А водночас ті потужні народні традиції, які сформувалися було навколо новорічного свята за ті століття, що його відзначали на українських землях (задовго до календарної реформи Петра І) за добу панування примусового атеїзму, на жаль, мало кому відомі.
Отже: Росія (власне, тоді ще Московія) перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня 1700 року, а от в Україні такий перехід стався значно раніше – у XIV столітті, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, а частково – Речі Посполитої. Відтак 1362 року початок Нового року був встановлений 1 січня і літочислення почали вести від Різдва Христова. Це наочно засвідчують, скажімо, Літопис Самовидця та інші козацькі літописи й документи тих часів. Що цікаво: деякі автори, які жили на Лівобережжі в другій половині XVII століття, наводять у дужках дату «від створення світу» – очевидно, щоб було зрозуміло московітам, адже Гетьманщина на автономних засадах тоді увійшла до складу Московського царства, але, як бачимо, зі своїми звичаями і своїм календарем. Таким, як в усій «культурній Європі» (а саме цей аргумент навів Петро І як вирішальний для переходу Московії на новий відлік часу…).
Але календарем і в Україні, і в Московії тоді користувалися юліанським, бо ж православні й греко-католики у ті часи всі, як один, жили за ним. От так і вийшло, що із запровадженням григоріанського календаря у Росії та Східній Україні (1918 рік) з’явилося ож два Нових роки – «головний» і «старий»…
Новий рік за юліанським календарем припадає на два церковні свята. 31 грудня встановлене свято на честь христолюбивої благочестивої знатної римлянки Меланії, яка жила в IV–V століттях. 1 січня – це свято на честь Василія Великого (329–379 роки), архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя.
Сьогодні, оскільки ми у «світському» житті дотримуємося більш точного григоріанського календаря, «Маланка» або ж «Меланка» (так здавна зве народ це свято) припадає на 13 січня, а «Василь» – на 14-те. Ну, а Різдво, як відомо, – на 7 січня за «новим» стилем, що означає 25 грудня за «старим». Але так було не завжди. Скажімо, у XVII столітті розбіжність між двома календарями була меншою і так зване «православне» (хоча нині більшість православних церков світу відмовилася від юліанського календаря у тому варіанті, в якому він побутує у нас) Різдво припадало на 4 січня за чинним уже тоді григоріанським календарем…
Отже, на наших теренах 14 січня – це нині перший день Нового року за «старим», або ж юліанським, стилем. І на українських землях, зазначу ще раз, Новий рік узимку відзначають от уже понад 600 років. Етнографи середини ХІХ – початку ХХ століття зафіксували традиції, що сформувалися за ці часи серед, так би мовити, «простолюду» (про звичаї панства, шляхти – розмова окрема). Найважливіші моменти традиційного новорічного свята, виходячи з цих записів, це – ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.
Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Святвечора обов’язково були й скоромні страви. На Новий рік, так само як і на Різдво, носили «вечерю», але цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.
Напередодні Нового року в селянському господарстві виконували цілу низку ритуальних дій виробничого характеру (так звана «господарська магія»). Цього дня було заведено привчати до роботи молодих коней і волів – їх уперше запрягали.
Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування – церемоніальний обхід хат із побажанням щастя членам сім’ї та розквіту господарства. Цей обряд мав радісне, оптимістичне звучання.
Скажімо, на Харківщині зранку 13 грудня з поздоровленнями обходили хати окремо хлопчики і дівчатка (це називалося «меланкувати»), а ввечері зі щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:
Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
На здоров’я…
Новорічну ніч, так само як і різдвяну, вважали чарівною, з нею було пов’язано чимало повір’їв. Серед них – про те, що в ніч з 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що «вода в криницях перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купала, приурочені українські перекази й легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів новорічної ночі не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка.
Чимало різноманітних звичаїв та обрядів пов’язано зі святом Василя. Виразний аграрно-магічний зміст мало «засівання», «посипання», поширене не лише в Україні, а й у східних слов’ян у цілому. Ще вдосвіта селом ходили посипальники – хлопчики 7–14 років. У руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне — жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі — пирожок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб «удома краще кури неслись», а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби «починали скоріше нестися».
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники – так звані «товариства». Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи: «Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!» Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого козою «парубка» з великими вухами, зробленими з колосків.
Традиційне новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»
Відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курям – щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця процедура мала виразний аграрно-виробничий характер. По закінченні всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що його хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала й давала курям, аби краще неслися, та іншій домашній птиці.
Так само як на Різдво, на Новий рік багато де по Україні повторювалося магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв’язували солом’яними перевеслами або, зрідка, вовною (у Карпатах). У деяких обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові морози.
Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір’їв, пов’язаних із
днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На Закарпатті їх тричі піднімали вгору. У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). А весілля можна було справляти лише після святок, коли розпочинався новий шлюбний період, що тривав до масляної.
А ще цікаво, що українці не знали міфологічного персонажа, який символізував би Новий рік, подібного до Пер Ноеля чи Санта Клауса. В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж, як Мороз, Морозко, Морозенко – старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом, проте його не пов’язували з Новим роком. Аж до ХХ століття…
І ще одна річ, пов’язана з народними традиціями. Україна, як відомо, історично є країною із переважно християнською культурою. За різними соціологічними опитуваннями, сьогодні від 60% до 80% населення відносить себе до або різних християнських конфесій, або до позацерковних християн. Й абсолютна більшість українських християн відзначає релігійні свята згідно з календарем, за яким саме у післяноворічні тижні «прийдуть до тебе три празники в гості» – Різдво, Василя, Водохреще… І як за традицією, так і за всіма церковними канонами у ці дні палкі політичні дебати в українській не надто чемній (м’яко кажучи) стилістиці абсолютно неприпустимі. Про це варто було б пам’ятати вітчизняним політикам, особливо тим, хто заповзято хрестить собі лоба та любить позувати на тлі золотих церковних бань.