Східний рік зустрічаю змалечку, бо росла під портретами Леніна і Мао. Не знаю, як дитячий садок, де працювала мама, був пов’язаний з Китаєм, але, коли в Україну приїздили посадовці з КНР, то приходили саме до нас. Тоді Раїса Абрамівна вижимала зі старенького фортепіано китайські дисонанси, хлопчаки били в барабани, а ми, дівчатка, в шовкових строях із серйозними личками церемонно рухалися у старовинному танку віял. Потім гості співали з нами «Ду лянь мянь ди» – пісню про Мао. Коли багато років потому ризикнула заспівати цю пісню комусь з амбасади КНР, виявилося, що все пам’ятаю. Дипломат це також співав у школі, тож закінчили разом.
До зустрічі китайського року готувалися старанно: паперові ліхтарики і чарівні кульки, що розпускаються у воді, нам дарували гості, а от тваринок-символів, ми самі ліпили з глини і розцяцьковували гуашшю. А ще – вигадка мами, якою я дуже пишалася, – ми робили льодові прикраси: заливали у пасочки, на денцях яких були тваринки, зафарбовану воду – і на мороз. Східний Новий рік святкуювали між 21 січня і 20 лютого, зима тоді була справжня, тож у кучугурах снігу на нас чекала ялинка – символ нашого Нового року, яку ми прикрашали льодяними прикрасами, – такий собі симбіоз Сходу і Заходу.
На вечерю – рис з овочами та рибою, а потім найголовніше: Новий рік, причому власний, і ця таїна вражала найбільше. Річ у тім, що східний рік починається в ту мить, коли людина переступає поріг хати, де святкувала. Оцей крок ми дуже цінували, робили його підкреслено пафосно, а далі вже бігли ковзаючись, підстрибуючи, але обережно, аби не розбити глиняну тваринку за пазухою – одну з тих, що прийшли колись до Будди.
Потім до Китаю приєдналася Японія, однаково улюблені Лао-дзи і Конфуцій, Мо Ді і Чжу Сі, Доген, Банкей і Кукай, а ще китайська і японська поезія.
Я не знаю, як ставитися до того, що, як стверджує Бі-Бі-Сі, у світі немає жодної родини, де не було б чогось зробленого в Китаї, а майже всі сувеніри, які трапляються мені під час мандрівок різними країнами, китайські. Мені страшенно подобається Шанхай – футурія ХХІІ-го століття, і так само страшенно не подобаються смертні вироки та ситуація з обранням далай-лами, хоча і розумію, що це внутрішня справа КНР.
І все одно у ці передноворічні дні знову охоплює дитяча впевненість, що нездійснене здійсниться, і вкотре можна спробувати приборкати час, бо всі дарунки, які ми робимо, це офіра невблаганному Хроносу. Майже 1200 років тому найславетніший віршувальник золотої доби китайської поезії Лі Бо писав: «Чи хочу вельможним і багатим буть? Ні, час я хочу зупинити, повернуть».