Понад те, вона лякає, тому що я бачу в ній долю, яка потенційно чекає на пізньокапіталістичні суспільства майбутнього. Колись давно, у «славні» повоєнні роки, середній клас страхали тим, що брєжнєвський комунізм може бути не архаїзмом, який стосується лише далеких від нас країн, а радше картиною власного майбутнього. Ми помилялися: випробуванням для нашого майбутнього замість комунізму може стати посткомунізм, або путінізм».
Те, що путінізм – далеко не вигадки безумця, і лише згадки про нього достатньо, аби довести політичну і моральну перевагу європейських цінностей, очевидно для кожної людини зі здоровим глуздом. Ліон Фойхтванґер, Андре Жид чи Жан-Поль Сартр – європейські письменники та мислителі, засліплені Радянським Союзом як конкурентною із Заходом цивілізацією (влучний вислів Ернеста Ґеллнера), – усі вони в минулому. Справжньою й актуальною проблемою нових прибічників Кремля в Європі є не лише Ґергард Шрьодер і «шрьодеризація» європейських політичних класів (термін, запропонований британським журналістом Едвардом Лукасом), а радше новий тривожний феномен.
Радянський Союз був шекспірівською трагедією. Друга світова війна і перемога над нацистами, що була б неможливою без героїзму і жертв росіян, українців та інших народів колишнього СРСР, забезпечили Кремль історично-політичним наративом, що частково згладжував жахіття більшовизму і сталінізму. Зрештою, саме Радянський Союз завдав смертельного удару нацистам та найбільше постраждав від війни. Після смерті Сталіна між Заходом та СРСР було вироблено певний modus vivendi: європейським або американським науковцям і журналістам навіть не спадало на думку ставити знак рівності між нацизмом чи фашизмом та Союзом, хай там як такі паралелі напрошувалися б після Голодомору та решти злочинів сталінізму.
СРСР завоював симпатію і підтримку європейських та американських лівих насамперед завдяки спільному критичному ставленню до суспільної несправедливості, не кажучи вже про такі болючі точки лівих, як робітничий клас, його експлуатація, біднота великих індустріальних міст тощо. Сьогоднішня Росія, яка на Заході має репутацію країни олігархів із розкішними маєтками у Франції та Іспанії і мільярдерів – улюблених дійних корів Лондона, у часи СРСР видалася б найгіршим кошмаром, що, хоч як парадоксально, нагадує політичні комікси з радянських журналів, які кепкували із західної буржуазії.
До того ж видатні російські поети, актори, режисери суттєво вплинули на відчуття трагедії Східної Європи: у той час як гротескне політичне життя СРСР, що на публіку презентувалося як справжня демократія та свобода, заслуговувало безсмертного пера Миколи Гоголя, Ніколая Лєскова чи Міхаіла Салтикова-Щедріна, найкращими антиподами до нього – і до зображення радянської Росії як країни варварів – стали генії російської культури XX століття на кшталт Сєрґєя Прокоф’єва, Ґріґорія Козінцева та Андрєя Тарковского. Йдеться про віковічну трагедію нації зі зловісною й диявольською політикою, та неперевершеною культурою, що була справжнім порятунком від моральної та політичної катастрофи, спричиненої згаданою державою. Так само й сучасна російська культура видається найкращим антиподом тиранічній Росії та її політичному варварству.
Тепер ідеться про дещо інше: у путінській Росії трагедія поступилася місцем фарсу. Прикриттям для повсюдної корупції, клептократії, мафіозної країни та політичного бандитизму слугує програма захисту кожнісінького росіянина в усьому світі, а також ревізіоністська держава, що виступає під маскою верховного політичного органу, покликаного відновити єдність і неподільність усіх «історично» російських земель. Ця програма далека від простого націоналізму і шовінізму. Промова Владіміра Путіна, виголошена 18 березня 2014 року в Кремлі, була компілятивною версією «судетської» промови Адольфа Гітлера 1938-го: концепція російського світу (Третього Рейху) тісно пов’язана з ідеєю про необхідність відновлення політичного впливу та присутності РФ у всіх куточках світу, де є хоча б натяк на російську меншину.
На Європу наступає привид фашизму. Цей факт уже неможливо заперечувати, хоч як би важко було Євросоюзу перед лицем політичних наслідків своїх прагматичних, цинічних, грубих і ганебних кроків у відносинах із Росією, продиктованих нафтогазовими інтересами. Для боротьби з новим фашизмом знадобляться неабияка відвага, політична воля і готовність не лише Заходу, а й України і навіть самої РФ.
Найстрашніше у цій історії жахів – нові корисні ідіоти, яких Росія знайшла в Європі після вдалого полювання серед праворадикальних та популістських політиків. Андрєй Піонтковскій якось пожартував, назвавши кремлівських поплічників довоєнного періоду «колективним Фойхтванґером». Цього разу доречною буде інша метафора, адже нові поплічники Кремля і його володаря нині є лідерами Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), угорської партії «Йоббік», французького «Національного фронту» тощо. Це «Новий Фашистський Інтернаціонал» зі штаб-квартирою в Москві. Що й треба було довести.