Жанр мальопису вже встиг здобути репутацію серйозного, а не лише розважального. Українською нарешті переклали легендарні графічні романи «Маус» Арта Шпіґельмана про Голокост та «Персеполіс» Марджан Сатрапі про ісламську революцію, що до цього чи не найбільше спричинилися. Видають мальописи про нинішню війну в Україні і про Голодомор. Схоже, суспільство готове сприймати мальопис як розмову на серйозну тему, яку легше вести в такій — очудненій — формі.
Такою є й «Коротка історія української літератури», яку написав Остап Українець, намалювали Юлія Вус та Іван Кипібіда, а видало видавництво «Видавництво». У ній суспільно-політичні замальовки переплетені з проблемами поетики, і все це — здебільшого у формі шаржів та алегорій. Упродовж семи розділів такий собі «інтерв’юер» мандрує тисячолітнім обширом українського письменства, і на кожному з етапів його супроводжують персонажі-втілення епохи. О так, нарешті популярну історію української літератури починають із давнини, а не з Котляревського! Навіть для цитат, писаних церковнослов’янською, староукраїнською, скорописом, знаходиться місце — без остраху відлякати читача. А наприкінці запропоновано перелік із понад 170-ти художніх та критичних текстів, до яких є відверті чи приховані відсилання на сторінках мальопису.
Поки варвари ще вчили отченаш
Книжка має воістину еклезіастівський початок, нагадуючи про те, що немає нічого нового під сонцем: «Дві тисячі років тому римських батьків лякала молодіжна мода». Стадії поширення християнства — від заперечення до прийняття — одразу вводять українську культуру у світовий контекст. Структура основних середньовічних жанрів з малюнками виглядає значно живіше, ніж у підручнику. Загалом багато уваги приділено засадничій інтертекстуальності давньої літератури. У цьому контексті шлях із варягів у греки сприймається не географічно, а літературно — скандинавські мотиви в житії княгині Ольги, візантійські алюзії в житії князя Володимира… Масштабність і начитаність тодішніх книжників захоплює, їхня «всесвітня» інтегрованість чи не більша за сучасну. Скажімо, наскільки на нас сьогодні впливає індійська література? А грецька? А скандинавська? А в руських текстах усі ці впливи як на долоні.
Є тут і жартівливе обігрування топоса скромності середньовічного автора-скриптора, що називав себе недостойним братися за перо, проте таки брався. «Інтерв’юер» звертається до ченця-літописця, котрий його супроводжує, з питанням про джерела натхнення, а той, ніяковіючи, відповідає, що то не він вигадав правила, і взагалі він не Нестор. Твердження про освічених людей, які писали приватні листи, ілюструє княгиня, і це не може не тішити.
Питання про автентичність «Слова о полку Ігоревім» не дискутується, що зрозуміло для обмеженого обсягу, хоч це могло б стати місцем для обігрування, як і підважуване час від часу вторгнення монголів — проте і їх подано серйозно.
До слова, в кожному з розділів розмито межі епох, що нагадує про умовність будь-якої схематичної періодизації. Так «Слово про погибель руської землі» формально належить до середньовіччя, однак містить мотив втраченого раю, що починає відлік епохи Відродження. У «інтерв’юера» з’являється новий співрозмовник — ренесансний автор, котрий вже пишається собою і своїм творінням. Гербова поезія тут пояснена через ренесансний світ символів і сучасні гасла для брендів. Тут-таки започаткована складна розмова про ідентичність — як-то їм вдалося переорієнтуватися з греки на латину, лишатися роксоланами пишучи в Європі, сповідувати католицтво і при цьому розбудовувати руський народ.
Розділ про Ренесанс безпосередньо починається з архітектурно-стилістиних обігрувань, а продовжується розглядом політичних перипетій, яким подеколи присвячено чи не більше уваги, ніж власне поетиці — але хіба можна їх розділити? Полемісти косплеять Таємну вечерю, Мазепа наслідує Мамая, два Петри — Могила й Конашевич-Сагайдачний — закладають наріжний камінь Могилянки й відроджують Київську митрополію. Про все це можна довго й захопливо читати деінде — але для початку треба зацікавитися періодом, збагнути його тренди, переконатися, що це не настільки складно і страшно. Із цим лаконічність мальопису цілком дає раду.
Читайте також: Читацькі м’язи й формування спільноти: оновлене знання про літературу від Галети й Семкова
Наступний розворот — і наступне століття. Московитські царі трусять скіпетрами, імперські солдати бряжчать зброєю.
«Але в такій політиці є одна проблема. Якщо будувати свою ідентичність навколо православ’я, то єдиним союзником залишається Москва», — коментує «інтерв’юер», мандрівник у часі.
«Це сьогодні вона тобі очевидна», — відгукується його провідник у ранньомодерних століттях.
Певно, ключова тема тут — як київські інтелектуали будували ідеологію «руского міра», творили концепт володаря «словенороських земель» та розкручували ідеологему Третього Риму.
Однак не політикою єдиною. До вибору є кілька подорожніх маршрутів у товаристві людини Бароко. Наприклад, тревелог Василя Григоровича-Барського по святих місцях Сходу, де вистачає місця і на гравюри з цитатами, і на мапу прощі, і на пояснення світоглядних засад — про паломництво як метафору життя, про міста як субститути втраченого раю. А на додачу — про зміну модуляцій авторського голосу в добу Бароко порівняно із Середньовіччям.
Є й медитативно-споглядальна прогулянка бароковими садами: «Садом поетичним» Митрофана Довгалевського, «Огородком Марії Богородиці» Антонія Радивиловського, «Садом божественних пісень» Григорія Сковороди. «Кожен сад — це бажання привести світ до ладу, прокласти безпечні доріжки, якими й можна рухатися в цій мандрівці від народження до Небесного Єрусалима», — тлумачить велемудрий провідник перед брамою саду.
Ну, і куди ж без мандрівних дяків у цих життєвих мандрах по світу як театру. Від вервечки бурсаків (мимоволі вбачаю тут відсилання до фільму «Пропала грамота» з Миколайчуком) до кількаярусного Галаганівського вертепу і сходження Христа в пекло.
У пошуках автора, читача і спільноти
Початку розділу про романтизм поаплодував би Майк Йогансен, конструктивіст, котрий чимало розмірковував про вуха автора, що стирчать із твору, і вміщував роздуми про те, як зроблено художній текст, у ньому самому.
Це настільки концептуально, що важко переказати. Автопортрет Шевченка в солдатській формі, але зі свічкою з іншого автопортрета, називає себе «зручним автору риторичним прийомом». «О, нарешті ти прокинувся», — зауважує він, як Діоген, що знайшов, кого шукав. У цьому випадку, очевидно, оспалий народ, втілений у постаті того-таки сучасника-»інтерв’юера», що й не зауважив, як скінчилося Бароко.
Вони разом окидають оком політичне тло, пролітаючи, як у поемі «Сон», над згарищем чи то Батурина, чи то Січі. Тим часом зачинатель нової української літератури, творець «Енеїди» і «Наталки Полтавки», сам того не відаючи, «створює два дозволені образи української культури: або фарс і народний гумор, або мелодраму і народний сентименталізм». Тим часом хтось із колишніх вільних козаків і оборонців свобод стає селянином-кріпаком, а хтось — власником-поміщиком. А література знай собі плекає пам’ять про славне козацьке минуле.
Далі починається справжній фестиваль суспільної думки: середньовічна княгиня, тримаючи в руках козацьку хоругву з козаком при мушкеті, прибирає позу Свободи на барикадах і кличе до звитяги. А Костомаров із Шевченком, покурюючи й випиваючи, балакають про «Книгу буття українського народу». Далі Шевченко не знаходить порозуміння з Кулішем щодо питання поета як пророка (як тонко!).
І вже незабаром закономірно виявляється, що все це діється в Петербурзі, де українська діаспора й перебувала більшість часу (“відчуття лету — то від горілки»), і починається усяка чортівня (а заразом підтверджується здогад про алюзію до «Пропалої грамоти»).
Наступний розділ проблематизує реалізм у літературі, який насправді не відтворював реальність, а лише створював її видимість через власні художні прийоми, як уже давно й обґрунтовано доведено. Отож і тут автор наголошує, що «правдиве відтворення життя селян» насправді сповнене бутафорії (Остап Українець не був би собою, якби не став на захист традиційної культури від її спрофанізованої кічевої версії).
Після короткого екскурсу в українську сільську готику з елементами психоаналізу про лібідо й мортідо, на кін виходить Михайло Коцюбинський, оповідаючи про пошук нових творчих засобів для зображення «можливостей, обмежень, надій і тривог свого часу».
І вони знайшлися — щоправда, Франко, який серед перших підсвітив внутрішній світ людини цими модерними засобами поетики, мусив оборонятися від нападок тих, хто й далі просував служіння громадській справі. Його трагізм у тому, що він і сам був одним із них.
Промовисто, що Коцюбинський з’являється в розділі про реалізм і продовжує вести сучасника крізь терни модернізму. Він не єдиний, хто почав як реаліст і змінив творчу манеру.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Ще один стереотип, який Остап Українець не проминає нагоди зруйнувати, — міф про «бабцю Австрію», підважений творами Покутської трійці. Тут хронологія трохи поступається місцем для того, щоб нагадати, чому «через державну цензуру на все етнографія ставала притулком національно сентиментальних людей», тому-то «поети аж надто влилися в дух народу». Звідси й «певна одержимість минулим — часами, коли нам нікому не треба було доводити своє право на існування».
Річниця вшанування Котляревського стає точкою біфуркації: відтоді українське інтелектуальне та мистецьке середовище вже не вміщуватиметься в один кадр (чи в один вагон). І не лише через чисельність, а й через непримиренну розсвареність.
Зате у гру вступає читач: «коли в центрі опиняється не зображення, а враження, читач мусить стати співтворцем тексту». Власне, модерністи нерідко будують свої тексти на власних читацьких враженнях і полеміці з літературними батьками. Від антично спокійного неокласика Зерова, якого іритує «старосвітчина і дикий смак», до футуриста Михайля Семенка, що символічно палить свій Кобзар. Ще Микола Євшан нарікав на брак боротьби генерацій в українській літературі — і ось вона настала.
Для поціновувачів літературного урбанізму в мальописі є цікаві пасажі, наприклад: «у народників місто є об’єктивним етичним злом, у Коцюбинського — тінню сучасного йому світу… А ось Підмогильний описує місто, в якому є лише та темрява, що люди принесли з собою».
Усі ці розмови про творчий метод і різноманіття художніх напрямів викликають у «інтерв’юера» запитання: а чому ніхто не говорить про Першу світову? І тут роль deus ex machina відіграє Віктор Петров — «з’являється в непередбачувані моменти й говорить щось розумне і провокативне, тоді зникає». Він пояснює, що «обговорювати складні інтелектуальні проблеми легше, ніж елементарні людські емоції в стані етичної кризи».
Далі ми сподівано потрапляємо на засідання літературної дискусії, перерване скрипом чобіт енкаведиста. Для зниження градусу напруги — трохи стьобу з Пилипенка, трохи знущань із поганих віршів Тичини. У камерному колі — трохи творчих метань Бажана і, поки ніхто не чує, прониклива й візіонерська поезія Свідзинського. Тим часом поза межами УРСР «політичні надії і розчарування знову розмішують історію в націєтворчі міфи». А ще росте Антонич, якому автор звіряється у великій симпатії.
Власне, українська література в підрадянській Україні постає не поміж світовими війнами, а поміж хвилями великих покосів від влади: «Не встигло старе покоління осягнути жорстокісь і безглуздя репресій тридцятих, не встигло нове покоління як слід виписатись, як репресії почалися з новою силою». Як наслідок, «навіть митці, що «примирилися» з партією, не могли не відчувати когнітивного дисонансу». Проте й не всі митці протестували, точніше — форми протесту часом були неочевидними й негучними. Наприклад, повертати слову естетичну вагу чи ностальгувати за дитинством і красою. Причому ностальгія стала спільним місцем як у підрадянській українській літературі, так і в діаспорній. І це в часи, коли всім годилося вдивлятись у світле майбутнє.
Щоправда, розрив зростав. Молодше покоління в діаспорі воліло знайти власний голос, вони рішуче поривали порвати з традицією та імітацією з народних форм. Тим часом в Україні навколофольклорне було єдиним допустимим прихистком національного, тому вокально-інструментальні ансамблі поєднували західні рок-н-рольні мотиви з народним мелосом, і це чарувало тисячі людей. «Відлига чи застій — національний сентимент насправді ніколи не вщухав. Як і репресії проти митців», — зауважує автор. Симоненко чи Івасюк не вкладаються в хронологію хвиль репресій, витіснене покоління і каральну психіатрію взагалі складно облікувати в цьому сенсі, а про тисячі ненаписаних текстів годі й говорити.
І що було робити із цим совком, як не деконструювати, підривати, метафоризувати?
Завершальні сторінки мальопису увічнюють наших сучасників — живих і вбитих Росією. А остання сторінка нашої літератури ще не написана.