На початку 1990-х у Харкові, на вулиці Сумській, в будинку номер 43, кипіло суспільно-політичне життя. Там містилися різноманітні патріотичні організації міста – від ліво-ліберальних до право-радикальних. Таке собі українське гетто, Смольний для професійних українців. У старій двоповерховій садибі, в холодних кімнатах і тісних коридорах, співіснували буржуазні націоналісти й помірковані демократи, голодні пластуни й хитруваті бізнесмени. Тут на підлозі спали кобзарі, а на канцелярських столах – зв’язкові, які привозили із Західної України партійну літературу. За переказами, в радянський час тут знаходився готель закритого типу, тому певна готельна атмосфера була присутня в житті та побуті мешканців цього дивного будинку – під партійні офіси перероблялися колишні душові кабіни, а до самого приміщення поночі доводилося проникати через вікна, оскільки центральний вхід після десятої вечора барикадувався.
Для мене цей будинок залишився певним символом харківського «українства», візуальним означенням цього сегменту, цього соціально-культурного прошарку. Увесь цей прошарок, усе це «українство», цілком вільно вміщалося у кімнатах та душових старої двоповерхової садиби, не особливо прагнучи виходити назовні, оскільки там, назовні, «українства» вже не було – там починалася сувора реальність, з усіма своїми перевагами та недоліками. А «українство», як будь-яка віртуально-субкультурна субстанція, контактів із реальністю уникало, знаючи, що реальність завжди жорстко рубає хвости всім лузерам, які намагаються проникнути до неї з чорного входу у своїх шароварах. Реальність виявилася більш жорсткою, ніж про це писали у пластунських підручниках, вона вижила «українство» з гетто і розчинила в собі. Життя змінилося, місто теж змінилося. Залишилися стереотипи.
Стереотип перший
Українці – нація духовна. Харків, натомість, великий промисловий центр. Отже, Харків – місто неукраїнське за означенням.
Як і переважна більшість стереотипів, цей витворився ззовні. Інакше кажучи, це типово київське бачення проблеми. І оскільки, як відомо, Київ не бачить нічого далі Троєщини, то й маємо справу з типово києвоцентриським упередженням. Всі знають про харківський університет, всі читають харківських класиків ХІХ та ХХ ст., проте в суспільній свідомості, яка так-сяк сформувалася, Харків і продовжує асоціюватися з ХТЗ. Загальна кількість харків’ян – лауреатів різних Нобелівських премій та просто наукових світил до уваги не береться, оскільки сильно програє порівняно з загальною кількістю випущених тракторів.
Стереотип другий
Українці – нація україномовна. У Харкові, натомість, за вживання української штрафують на вулицях. Отже, Харків – місто не українське, а можна навіть сказати, що і російське.
І китайське, додам від себе. Адже останнім часом китайська інвазія стає відчутнішою, і мовне питання вже сьогодні потребує певної зміни акцентів. Я, скажімо, цілком можу припустити, з огляду на демократичні традиції нашого міста, що років через десять китайська територіальна громада міста Харкова почне бойкотувати кінотеатри, за відсутність дублювання фільмів китайською мовою. Прикметно, що стереотип про тотальну російськомовність та, відповідно, україножерство міста часто розповсюджують самі професійні українці, яким за валами та мурами гетто справді важко розчути, якою мовою говорять співвітчизники. Щонайменше цим питанням переймаються самі мешканці міста, повсякчас переходячи на такий ненав’язливий суржик, який російською назвати можна хіба що з великої любові до Путіна.
І ще один стереотип
Українці в містах не живуть – українці живуть в селах. Якщо ж українці живуть у містах, значить це не зовсім українці.
Для більшості патріотично налаштованих громадян нашої країни, чия свідомість формувалась Квіткою-Основ’яненком, істина беззаперечна. Проте давно неактуальна. Сьогодні в містах живуть усі – і українці, і неукраїнці, і навіть китайці. І марно вимагати від наших міст, аби вони відповідали якимось утопічним уявленням про ідеальні українські мегаполіси, де пролетаріат виходив би на нічну зміну у вишиванках, а інтелігенції доплачували би за хоровий спів. Реальність, як зазначалося, більш жорстка. Відповідно – більш справедлива. Українець – не професія. Немає біржі праці для професійних українців, які не можуть знайти можливостей для практичного застосування своєї любові до України. Все, що ти можеш, коли вже провидіння закинуло тебе до цього міста Сонця – це спробувати позбутися стереотипів, які тобі намагаються нав’язати. Так чи інакше – у нас однакові штампи у паспортах, ми пов’язані пропискою у найкращому з міст, і вижити звідси нас не зможе жодне ЖКГ. Як сказав один харківський торчок – нам тут жити.