замість завітрених бутербродів із ковбасою, яку, можливо, зробили з коня Чингісхана, на київському вокзалі можна придбати салати, тістечка і сендвічі будь-якого рівня крафтовості. Замість кіоску, де поруч із виданням «Життєві історії» була ціла розкладка випусків газети «Порадниця» та журналу «Ярмарок сканвордів», тепер «Книгарня Є» з цілком центральностоличним асортиментом — сама перевіряла. Замість кави з автомата можна обрати фільтр чи флетвайт у гіпстерському «Ідеалісті». На вокзалі є фотозони і рекрутинговий центр ЗСУ, інсталяції та скульптури. У додатку за купівлю квитків ти отримуєш бонуси-«обіймашки», які можна обміняти на знижки на книжки чи продукцію ветеранського бізнесу. Сьогодні «Укрзалізниця», що поєднує захмарний, надто як на країну в стані війни, рівень сервісу та людяність, — чи не найкраща в Європі. І ні, це не проплачена реклама — я просто надто добре пам’ятаю ті перші місяці на львівському вокзалі.
24 червня Росія атакувала Дніпро й область ракетами. Одна з них влучила поруч із потягом, що саме прямував із Одеси у Запоріжжя. Понад п’ятсот пасажирів, десятки вагонів, п’ять із яких перетворилися на гори металу, дерева, дерматину. Загалом того дня у Дніпрі загинуло 18 людей, понад півтори сотні було поранено, частина з них — пасажири того потяга. На світлинах з місця трагедії немає людей, тільки уламки скла, вивернуті з м’ясом рами вікон, закривавлені подушки. Постіль у багатьох купе розстелена: пасажири відпочивали, читали, перемовлялися. Потяги заколисують, дарують відчуття безпеки. За день до атаки я їхала «Інтерсіті» з того самого вокзалу до Києва. Тепер в експресі можна замовити доставку обіду просто до твого місця: скануєш код — і булгур із куркою й трав’яний чай уже їдуть до тебе у візочку. Дивовижно, як технологічний прогрес поєднується з постійним станом загроженості. Автори кіберпанку точно щось знали.
Вокзал у Дніпрі видається мирним: такі самі, як у Києві, рамки на вході, поліція ввічливо спрямовує пасажирів у бік переходів до колій. Тільки крамничок майже немає, тож коли хочеш кави, доведеться брати у «Макдональдсі». У «Маку» теж спокійно, але військових, здається, все ж більше, ніж у Києві. Попередні дні ми з членами українського PEN-клубу провели у містах і містечках Дніпровщини (я офіційно відмовляюся називати область Дніпропетровською!), зокрема на книжковому фестивалі BookSpace. Після однієї з подій до мене підійшов військовий — я чомусь знала, що переді мною солдат ЗСУ, хоча хлопець був у цивільному — і попросив проглянути його оповідання. Він майже напевне приїхав у Дніпро потягом — із тих місць, де земля випалена, а з неба майже без перерви зі свистом падають снаряди. В його тексті люди тримали землю, кожен клаптик і кущ, і кожен той кущ був неопалимою купиною, і в кожному можна було побачити Бога, якщо добре придивитися.
Велика частина українських міст тепер мають статус прифронтових, однак і туди їздять залізницею. Атака на потяги, що везуть нас, — це не лише спроба зруйнувати шляхи сполучення чи інфраструктуру, а й бажання знищити самі підвалини світу, розірвати нитки, що ними скріплені різні частини нашої прекрасної країни.
Багато хто жаліється на Deutsche Bahn, де потяги майже ніколи не приходять вчасно, а пасажири мусять сидіти у проходах, якщо не пощастить. Я неодноразово стикалася із проблемами у PKP — Polskie Koleje Państwowe, де контролери бувають грубі, а кава завжди нестерпна. Мені не подобається їздити французькою SNCF, де працівники часом демонстративно не знають англійської й не хочуть мені підказати, що за станція за вікном. Але «Укрзалізниця» мене не підводить: від поїздок на книжкові ярмарки до омріяних відпусток. «Укрзалізниця» надсилає мені залізні обійми, пропонує каву і воду, возить у військо та в короткі відпустки мого батька. А головне — вона тримається, навіть коли триматися, здається, ні на чому.
GPS біля дніпровського вокзалу показує, що ти в Індонезії, на Філіппінах, посеред океану — де завгодно, але не в Дніпрі. Можливо, наступного місяця ґуґл надішле мені звіт про неймовірні подорожі, в яких я встигла побувати. І майже не помилиться: кожна станція, кожен вагон, кожна дріп-кава під стукіт коліс — це справжнє диво у наші часи.