Іноді здається, що Венеція чи не наймолодше європейське місто, а тамтешні старовинні мости, палаци, собори — то лишень умілий макіяж молодої пані, який повинен приховати з причин, котрі знає тільки вона сама, її справжній вік, додавши років. Може, їй просто хочеться більшої солідності, щоб стати поважною декорацією для молодого Бієнале мистецтв. Бо ж і справді краще не придумаєш: найбільш юна за духом, хуліганська й сучасна культурна подія світового масштабу — Бієнале — відбувається саме тут, у місті, де за останні 500 років нічого не змінилося. Це символічно, це трохи нагадує глузування, зате ж як чудово ілюструє зв’язок епох, естафету часів, нерозривність поколінь. Не серед асфальту й хмарочосів — на березі смарагдової Адріатики, під кронами вічних платанів, у тіні старовинних католицьких соборів вирує, кричить, скаржиться, сміється сучасне мистецтво.
Трохи осторонь від Бієнале, на острові Лідо, гніздиться найстаріший у світі кінофестиваль.
Його «народив» Муссоліні разом зі своїм міністром фінансів, членом фашистської партії Джузеппе Вольпі. Останнього не викреслено з історії Мостри (інша назва Венеційського фестивалю, яка означає «виставка, огляд»). Понад те, один із головних тамтешніх призів, як і раніше, має його ім’я: Кубок Вольпі вручають за найкращу акторську роботу. А у фойє Палаццо дель Чінема стоїть погруддя цього діяча. І ніхто не йде його трощити, щоб установити на тому місці чийсь ліберальніший бюст, попри те що дух демократії вільно віє на цих стародавніх берегах.
Читайте також: Канни: французи починають і виграють
Мабуть, найбурхливішу емоційну реакцію (окрім, звісно, появи на червоній доріжці Джонні Деппа, що спричинив істерику дівиць, які чатували його ще з ночі) викликав тут документальний фільм народженого в Росії ізраїльського режисера Євґєнія Афінєєвского «Вогняна зима» («Winter On Fire»), знятий українськими, американськими та британськими кінематографістами. Те, як приймали стрічку, певно, стало одним із найнесподіваніших одкровень фестивалю. Знімальна група вислуховувала овації щонайменше хвилин 15. «Вогняна зима» — фільм про 93 дні української революції, неймовірної експресії лікнеп для тих, хто не знає, з чого все почалось і як продовжилося. Детально показано початок: мирний студентський Євромайдан і металеві (замість звичних гумових) міліцейські кийки, що б’ють до непритомності. І далі — зйомки безпосередньо на місці подій, у чаду, крові, пасіонарному запалі. Тут убивають просто на очах у глядача (теж, звичайно, сумнівний момент: чи треба?), тут люди красиві й відважні, тут кується майбутнє, звідси починає свій шлях нація. Завдяки маститим операторам постановник разом з історією творить міф. Тому деякі, особливо російські, критики фільм не прийняли, оголосивши його агіткою. Мовляв, однобокий. Упереджений. Ну так, це є, ніхто не сперечається. Але, знаєте, «Звичайний фашизм» Міхаіла Ромма теж тільки один погляд представляє. І думка «іншої сторони» в ньому відсутня. Так уже вийшло, даруйте. Кінофестиваль не конкурс телерепортажів. Це там потрібні дві сторони, різні позиції та виважений аналіз. В авторському висловлюванні це зазвичай зайве.
І тут не можна не згадати торішнього фільму Сергія Лозниці «Майдан», показаного як спецподія на Каннському фестивалі 2014-го. Ті самі історичні реалії, ті самі особи, та сама авторська позиція. Однак «Майдан» Лозниці епічний, пронизаний відчуттям трагедії і знятий власне як давньогрецька трагедія: з хором, чіткими зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою, він математично прорахований і скрупульозно вибудуваний. Тому й віє від нього холодком та алгеброю. Афінєєвскій не соромиться бути емоційним і сентиментальним, він немовби веде глядача всіма закутками Майдану: то наближає його до людини, яка падає від кулі снайпера, то неабияк смішить, показуючи бабусь із каструлями та друшляками на головах, то змушує скрикувати й жахатися, дивлячись на закривавлені обличчя хлопців-євромайданівців. При всій повазі до Лозниці гадаю, ще не настав момент, коли події на Майдані могли б стати об’єктом холодного препарування.
Читайте також: «Оскар» між «учора» й «завтра»
Мабуть-таки, «Вогняну зиму» недарма показали в один день із фільмом Сергія Лозниці «Подія». Картина про дні 19–21 серпня 1991 року в Пітері, без закадрового тексту — самі тільки обличчя й музика з «Лебединого озера». Не випадково опинилися вони поруч, ці два фільми: скільки нездійснених надій, скільки докору в картині Лозниці, скільки натхненних облич, котрі, ніби машина часу, перенесли в зиму 2014-го, до центру Києва, де дух свободи тільки народжувався. У Росії він помер, не зробивши навіть першого подиху.
І навздогін цим несподіваним кінострічкам заклик Венеційського фестивалю, поширений його керівництвом у всіх ЗМІ: «Звільніть Сенцова!». Венеція хитра, вона прикидається старою та аполітичною, а сама пильно стежить молодим оком за всім, що коїться навколо.
Тут старі стають молодими, а молоді — мудрими. 75-річний патріарх італійського кіно Марко Белоккіо, скажімо, раптом привозить на конкурс фільм про вампірів, ожилу красуню-відьму, яку спалили 500 років тому, про кров, що струмує в жилах поколінь, не застигаючи ані на секунду. Фільм так і називається «Кров моєї крові». Навіжене, веселе, хоч і не надто виразне кіно.
Інший патріарх — Єжи Сколімовський зняв стрічку ще молодшу, більш «тусовочну», побудовану виключно на драйві режисера. 77-річний поляк, не надто напружуючись щодо режисерських вигадок, чесно експлуатує одну-єдину придуману до нього: всі герої повинні опинитися в один момент в одному місці. Так воно й відбувається: фільм «11 хвилин», у якому дію вкладено рівно в 11 хв, спершу знайомить нас із кількома взаємно не пов’язаними персонажами, а потім зводить їх усіх в одній точці, щоб разом позбавити життя. Шкода, журі ніяк не відзначило цієї стрічки.
Конкурсна «Франкофонія» російського режисера Алєксандра Сокурова спочатку ніби таке собі старече бурчання, невдоволення європейською історією та сучасністю, а заодно й собою в історії та сучасності. Хоча й ця кінокартина за півтори години екранного часу поступово начиняється вогнем, пасіонарністю і до кінця стає продуктом гарячим, болісним, нервовим. «Франкофонія» — витвір доволі розпливчастий, із крихкими межами між фактом та домислом, грою та документом, у стилі постарілого Ґодара, історія непростих і близьких відносин Німеччини та Франції. Як запевняє Сокуров, через те що роль останньої в цих відносинах бачиться не дуже привабливою, його роботу відмовився брати Каннський фестиваль. Утім, Алєксандрові Ніколаєвічу дух конспірології завжди був близький.
Давня таємнича історія збереження багатств Лувру під час Другої світової стала для автора приводом поміркувати про вічну проблему: мистецтво — воно «поза» чи все-таки «в»? Політика — вона мистецтву ворог чи соратник? Сама собою історія врятування цих музейних скарбів захоплива й героїчна. Напередодні війни директор Лувру Жак Жожар, зрозумівши, що катастрофи не уникнути, вивіз шедеври з Парижа й заховав їх у різних замках, абатствах та маленьких провінційних музеях Франції. Загалом було евакуйовано 5446 контейнерів із творами мистецтва, які опинилися згодом у 83 таємних місцях.
Варто сказати, що німці, окупувавши країну, легко вирахували місцезнаходження шедеврів. Але полковник Вольф-Меттерніх, відповідальний за збереження творів мистецтва на підкорених Рейхом територіях, усе-таки зумів спільно із Жожаром перешкодити їх знищенню.
«Франкофонія» взагалі спочатку здається розіграшем маститого режисера, що з віком відчув смак до гумору, хоча раніше Сокуров ним не грішив. Ось з’являється всіма покинута Маріанна, символ Французької Республіки. Вона сновигає Лувром, бурмочучи безперестанку: «Свобода. Рівність. Братерство». Потім зненацька матеріалізується Наполеон — гордовитий і стражденний. «Це я», — тицяє він пальцем у картину, де зображена його коронація. Він блукає кімнатами палацу за напівбожевільною Маріанною, домагаючись бодай її уваги, коли вже його забув живий світ. «Він іще тут? Проженіть же його нарешті», — радить Маріанні сокуровський голос. Ось автор веде переговори по скайпу з капітаном корабля, який тоне з культурними цінностями на борту. Тут кожен крок — метафора, кожне слово — загадка, кожен епізод — задачка для втаємничених.
Читайте також: Український кінотеатр у Європі
Господар у фільмі — закадровий голос самого Сокурова. Саме він проводить глядача Європою часів Другої світової, як послужливий привид — закапелками власного замку. І вся світова історія у фільмі його, голосу Сокурова, тільки його. І саме цей голос намагається розбудити Толстого й Чєхова. «Як же невчасно ви померли, ну прокиньтеся ж!» — промовляє він над фото, де вони у трунах. Він пояснює, що взагалі-то нічого страшного в окупації Німеччиною Франції не було. «У Європі всюди Європа», — резюмує голос, ілюструючи доволі сумнівну думку про те, що континент давно єдиний, а отже, окупація — то лише переміщення людей туди-сюди за велінням правителів.
Але при всьому своєму пієтеті до патріархів цьогорічний фестиваль нікого з них не відзначив (якщо не враховувати призу Міжнародної асоціації кінокритиків Марко Белоккіо та призу європейських критиків Сокурову). Окрім згаданих уже Белоккіо, Сокурова, Сколімовського дивним чином проігноровано й лідируючий у рейтингу глядачів фільм найвідомішого ізраїльського режисера Амоса Ґітая «Рабін. Останній день» — спробу дослідити причини вбивства прем’єр-міністра Іцгака Рабіна в 1995 році. Перед старими розшаркалися, запросивши їх до конкурсу, але далі не пустили, включивши зелений сигнал молодим. Утім, аж ніяк не всі вони, варто сказати, могли змагатися з метрами у фантазії та юнацькій гонористості.
От, скажімо, ще не так давно оголошений надією італійського кіно Лука Ґуаданьїно взяв та й переніс у сьогодення знаменитий «Басейн» з Аленом Делоном і Ромі Шнайдер, знявши картину під назвою «Великий сплеск». Переніс, та не доніс, хоч і намагався це зробити разом із чарівливою Тільдою Свінтон, привабливим Райфом Файнсом та суперприємним Маттіасом Шунартсом. І ніякого тобі сплеску — так собі, кола на воді.
До речі, явні чи приховані римейки стають мало не бичем сучасного кіно. Немовби саме собою — отак знічев’я взяти та й використати чужий, уже експлуатований сюжет без згадки про «першоджерело», як це зробила недавня надія італійського кінематографа. Та що там молоді — і зріла поросль тут не відстає. Знаменитий канадець вірменського походження Атом Еґоян, уже не надія, а гордість канадського й вірменського кіно, представив у конкурсі фільм «Пам’ятай» із Крістофером Пламмером у головній ролі. Пламмер чудовий, але що прийом, базований на амнезії головного героя, був використаний іншим маститим — Крістофером Ноланом у фільмі з такою самою назвою 15 років тому, — про це освічений глядач, вочевидь, повинен здогадатися сам, а неосвічений і взагалі обійдеться.
Що це, коли не криза ідей, нездатність і небажання шукати свої теми, розбирати нові конфлікти, додавати свіжі барви до знайомої картини світу? Коли ці фільми розкидані по країнах і кінопрокату, кожен із них може видаватися перлиною, але зібрані разом, на одному п’ятачку, за 10 днів фестивалю вони перетворюються на одноманітну сірувату масу зі звичним набором думок. Тоді членам журі залишається одне із двох: або вітати нові форми для старих ідей, або вибирати для нагород не надто яскраве, але актуальне.
Нинішнє венеційське журі (до речі, найсильніше серед усіх фестивальних за останні роки: очолив його оскароносний Альфонсо Куарон, разом із ним конкурсантів судили знані режисери Павел Павліковський, Нурі Більґе Джейлан та ін.) цим шляхом і пішло. Другий за значущістю приз — Гран-прі воно віддало милій анімаційній картині дебютанта в режисурі, відомого сценариста Чарлі Кауфмана «Аномаліза». Більш ніж простенька в сенсі думки (мовляв, сучасна людина байдужа, запрограмована й позбавлена власного обличчя) картина для багатьох виявилася привабливою виключно завдяки своїй формі. Лялькові герої з майже однаковими обличчями говорять однаковими чоловічими голосами й періодично норовлять загубити котрусь деталь свого обличчя з пап’є-маше.
Спеціальний приз журі — нагорода, безумовно, почесна, але, сказати б, другого ряду відійшла, мабуть, найсильнішій стрічці конкурсу — турецькому «Божевіллю» Аміна Альпера. Ця картина щасливо поєднала в собі прекрасне мистецьке висловлювання з гучним соціально-політичним. Мова у кінокартині про вчорашнього в’язня, а нині сміттяра на околиці Стамбула, чия психіка поступово руйнується від усвідомлення небезпеки тероризму. Запідозривши у співпраці з терористами рідного брата, герой закінчує тим, що здає його поліції, прирікаючи на загибель. У світі, який роздирає ненависть, першими й головними заручниками божевілля стають іще вчора мирні, люблячі обивателі. І в перспективі це страшніше, ніж вибухи та кров. При цьому фільм знятий переважно близькими планами, що, власне, є вищим пілотажем.
А «Золотий лев» незбагненним для багатьох чином поїхав до Венесуели з Лоренцо Віґасом, режисером уже дорослим, майже 40-річним, але дебютантом у повнометражному кіно. Фільм «Здалеку» досліджує вічну тему зради й замішаний на такій актуальній нині темі, як одностатеве кохання. Герой, немолодий самотній чоловік, відчуває потяг до хлопчиків. Але милується ними тільки здалеку. До того моменту, коли один із юних об’єктів бажання сам починає виявляти до нього активні теплі почуття. Таких фільмів ми бачили щонайменше сотню, коли не більше, і режисер не здивував нас нічим: ані новою формою, ані несподіваними зигзагами фантазії. Просто черговий міцний фільм про цінність будь-якої любові, будь-якого душевного імпульсу. Чим він так зворушив серця іменитих членів журі, сказати важко. Швидше за все, актуальністю теми, яка стала серед інших непереборною перешкодою між цивілізованою Європою та неохочими відгукуватися на нові віяння суспільної свідомості країнами третього світу. Крім того, оскільки один із головних венеційських призів — «Срібний лев» за режисуру — дістався аргентинцеві Пабло Траперо за міцний, але надто вже посередній кримінальний «Клан», можна припустити, що журі таким чином спробувало прокреслити якийсь вектор дальших пріоритетів у кіно. Латинська Америка нині найцікавіший регіон, коли йдеться про народження нових сенсів та форм у кінематографі. Із Мексики, Аргентини, Чилі, Колумбії дмуть найсвіжіші вітри, південноамериканці вміють глибоко й вільно осмислювати вічні теми (смерть, свобода), начиняючи їх актуальними сучасними ідеями. Мексиканці Альфонсо Куарон, Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Ґільєрмо дель Торо, Ґаель Ґарсіа Берналь, бразильці Валтер Саллеш, Ектор Бабенко, аргентинець Даміан Сіфрон та багато інших стали символом нового складносурядного кіно з безліччю сюжетних ліній, які перетинаючись дають особливу, дуже широку, масштабну картину світу. Водночас їхня цікавість до звичайнісінької людини органічно вплітається в інтерес до глобальних змін у світі.
Отож-бо, слід гадати, несподівана перемога не найяскравішого фільму останнього Венеційського фестивалю зовсім не випадкова — це швидше легкий копняк тим, хто ще не готовий бачити зміщення центру ваги в бік «палаючого континенту».
Хай там як, хоч би скільки ганили журі критики, незадоволені розподілом статуеток, кожне рішення суддів, як і кожен, нехай наймлявіший конкурс, цікаве саме собою. Нагороди — це за великим рахунком цяцьки, погладжування по голові когось щиро, когось авансом, когось із політичних мотивів. Статуетки порохнявітимуть на полицях своїх господарів, але в сучасному кіно з’явиться новий акцент, народяться нові шари думок і форм.
По цей новий акцент і їдуть до старої Венеції.