Важко сказати, збіг це чи якась особлива логіка, але сьогодні вже стає доволі очевидним, що новий світ, у якому ми житимемо, зародився на самому початку XXI століття. Його обриси стають реальністю просто зараз. «Обрання» Путіна очільником Росії, 11 вересня 2001 року, стрімке сходження Китаю на світовий Олімп, війни в Сирії та Україні, нарешті, COVID-19 повністю змінили парадигму глобальної «шахівниці». Нині маргіналізована Росія більше не є основним суперником США, як було за часів СРСР. Її місце посів Китай.
Сьогодні в інтелектуальних колах Заходу точаться жорсткі дискусії стосовно того, чи можна називати протистояння США—КНР новою холодною війною. З одного боку, знову в центрі уваги права людини, як це було колись — пам’ятаєте дисидентів, боротьбу за звільнення Сахарова, право на еміграцію в Ізраїль тощо? З другого — доволі показово, що в діалозі США—КНР відсутні такі питання, як обмеження озброєнь чи виведення військ із умовного Афганістану. Китай відверто говорить — і, треба віддати йому належне, дотримується свого слова — про відсутність намірів щодо експорту комуністичної ідеології, особливо на Захід.
Читайте також: Україна локальна vs Україна глобальна
Натомість Китай зміг створити альтернативну модель соціального устрою, яка успішно функціонує для 1,4 млрд населення. Вона принципово відрізняється від моделі ліберальної демократії та свободи, яку плекав Захід. Пандемія продемонструвала, що китайська модель (і близька до неї в’єтнамська) працює цілком надійно. Соціалізм із китайськими характеристиками виявився ефективним у приборканні COVID-19 та подоланні викликаної пандемією рецесії.
Нова адміністрація США це, безумовно, розуміє. Джо Байден — системний політик, і його дії кардинально відрізняються від дій непередбачуваного Трампа. Розвиток подій на глобальній арені протягом останніх двох місяців свідчить, що наразі відбувається послідовний процес визначення позицій із обох сторін. Китай вимагає невтручання у свої внутрішні справи, демонструє готовність до хеджування зовнішньополітичних ризиків і формування альянсу «Китай+» із Росією, Іраном і частково Північною Кореєю.
Відповідно, США активізували свою присутність у Індо-Тихоокеанському регіоні, зміцнюють партнерство з Японією і Південною Кореєю, повертаються до діалогу з ЄС. Наразі вже зрозуміло, що кожен із вимірів протистояння — економічний, безпековий і соціокультурний — потребують принципово нових підходів. Вони тим паче потрібні, тому що з’явилися глобальні проблеми, які потребують співпраці, а не протистояння. Це і пандемія, і зміни клімату, і криза міжнародних інституцій, які виявилися неспроможними ефективно діяти у складних умовах. США і Китай змушені будуть порозумітися щодо економічних питань. Стримати найбільшого в світі виробника й експортера вже не вдасться. Зберігаються надії на діалог і в сфері безпеки, оскільки технічно і технологічно США все ж набагато сильніші, а пряме військове зіткнення не в інтересах жодної зі сторін. Обидві сторони демонструють власні можливості, проте цілком усвідомлюють взаємну відповідальність. Про необхідність встановлення «гарячих» каналів комунікації між Вашингтоном і Пекіном говорять у впливових колах, і це має сенс не тільки для двох найбільших потуг сучасності, а й для значної кількості країн, які не хочуть обирати один із полюсів.
Видається так, що найбільшим викликом є модель суспільного устрою. Ті випробування, через які проходять суспільства західних демократій, вимагають інтелектуального осмислення і системи виборів, і форми урядування. Небачене зростання соціальної нерівності, протистояння на расовій і релігійній основі, відсутність довіри до урядів — лише деякі з проблем, із якими зіткнувся ліберальний Захід, щойно Росія дестабілізувала основи міжнародної безпеки, а Китай розпочав реалізацію мегапроєкту «Один пояс — один шлях». ХХ століття було «американським», і США сповна скористалися перевагами Бреттон-Вудської системи. Нині настав час для пошуку нової моделі капіталізму, яка була б ефективнішою за китайський соціалізм.
Читайте також: Мілітаризація взаємозалежності
Її ключовим елементом має стати відмова від зростання споживання як головного критерію розвитку. Слід відмовитися від політики штучного стимулювання народжуваності, припинити нищення навколишнього середовища, налагодити дієвий механізм реагування на глобальні загрози — від масштабних пожеж в Австралії чи Бразилії і до фінансових криз та справедливого розподілу вакцин у разі нинішньої й майбутніх пандемій. Необхідно виробити справедливі рішення щодо регулювання цифрової інфраструктури. Свобода підприємництва має поєднуватись із соціальною відповідальністю, яка перебуватиме під контролем держави. Інфекційні клініки виявилися кориснішими за розвинений приватний сектор медицини, а приватні ІТ-гіганти не змогли самостійно попередити втручання у вибори чи поширення небезпечного контенту без втручання держави. Ці уроки мають бути вивчені.