І саме в ці дні можна спостерігати за тенденціями розвитку суспільства на вільних територіях Сходу країни, щоб фіксувати різні його стадії: від відчайдушних акцій нечисельного активу, участь в яких була фізично небезпечною на початку, до сталого офіціозу та примирення з ним й досі лояльного до Росії населення зараз.
Читайте також: Освітня реінтеграція
У ці дні традиційно точаться гострі дискусії, які складно зрозуміти мешканцям інших регіонів. Публічний простір вибухає обуренням мешканців Донецька, які впевнені, що їхнє місто-мільйонник просто “поміняли” на звільнення провінційних населених пунктів, пропустивши до них колону Гіркіна. Наче не було до цього в Донецьку заповнених в’язнями підвалів чи “кадирівців”, яким напівбожевільні бабусі несли православні ікони. І начебто військовий тиск на бойовиків під час оточення захоплених міст не вартував життя десяткам українських військових: навколо Слов’янська, Лиману, Краматорська, Лисичанська можна побачити багато пам’ятних знаків на місцях запеклих боїв. Хоча за сім років донеччани чи то змирилися із втратою малої батьківщини, пустивши коріння в нових громадах, чи то детальний аналіз подій тих часів від авторитетних військових показав хибність такої оцінки ситуації, але їхнє обурення щодо святкового настрою чи тематичних заходів наразі вже не виглядає агресивно.
Урочистості не викликають вже такого спротиву й місцевих у пересічних “ватників”. До речі, ця трансформація цікава у світлі майбутніх процесів деокупації та реінтеграції. Бо так чи інакше цей шлях проходитимуть всі звільнені території. На перші річниці святкування майже всюди організовували волонтери, активісти та військові. І обов’язковим атрибутом цих заходів було не тільки емоційний та патріотичний підйом, а й агресивне протистояння – від словесних перепалок до справжніх бійок, вандалізму, відвертих провокацій з боку “ватників”. Цей період виявив та об’єднав активнішу частину суспільства, більшість з яких так чи інакше була залучена до розбудови громад після звільнення. Останнім часом волонтерський рух на Донеччині, як і по всій Україні, дещо знизив свою активність та вплив на суспільство. Хтось втомився за кілька років щоденної активності, деякі ініціативи припинилися через протиріччя у самому середовищі волонтерів та ветеранів, котрі виникли зокрема на політичному ґрунті. Вже ніхто не збирається на патріотичні мітинги, аби довести, що “Місто N — це Україна”. “Стандартом” зібрання патріотичної спільноти під час пам’ятних дат залишається формат ходи чи автопробігу, участь в яких сприймається вже не як вияв сміливості, а як данина традиції. Можливо, відмовитися від яскравих патріотичних заходів підштовхнуло й засилля різноманітних видовищних “рекордів” та акцій, котрі останні роки стали супроводжувати не тільки державні свята, а й виборчі перегони чи відкриття звичайних об’єктів інфраструктури.
Читайте також: Призабутий злочин
Тож на сьомому році під час урочистостей у Дні визволення ініціатива здебільшого перейшла до рук органів місцевого самоврядування, що навряд чи додало якісного наповнення, але значно знизило градус напруги. Бо складно називати “бандерівцями”, котрі “понаїхали” на Донбас, тих, хто знаходиться в місцевій владі вже десятки років і сприймається, як свій. Навіть коли тези його промови на святкових заходах прямо протилежні гаслам партії, від якої він балотувався, і — о жах! — коли він змушений називати Росію агресором та вбивцею! Також в останні роки на Донеччині та Луганщині замість локальних заходів, які в містах обмежуються покладанням квітів біля знакових місць цієї війни, на рівні області проводяться масштабні фестивалі, на кшталт Paslawsky FEST, що триває зараз у місті Попасна. І рівень залучення до цих заходів набагато ширший, ніж певне коло місцевих патріотів. Бо там заплановані змагання з рибної ловлі, гри на більярді, пляжного волейболу, кіберспорту, конкурс дитячого селфі “Попасна — яскрава, успішна, незламна” та фестиваль сучасної української пісні пам’яті Героя АТО Марка Паславського. Сподіваюсь, справжні змістовні акценти на таких заходах з роками не змінюватимуться та не відсуватимуться на другий план.
Звісно, напередодні цих річниць часто відчуваєш тугу за емоціями Днів визволення перших років війни. Коли ще не втрачена гострота моменту та щирість радості перемог. Коли вдома напоготові стоїть “тривожна валіза”, але виходячи на площу з прапором відчуваєш єднання зі світлими та сміливими земляками. Коли під час великої ходи по місту, до якої за допомоги волонтерських зв’язків вдалося залучити військовий оркестр, з балконів будинків не тільки аплодують, а й кричать прокляття. А ти щасливий, бо знаєш на якому боці правда. Але вже прийшли часи, коли ці емоції природно трансформуються в інші формати: у документальні стрічки, записи спогадів учасників подій, книжки, музейні експозиції, зрештою у тиск задля оформлення чіткої політики виховання молоді в наших регіонах. І наступний етап змін, початок яких був покладений влітку 2014 року, на мій погляд, не менш важливий, ніж єднання на перших патріотичних мітингах у містах, які були звільнені від окупантів.