Новорічна жертва

З власного досвіду роботи у правоохоронних органах знаю, що на новорічні свята рівень злочинності спадає. Це можна пояснити тим, що і крадії, і наймані вбивці також сідають за стіл, чекають, доки проб’є дванадцята, щоб із рідними та близькими перехилити келих шампанського або щось міцніше. Ні, звісно, трапляються НП, коли, перебравши зайвого, товчуть один одному пики. Та я ніколи не подумав би, що у ці святкові дні скоюють серійні убивства.

 

Київ, 26 грудня, ранок. Здається, вже десята, але надворі сіро, ніби у сутінках. Чайник закипів, заварюю каву. В пачці лишилася одна сигарета. Беру її та чашку, йду на балкон і повільно курю. Кава зовсім не бадьорить. У кімнаті тихо бубонить телевізор. На каналі чесних новин чи то чиновник, чи то банкір обіцяє, що гривня зросте і криза скоро мине. Говорить переконливо, але оченята чомусь бігають.

 

У холодильнику тільки морожений корм для рибок. Добре, що позавчора у Тижні дали гонорар. Дістаю з шафи кілька купюр, взуваюся, вдягаю пальто і капелюх. На сходах зіштовхуюсь із сусідом зверху та його ротвейлером. Пес гарчить і клацає зубами. «Чому собака без намордника?» – запитую суворо. «Та пішов ти…» – бурчить він собі під ніс. Я вдаю, ніби не розчув.

 

Труп лежав поруч із під’їздом. Над ним схилилися дільничний Фельдман, зовсім не схожий на єврея, і двірник Петрович, тихий інтелігент-алкоголік. «Що це в біса таке?!» – вигукнув я. «Ти що, не бачиш сам?» «Та-а-к…» – тільки й вимовив я. «Та-а-к….» – повторив Петрович. Жертва не була схожа на самогубця – на тілі чітко виднілися сліди від ударів. Найімовірніше, сокирою. «Звідки вона тут взялася?» – це я до Фельдмана. «Ніхто нічого не бачив, нічого не чув, – махає той рукою. – Словом, як завжди». Я йду, не прощаючись. Здається, накльовується тема для журналістського розслідування.

 

Київ, 26 грудня, ближче до обіду. Нарешті на тому кінці дроту беруть слухавку. «Ти що, ще спиш?» – запитую. «Вже ні», – втомлено відповідає Андрій Лаврик, редактор відділу розслідувань Тижня. «Вибач, – кажу й одразу переходжу до справи. – Є тема». «Ну?» «Коротше, сьогодні біля мого будинку знайшли труп». «Один? – без тіні подиву перепитує Лаврик і, почувши ствердну відповідь, роздратовано продовжує: – Тоді для нас це не тема. Гора трупів або труп, приміром, міністра – це тема, а труп одного нещасного – не наш рівень. Скільки можна повторювати?!» «Так, Андрію, але у мене таке передчуття, що коли крутонути, то щось серйозне випливе». Редактор довго мовчить, а потім кидає: «Роби, що хочеш, але я тебе запевняю: то марна справа».

 

Я кладу слухавку і набираю номер джерела у правоохоронних органах. Передчуття мене ніколи не підводило. Після нетривалої розмови маю адресу загиблої: вона мешкала у селищі під Борисполем поруч із лісгоспом. Що ж, перша ниточка є.

 

Десь неподалік села Олександрівка, 26 грудня, 14:45. За вікном маячать голі дерева. Деінде з-за них видніються спустошені поля, кружляють зграї круків. Маршрутка повзе слизькою дорогою. Лунає радіо «Шансон». Крім мене, здається, «Лєсоповал» нікого не дратує. Двоє п’яних молодиків, які сидять спереду, скоро почнуть підспівувати.  

 

Намагаюся зосередитися на справі. Отже, жертва родом із Бориспільщини. Що вона робила сьогодні вранці (а може, вночі) у столиці? Цікаве запитання, пошукаю відповідь на місці. За що її могли вбити? Бориспільський район, між іншим, відомий земельними скандалами. За землю, здається, тут уже вбивали. Але сокира якось мало схожа на знаряддя найманого вбивці. Хоча не виключено, що таку зброю вибрали, щоб увести в оману слідство. Але що тут гадати? О, здається, моя зупинка.

 

Селище N, 26 грудня, вечоріє. На вузеньких вулицях безлюдно. З-за парканів чути злий гавкіт. Село виглядає непривітним. Наздоганяю жіночку середніх років. Вона тягне за собою кравчучку. Колеса візка пронизливо скриплять. «Здрастуйте! – показую їй журналістське посвідчення. – А чи знали ви жертву?» «Ну, знала», – відповідає вона не зупиняючись. «А не скажете, якою вона була?» «Якою, якою… Звичайною, як і всі». «Може, вона конфліктувала з кимось, вороги в неї були?» – не відстаю я. «Та ні, нічого такого не було». Жіночка раптом пірнула у хвіртку і зачинила її перед моїм носом. «Забирайся геть, а то собаку спущу!» – крикнули з-за паркану. «Гав! Гав!» – підтвердив наміри хазяйки пес. «Щось вона приховує», – подумав я.

 

Іду далі. За рогом наштовхуюся на двох мужичків, що сидять за грубо збитим столом на ящиках з-під пива. Вітаюся, показую документи. Мені протягують пластиковий стаканчик, з якого тхне самогоном. Хочу відмовитися, та мужички такі приємні, і я п’ю за їхнє здоров’я. «Чи знали ми таку? Та хто ж її не знав! – каже один із них, наливаючи знову. – Гарна така була, кучерява. У лісі любила гуляти…» «А що, вбили її?» – устряв інший. «Так», – кажу. «Шкода… Ну, тоді давай за упокій!» Прощаюся і продовжую пошуки. У голові посвітлішало, але хода стала менш упевненою.

 

«Гей, хлопче!» – покликали мене. Озираюся, бачу згорбленого дідка, який обперся на тин і димить самокруткою. Підходжу, запалюю сам. «А що, ти з міліції?» – хитро примружується. «Ні, журналіст, зби­раю інформацію про жертву», – відповідаю. «То значить, її таки того? – зітхає дід. – Шкода, хороша вона була». Ми мовчки куримо. «А ти даремно оце тут розпитуєш, ніхто тобі нічого не розповість», – раптом каже він. «Чому це?» «Бо її будь-хто з наших міг теє, ага!» «Справді?» – дивуюся. «Бо часи такі – криза. – Дід викинув самокрутку. – За гроші на будь-що готові». Я не знаю, що на це відповісти. Натомість запитую: «А де ви востаннє бачили жертву?» «А он там, – дід показав у бік лісочка, – якраз біля стежки, ото де свіжий пеньок». Дякую і прощаюся. Десь у сажку зарохкало порося.

 

Ліс, 26 грудня, майже темно. Ухнула сова. Я присів на пеньок, той самий, про який казав дід. Вдихнув на повні груди. Добре тут, тихо, спокійно. А повітря яке! Розумію, чому тут подобалося жертві.

 

Хруснула гілка. Один раз, другий – усе ближче і ближче. Подумки я пошкодував, що не маю із собою якогось нагана. Поміж дерев я побачив силует, людина швидко йшла прямо на мене. Це був високий, метрів зо два, кремезний чоловік років 45-ти із довгим сивим скуйовдженим волоссям. І я не сказав би, що погляд з-під великих насуплених брів був привітним. «Доброго вечора!» – чемно сказав я, шукаючи очима міцний дрючок. Так, про всяк випадок. «І тобі привіт, хлопче! – відповів він басом. – Ти що тут робиш серед ночі?» «Журналістське розслідування проводжу. Жертву вранці знайшли…» Мужик криво посміхнувся: «Ну то й що? Скоро таких жертв будуть тисячі!» Так, схоже, він божевільний. «Звідки ви знаєте?»

 

Чоловік відповісти не встиг. З різних боків на нас накинулися чорні тіні. Мене одразу кинули на землю і придавили, почувся шум боротьби – божевільний здаватися не збирався. Аж раптом пролунав постріл і все стихло. Мене поставили на ноги. «Ти хто такий? Що тут робиш?!» – грізно запитав чоловік у бронежилеті. У нього за плечима висів автомат. «Я кореспондент Тижня, проводжу журналістське розслідування», – відповів. Люди у бронежилетах і масках перезирнулися. Я помітив на їхніх плечах дивні емблеми: олень на тлі трьох дерев і загадкова абревіатура СБНР. «По­їдеш із нами!» – сказав один із чоловіків, напевно, командир загону. «Ви не маєте права, я ж журналіст!» – запротестував я. «Потім розберемося», – сказали мені й натягнули на голову мішок. «Я напишу на вас заяву в прокуратуру! – обурився я. – Я вас по судах затягаю!» Тим часом мене запхнули в автівку і повезли у невідомому напрямку.

 

Невідомий напрямок, 26 грудня, орієнтовно час трансляції серіалу «Менти». Я нічого не бачу, але від­чуваю, що машина мчить понад 100 км/год. Тріскотять рації. Чую, як хтось каже: «Так, ми його «пробили», це Антон Лузер, журналіст, колись працював в органах, а тепер пописує паскудні статейки проти нас». «Що з ним робити?» «Відпустіть, нам новий Гонгадзе не по­трібен».

 

Машина різко гальмує. Мене виштовхують і зривають із голови мішок. «Усе, вільний! – каже людина у масці. – І щоб нікому ані слова про те, що сталося, а то… – людина провела рукою біля горла. – Зрозумів?!» Я кивнув. Дверцята зачинилися, й автівка зірвалася з місця.

 

Озираюся. Проспект Бажана, станція метро «Харківська». Ну хоч не в ліс завезли, – радію я.

 

«Братан, закуріть нє найдєцца?»  – підходить до мене симпатичний юнак. «Не курю», – відрізаю я. «А мабіла єсть? Дай мамє пазваніть!» Я проводжу «двійку» в голову, юнак розгублено присідає. Бачу, як до мене мчить зграйка таких самих симпатичних молодиків. Я біжу у зворотному напрямку. Кілометрів через півтора мені вдається відірватися.  

 

Віддихавшись, набираю телефон Лаврика. «Андрію, ти не повіриш, що сталося! – кричу в слухавку. – Тут тема вимальовується – просто бомба!»

 

Штаб-квартира надсекретної спецслужби СБНР, 26 грудня, 22:00. Велика кімната без вікон, зі стелі звисає єдина лампа без абажура. Але її світла вистачає, оскільки воно відбивається від лікарняно-білих стін. Посеред кімнати виблискує металевий стіл, його ніжки прикручені до підлоги. На стільці, також прикрученому до підлоги, сидить кремезний високий чоловік із довгим сивим скуйовдженим волоссям. Він прикутий до стільця наручниками, обличчя його скривавлене. Позаду нього стоять двоє міцних хлопців у чорних масках і бронежилетах. Один із них бавиться гумовим кийком. Сивий чоловік похмуро дивиться на людину, яка сидить з іншого боку столу. Вона дуже схожа на Олександра Турчинова. Підлеглі називають її директором.

 

«Ти розумієш, що ставиш під загрозу безпеку країни? – майже пошепки мовить директор. – Ти про людей подумав?» Сивий чоловік мовчить. Боєць у чорному замахується кийком, але директор зупиняє його жестом. Лунає саундтрек із фільму «Ілюзія страху» – то дзвонить мобільний. Директор прикладає слухавку до вуха, потім передає сивому. Той бере телефон не­охоче. «Миколо Ісаковичу, з вами говорить президент України! – сказали у слухавці. – Від вас залежать долі мільйонів українців! Ви повин­ні…» «Вікторе Андрійовичу, ви мене не слухали, тому подарунків більше не буде!» – вигукнув сивий і повернув телефон. Боєць знову замахнувся, директор вкотре його спинив. «Ну хто тебе може вмовити? – втомлено спитав директор. – Хочеш, щоб Папа Римський тобі зателефонував?» Микола Ісакович лише криво посміхнувся скривавленим ротом. У ньому бракувало кількох зубів. «Що ж, – зітхнув директор, – у мене більше аргументів не лишилося». 

 

Він підвівся, прочинив броньовані двері й когось покликав. Один за одним у кімнату заходили люди у чорних масках. Кожен заносив по великому мішку і висипав вміст прямо на стіл. То були листи. Микола Ісакович взяв один з них. «Любий Дідусю Морозе! – було написано невпевненою дитячою рукою. – Ти не прийшов минулого року, але я не ображаюсь. Я поводилася добре, слухалася маму і тата…» Рука сивого затремтіла, очі стали вологими. «Він згоден!» – вигукнув директор. У кімнату внесли накладну бороду і синій жупан.

 

 

Київ, 8 січня, 12:00. Трупи звалені у купу. Поверх неї сидить жирна ворона, схиляє голову і скоса на мене дивиться. Тут щонайменше два десятки жертв. На деяких із них лишилися прикраси, але голки вже пожовтіли і почали осипатися. Біля інших будинків видно схожі купи.

 

Задзвонив мобільний. «Вибач, Антоне, але твою статтю я знімаю, – сказав Андрій Лаврик. – Мені телефонував Кульчинський, казав, що йому телефонував Макаров. До нього при­­ходили із СБНР, дуже просили статтю не друкувати, щоб не розкрилася державна таємниця». Для мене це як грім серед ясного неба – моє розслідування у світ не вийде. «Зрозуміло, – кажу приречено. – А що таке СБНР?» «Тільки між нами, бо це питання національної безпеки! – редактор перейшов на шепіт. – СБНР – це Служба безпеки Нового року».  

 

Очікую маршрутку. Повз мене проходить високий кремезний чоловік. Він розхристаний, вітер тріпоче його довге сиве волосся. «Це востаннє! – бубнить він під носа. – Щойно закінчуються свята, вони знову за своє. Більше вони мене не побачать!» Здається, я його знаю.