Дід завжди любив привласнити якісь мої речі. То солдатський пасок, то колоду карт. Але і я не залишався в боргу. То ножа розкладного позичу в нього з шухляди, то кругленький алюмінієвий брелок страхової компанії, у якій він колись працював. Але найбільшими скарбами його шухляд і шаф були книжки. Дуже багато книжок, як для сільського дядька. Навряд у когось у селі ще було стільки. Від Винниченка, Первомайського й Коцюбинського до Стендаля, Цвейга й Шота Руставелі в перекладі Бажана, видання 1950 року. Багатенько примірників Остапа Вишні. Схоже, особливо його любив. А ще книжка «Письменники про свою роботу» — Панч, Рильський, Смолич, той же Вишня… Мабуть, у діда таки була мрія щось написати самому. Зрештою, він це і зробив — написав щоденник, який я потім використав у своєму романі «12 унцій любові». Утім, цей його найбільший скарб — книжки — мене малого не цікавив зовсім. Більше манили розкладні ножі, лупа, ліхтарики, фотоапарати й усілякі брязкальця. А діда — мої. Наприклад, солдатського паска він у мене забрав, щоб точити свою небезпечну бритву. Колоду карт із джокерами й латинськими літерами залишив собі, бо, мабуть, не мав такої ніколи. На вигоні якраз грали весілля, дід попросив у мене ті карти — і з кінцями. Потім я знайшов їх у його речах, коли нишпорив, шукаючи щось цікаве… Очевидно, дід вважав, що дітям хороші речі не потрібні. Або вони їх згублять, або від них не буде жодної користі.
Дід помер, коли я вчився, здається, у дев’ятому класі. Тоді мене цікавили вже не його брязкальця й книжки, а спорт, музика та риболовля. Улітку ми ще встигли сходити з ним на ставок, хоча дід рідко ходив зі мною рибалити.
А потім, уже після школи, мені до рук потрапив роман «Червоне і чорне» з його бібліотеки, адже кілька книжок після дідової смерті мати забрала додому. З того почалася любов до літератури.
Тож із роками частина його бібліотеки, що вціліла від шашелі, поповнила мою, окрім, наприклад, Салтикова-Щедріна (до речі, шашіль з останнім була безжальна).
Тож за той солдатський ремінь і гральні карти я досі читаю книжки з дідової бібліотеки. І згадую, як він змушував мене малого читати або намагався зацікавити писанням, щоб ми із сестрою занотовували, що з нами відбулося за день. І навіть якось хотів влаштувати змагання, хто напише кращого вірша, але, здається, ми так і не вигадали нічого. І от мене завжди дивувало, чому наші з дідом зацікавлення так розминулися в часі. Думаю, йому би було приємно, що мені передалася його любов до літератури. Але він так про це й не дізнався. І щоденник його я використав у своєму романі без дозволу, ніби поцупив із шухляди розкладного ножа.