Влада полюбила нас міцно й нав’язливо. Нам щосекунди дають зрозуміти, що без нас віз російської держави далеко не заїде. Есемески від Центральної виборчої комісії надходять по кілька разів на день: «Прийди, дорога наша людино, 18 березня і проголосуй!». Країна обклеєна плакатами, що закликають проголосувати. По телевізору настійливі запрошення йдуть 25-м кадром, доводячи до божевілля тих, хто в Росії ще не збожеволів.
Часом здається, що в Росії збожеволіли всі. «Ви збожеволіли! Путін розвалив країну!» — кричать ліберали путіністам. «Ви збожеволіли! Путін розвалив країну, а Сталін не дозволив би собі такого!» — кричать путіністам сталіністи. «Ви збожеволіли! Ліберали в 1990-ті розвалили країну, а Путін її зібрав!» — кричать путіністи лібералам.
В Едґара По є оповідання «Система доктора Смоля і професора Перро». Герой-мандрівник опиняється в гостях у головного лікаря психлікарні за одним столом із його колегами. Що довше він спілкується із цими людьми, то дивнішими вони йому здаються, доки нарешті не з’ясовується, що всі вони пацієнти, які захопили тут владу. Причому, доки не прибігли санітари, вони вели цілком пристойні для невибагливого вуха бесіди, обговорюючи сучасні методи лікування. Іноді здається, що всі ми є тими самими пацієнтами, які захопили владу й зачинили здоровий глузд у підвалі. Придумали собі безліч обманів, щоб на їхньому тлі бачитися трохи кращими й трохи здоровішими, ніж ми є насправді. Придумали й застовпили у своєму житті новий тлумачний словник, що покликаний відображати наше вигадане життя, а розподіл ролей доручили божевільному режисерові, який зачинив у підвалі лікарів.
У цій божевільні ляльководи сидять у залі й регочуть, дивлячись, як зі сцени їх розважає публіка. А публіка чубиться й кричить: «Ви збожеволіли!», повіривши, що промовляє свій текст, а не написаний акторами з партеру.
Найголосніше, певна річ, сміються головний божевільний — режисер — і драматурги з його адміністрації включно з ієрархами Російської православної церкви. Звичайно, всі знали, що розколоти «опозицію» неважко, але до того, щоб зробити це так легко, так витончено і так безкровно, додумався тільки нинішній спадкоємець Суркова та Володіна в кріслі сірого кардинала Сєрґєй Кірієнко. Поки Кремль шукав ефективні розваги для трудящих Російської Федерації, Кірієнко швидко видресирував і випустив на передвиборчу арену Ксєнію Собчак, убивши відразу трьох зайців: розколовши «опозицію», надавши «виборам» легітимності й подарувавши тухлій російській політиці відчуття життя й бурлеску. Тим часом на сцені божевільні, так і не з’ясувавши, хто більше збожеволів, перейшли до наступної гри під назвою «Скажи, що ти робитимеш 18 березня, і я скажу, хто ти». О, це дуже захоплива гра! Тут головне — втриматися в рамках діагнозу, бо інакше вся гра піде коту під хвіст. Діагноз не викликає сумніву: шизофренія. Одна частина тебе твердо знає, що ніяких виборів немає, інша, не спростовуючи першу, наполягає на необхідності заради майбутнього країни взяти або не взяти участь у цих неіснуючих виборах. Ну це приблизно як дивитися на муляж яблука, знати, що це підробка, але при цьому всерйоз підраховувати вміст у ньому вітамінів і корисних елементів.
«Якщо ти не прийдеш на вибори, а відсидишся вдома, твій голос віддадуть Путіну, тому треба прийти й зіпсувати бюлетень!» — цілком серйозно кричать прихильники протестного голосування. «Якщо підеш на вибори, ти визнаєш їхню легітимність!» — гарячкують прихильники бойкоту. «Вам начхати на долю країни!» — тремтять від гніву одні. «Це вам начхати на долю країни!» — не погоджуються інші.
«Все гаразд. Бенеш уже погодився на пан-Європу, але знаєте, за якої умови?
Пікейні жилети підійшли ближче й витягли курячі шиї.
За умови, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом. Бенеш — це голова».
Читайте також: Die Welt: Погрози Путіна, російська кіберзагроза та помилки Меркель
У партері тим часом уже рвуть боки від сміху, Собчак, зайшовшись реготом, просить прислугу набрати їй склянку води, щоб вилити її на Жиріновского під час телевізійних «дебатів» («Дядя Вова, ну можна? Ну будь ласка, так хочеться, а плебсу сподобається». «Тільки з поваги до твого покійного батька, а взагалі це вже хуліганство», — відповідає з царської ложі ВВП, почісуючи за вухом майбутнього прем’єр-міністра Дмітрія Мєдвєдєва). На сцену тим часом намагається вийти Навальний, але Собчак направляє на нього іграшковий пістолет, і він зникає.
На гальорці тісниться решта 86%. Ті, що в партері, називають їх «електорат», ті, що на сцені, — «народ». 86% усе одно. Про те, що є сцена, вони не знають: їм із гальорки не видно. Тим, хто на сцені, не видно гальорки, та не дуже, як то кажуть, і треба: все одно 14% краще знають, що треба 86%. Але в глибині душі вони впевнені, що тих не існує. Гальорка чула, що в Москві є Садове кільце, а всередині нього якась ліберальна опозиція, але в очі її ніколи не бачила, зате чула по телевізору, що вона продала Росію і тепер хоче свою частку. «Опозиція», загравшись на сцені на втіху партеру, намагається розбити наметовий табір, але спіткнулася на питанні, яким має бути колір наметів. Сталіністи кажуть, що червоним («Тільки не червоний!» — кричать ліберали), ліберали — що голубим («Тільки не голубий!» — кричать сталіністи), найсміливіші — що жовто-блакитним («Тільки не жовто-блакитний!» — кричать сталіністи, ліберали та решта). З партеру піднімається головний режисер. «Пішли, Сєрьога», — кидає він Кірієнку, і вони разом піднімаються на сцену, кладуть у кишеню невгомонних «опозиціонерів» і йдуть святкувати перемогу.
«Бріан — це голова! І Гувер — це голова! І Гінденбурґ — це голова!» — чується з кишені. Але ніхто вже не чує.