Хто взагалі видумав час? Жодному історикові не під силу дати відповідь на таке запитання: все, що ми знаємо про цю невловну субстанцію, починає свій відлік відтоді, коли людина насмілилася її виміряти, а згодом спробувала приручити й підкорити. Цінність часу як такого людство осягнуло аж ніяк не відразу. В практичному сенсі шанобливість до нього першими почали виявляти вчені-гуманісти, як-от італійський проповідник Доменіко Кавалька, котрий у своєму трактаті «Discipline degli Spiritual» присвятив дві глави «утраті часу» та обов’язкові «берегти й рахувати» його. Вслід за гуманістами естафету ощадливості підхопили протестанти, які згаяні години порівнювали зі змарнованим євангельським талантом, «Божим покликанням», а нероб і ледарів – із тваринами, не гідними людського звання. Відтепер розумному й ощадливому використанню підлягав не лише час, зайнятий службою чи працею, а й дозвілля, котре годилося присвячувати передусім самовдосконаленню та духовному розвиткові.
Час, що довго був монополією церкви (монастирські й храмові дзвони часто-густо залишалися чи не єдиним побутовим хронометром для міщан та селян), поступово «вивільнився» з-під опіки кліриків і почав служити решті суспільства. Передусім купцям та фінансистам, що заходилися встановлювати йому ціну, залежно від тривалості торговельної кон’юнктури, врожаїв, коливання валют і купівельного попиту. Лихварям він коштував грошей у буквальному сенсі, адже відсотки наростали відповідно до терміну кредиту, який вимірювали за допомогою календарів і годинників з аптечною точністю. Церква намагалась опиратися, аргументуючи свою поведінку тим, що «час є даром Господнім і не може продаватися», але марно: цехові куранти, а згодом фабричні гудки впевнено позбавляли його божественної монополії подібно до того, як поширення університетів потісняло монополію церкви на знання як «одкровення».
Стратегічне значення часу відчула й держава. Король Карл V Мудрий розпорядивсь, аби всі дзвони Парижа відбивали години узгоджено з годинниками на вежах монаршого палацу, – за кілька століть у європейську практику ввійде еталон державного часу, котрий перетвориться на один із важелів політичного панування.
Найменше у плані відчуття й використання пощастило категорії часу в царині приватного життя. Людина дуже довго не мала поняття про персональну хронологію, узгоджуючи свої дні із природним календарем, а згодом також із церковним. Відтак питання, скажімо, про дату народження чи смерті перетворювалося на справжній ребус не лише для простолюдинів, а й для осіб освічених. Санчо Панса хоч і не знав точно, скільки років його доньці, зате був переконаний, що вона цілком доросла й здорова, як на те, щоб вийти заміж. Тоді як старший сучасник Сервантеса, швейцарський учений Томас Платтер зізнавався, що ні в чому не був так слабо впевнений, як у часі й даті своєї появи на світ. Два найчутливіші персональні хронометри людини – календар і годинник – виправляли ситуацію дуже повільно. І хоча перший уже й продавався на сільських ярмарках у ХVІІ столітті, другий залишався малодоступним для більшості аж до Першої світової війни. Зіткнувшись у ХХ зі щільно, практично до неможливого, спресованим часом, земляни раптом започувалися безпорадними й нещасними.
Утім, час тріумфував. Він підкорив не лише людину, а й інші субстанції. Ще наприкінці ХІХ століття британський фізик Джеймс Максвелл запропонував створення абсолютних одиниць вимірювання на основі незмінних і повністю ідентичних атомів. Уже наприкінці минулого століття ця ідея втілилась у життя: абсолютний метр визначили, виходячи з довжини атомних хвиль, а секунду – з частоти випромінювання атомів та молекул. Згодом усі еталонні величини, за допомогою котрих визначали відстані, почали трактувати як залежні від часу. Він, як константа, остаточно запанував над швидкістю, відстанню, а заодно й людиною.
До чого це я? А до того, що все згадане насправді є штрихами до нашого колективного портрета. Так, час абстрактний і невловний, але від нього залежать цілком конкретні й матеріальні речі: наше життя, добробут, безпека, мрії, настрій… Зараз наш час ми переживаємо з особливою тривогою. Що буде далі? Але хіба не ми самі, попри все, залишаємося головним мірилом власного життя? Нові враження й переоцінки постійно дають нам нову систему координат, а отже, й новий час. Ви помітили, що місяць тому він був геть не такий, як зараз, у період Майдану?