Коли демонструють фільми, подібні до «Тиранозавра» (показ 16 листопада), весь реальний світ відступає у тінь. Бо саме таке, вигадане, примушує замислюватися над життям, в той час як буденне вперто штовхає до смерті. Дебютна повнометражна стрічка добре знаного в Європі та Сполучених Штатах англійського актора Педді Консідайна відкриває кіно Туманного Альбіону, як консервну банку. І водночас показує, чим воно наповнене: глибоко-психологічним копанням і натуралістичним змалюванням того, що за межами політкоректності, що є фундаментом існування багатьох людей будь-якого європейського суспільства, всю гниль людських збочень, агресії, брехні, всю «красу» буття-виживання. Таку граничну чесність британське кіно започаткувало не так давно, в 1990-х, з появою режисерів, подібних Денні Бойлу з його знаменитим фільмом «На голці» чи Лінну Рамсею зі «Щуроловом». Англійське «покоління екстезі» загалом породило нову хвилю в кіно, і вона, з одного боку, рубаючи правду з плеча, з другого – почала давати прибуток і привертати увагу інших ринків, тим самим рекламуючи кінематограф Британії (показовим прикладом є фільм «У відрив!» Джастіна Керрігана, права на який його продюсер Аллан Нібло продав за $1 млн Гарві Вайнштейну з американської студії Miramax). Без сумніву, це лише вершечок альбіону, основу якого становлять такі попередники, як Ліндсей Андерсон, Кен Рассел і Дерек Джармен (вже не кажучи про те, що Голлівуд стоїть на плечах вихідців із Британії, на чолі з Альфредом Гічкоком, Аланом Паркером, Рідлі й Тоні Скоттами, Девідом Йейтсом та Семом Мендесом). Майкл Вінтерботтом і Стівен Фрірз – це перехідний період між часом Рассела та Бойла, проте водночас вони є живими класиками.
Прикметно, що так само, як Англія раніше підживлювала кінематограф США, нині славу британському кіно здобувають неанглійські режисери. Зокрема, колумбієць Родріґо Ґарсія, автор приголомшливої стрічки «Таємничий Альберт Ноббс» (показ 17 листопада). Вражає він передусім майстерним, проникливим змалюванням вікторіанських часів і певною ностальгійністю – раніше було добре. Хоч жінкам, аби отримати роботу, потрібно було перевдягатися в чоловіків. Чи все ж ностальгії тут немає? Бо далі героїня, граючи роль чоловіка, починає стосунки з жінкою, перверзійність чого не може не кидатись у вічі.
Напевно, марно шукати «кращого» чи «гіршого», порівнюючи періоди будь-якої національної кінематографії. Є сенс наголошувати на відмінностях. І тут британське сучасне кіно може дати 100 балів фори навіть розмаїттю американського. Принаймні «Зламані» Руфуса Норріса (показ 15 листопада) вигідно вирізняється у цьому плані. Банальна тема стосунків батьків і дітей та дітей між собою в шкільних і дворових стінах подана небанально жорстко, кулею в голову, за своїм ефектом постаючи таким собі дитячим «Реквіємом по мрії». Жах розваленої сім’ї, жах внутрішніх комплексів, що вилазять нагору, руйнуючи світ навколо, жах непорозуміння – суцільний жах, який заповнює собою все. І разом з тим любов, жертовність, покаяння… Британське кіно не цурається жодних форм, не боїться зривати покрови, бо явно вбачає в собі спосіб лікування через болючий катарсис. Непроста, критикована, полемічна тактика, але дієва.
Фестиваль нового британського кіно з 15 листопада у кінотеатрі «Київ» (вул. Велика Васильківська, 19)