Я не ставився серйозно до таких сценаріїв насамперед тому, що вважав рейтинг екс-регіоналів у «ДНР» практично нульовим. Тут, у Донецьку, звикли ностальгувати за Лєніним та Сталіним, із якого роблять мало не ікону, а також за радянською минувшиною і дешевою ковбасою. Утім, пам’ятаю, як у березні 2014-го на головній площі міста зібралося кілька тисяч людей і вони вигукували які завгодно імена, тільки не «Азаров» і не «Янукович». Бо ж останнього вважали таким самим ворогом і ще більшим зрадником, ніж сумнозвісна «київська хунта».
І от у середині грудня, зустрівши на одній із макіївських вулиць батьків давнього приятеля, котрий понад рік прослужив в «ополченні», чую від цих людей, мовляв, як добре було б, якби «всі ці Захарченки з Пушиліними, що ні чорта не роблять, забралися звідси, а на їхнє місце поставили б когось тямущого на кшталт Азарова чи того ж таки Яника». Чесно кажучи, я злегка остовпів від такої думки. Ці люди — одні з найзатятіших і найідейніших серед відомих мені «республіканців», що підтримали «ДНР» задовго до того, як їхній син вирішив стати «ополченцем». Іще навесні 2014-го вони буквально плювали в бік Януковича за те, що він «дозволив розвалити країну й розростися Майдану», а на Ґіркіна-Стрєлкова пізніше покладали величезні надії як на майбутнього «главу держави». А коли того по-швидкому «злили», їхнім новим кумиром став «ґосподін» Захарченко, котрого тепер вони готові з радістю змінити на ПР, що канула в Лету.
Читайте також: Довга дорога до Києва
Узагалі мушу сказати, що позиція «Янукович замість Захарченка» не менш небезпечна, ніж бажання повернути в Донецьк українську владу: той факт, що в «ДНР» звідусіль стікаються фінансові струмочки колишніх регіоналів, аж ніяк не робить безпечнішим перебування тут людини, яка ненавидить «республіканську» верхівку. Тож ностальгія за Партією регіонів навіть посеред безлюдної макіївської вулиці є тихою і небагатослівною, особливо коли сам «обрав» тих, кого тепер прагнеш спекатися. Утім, якщо відкинути емоції, то нічого дивного в такій мозковій каші місцевих жителів немає: колись і Янукович був «нашим», хоча потім його благополучно обплювали ті, хто обирав. То чом би тепер не харкнути в Захарченка, вкотре сказавши, що «за Сталіна було краще»?
Коли я запитав, як же так, адже Янукович ганебно втік, та й узагалі на нього вже не робить ставки навіть Росія, думка моїх візаві миттю зісковзнула на Партію регіонів у широкому сенсі, воскресивши принагідно й Азарова: «Ну не обов’язково Янукович. Нехай той-таки Микола Янович. Головне — хтось, хто вже керував країною і знає, що робити, а не оці вояки, у яких то бензину немає, то пенсії казна-як платяться, то ціни скачуть». Прикметно, що до «Комітету порятунку України» крім Азарова, який згадує Януковича крізь зуби, входить іще й Ігор Марков. Той свого часу чітко заявив в інтерв’ю: «У нашому комітеті делікатна місія спілкування з паном Януковичем відведена мені. […] я не буду таким м’яким, як Микола Янович, і скажу прямо. Вважаю, що [Янукович] це людина, яка винна не менше, а може, й більше в тому, що сьогодні сталося в Україні, аніж нинішня хунта, яка захопила владу в Києві. І місце йому на одній лаві підсудних із Порошенком та всіма тими, хто сьогодні заправляє балом у Києві […]. А що стосується місця його перебування, то маю прохання до всіх: якщо хтось знатиме про це, повідомте нам теж, будь ласка!». Але про той момент я вже не нагадував співрозмовникам, аби їхня політична шизофренія не переросла в розлад множинної особистості й вони не застигли між «проклятою хунтою», «вояками», «втікачем-зрадником» й Азаровим, готовим когось від чогось рятувати.
Читайте також: Кілька казок про країну «ДНР»
Тоді поміркував, що це, можливо, приватна думка й вона не відображає настроїв багатьох із тих, хто сьогодні залишився на Донбасі. Але ситуація виявилася сумнішою: серед моїх знайомих та родичів, із якими вдалося порозмовляти на цю тему, навіть сумнівів не виникає, що з колишніми регіоналами було б краще, ніж із теперішньою «твердою рукою». Різниця тільки в тому, що багато хто вважає їхнє повернення вже нереальним, а частина досі сподівається, що з Москви «когось пришлють». Інакше кажучи, якби зараз на площі Лєніна замість «учорашнього» Губарєва з’явився «сьогоднішній» Янукович, він розраховував би щонайменше на лояльність частини жителів, котрі вже півтора року метаються між двох вогнів. Півтора року пропаганди показали: зі свідомості людей можна виліпити майже все, що заманеться. Одначе настільки відвертого абсурду, як бажання повернути регіоналів, котрі скомпрометували себе зусібіч і проколи котрих не спишеш ані на війну, ані на розруху, важко було чекати навіть тут. Із такою логікою залишається сподіватися на єдине: дурість, із якої постали ці три букви — «ДНР», доведе ніким не визнані «держави» нарешті до краху і замість «республік» та «регіонів» на Донбасі
все-таки буде українська влада.