Європі належить запровадити багато змін, зокрема більше витрачати на оборону
Колишній (і, цілком імовірно, майбутній) президент США Дональд Трамп дотримується транзакційного підходу до альянсів. У його промовах немає завуальованої риторики про висадку військ у Нормандії, падіння Берлінського муру й славетне возз’єднання Європи у 1989–1991 роках. Він давно вважає європейські країни цинічними нахлібниками, які користаються із щедрості й легковірності американців. Він звертається до свого народу словами й фразами, покликаними шокувати. У лютому заявив, що «заохочуватиме» росіян «робити, що заманеться» в тих країнах — членах НАТО, які «ухиляються» від своїх зобов’язань з військового фінансування.
Якщо проаналізувати його заяви глибше, вимальовується трохи інша картина. Погрози не захищати союзників, які не бажають витрачатися, передбачають гарантований захист для тих, які витрачаються. Трамп наголосив на цій позиції в березневому інтерв’ю, сказавши британському політику й полемісту Найджелові Фараджу, що за його президентства США «стовідсотково» лишиться в НАТО за умови «чесної гри» з боку європейців.
Та що конкретно це означає і як це буде на практиці? Нещодавній тривожний дзвіночок від Трампа: країни — члени НАТО повинні будуть витрачати не 2 % ВВП, як того вимагають нинішні правила, а 3 %. Для прифронтових держав, які найбільше потребують оборони, нова планка не становить проблеми. Польща вже її досягла, Естонія наближається. Нордичні країни й країни Балтії впевнено рухаються в цьому напрямі. Вони це роблять не для того, щоб купити страховку в майбутньої президентської адміністрації США, а у відповідь на екзистенційну загрозу (яку деякі країни усвідомили запізно).
Читайте також: НАТО: менше торжества, більше реалізму
В інших країнах Європи уявлення про загрозу й політична воля зовсім інші. Обтяжена боргами Франція та охоплена сумнівами Німеччина досі не можуть дотягнутися до нинішніх 2 %. Збільшити витрати більше, ніж удвічі, буде для них серйозним викликом. Решта країн, наприклад Іспанія, Канада, Італія, відстають ще дужче.
Проблема полягає в тому, що військова допомога США (бійці, оснащення, логістика, військове забезпечення, співпраця у сфері розвідки) надається не тільки певним країнам, а й проходить через бюрократичну систему НАТО. Тобто через Бельгію (відому своїм скнарством). Для того щоб захистити країни, які витрачають 3 % ВВП, не обійтися без установ, ліній постачання й військової інфраструктури скнар. Немає сенсу гарантувати оборону Польщі, якщо Росія зможе знищити німецькі порти й залізниці, якими американські війська мають дістатися до поляків.
Із часом це може призвести до розколу НАТО на ядро, міцно зв’язане із США двосторонніми оборонними угодами, та оболонку — країни без тісних безпекових відносин з американцями. Певною мірою ми вже маємо таку ситуацію. Відносини США з Угорщиною не порівняти з відносинами, наприклад, з Естонією. Ілюстративний приклад: високі посади в НАТО, як-от генеральний секретар або очільник військового комітету, можуть обіймати тільки представники країн, які виконують фінансові умови. Так утрачає шанси нинішній фаворит на головування в альянсі прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте (2023 року його країна витратила на оборону лише 1,7 % ВВП). Тож перевагу віддадуть іншій претендентці на високу посаду — прем’єрці Естонії Каї Каллас (2,73 %).
Та проблема в тому, що оборона — це не лише про бюджет. Поза сумнівом, варто брати до уваги допомогу Україні: краще воювати з Росією на віддалених, аніж на близьких територіях. Трампові заяви про Україну можуть стати пророчими. Неабияк важить і якість витрат на оборону. Наприклад, ядерна зброя Франції забезпечує масштабний внесок у засоби стримування НАТО. Істотну роль відіграють внески в інших регіонах, що входять у зону інтересів США, зокрема внески у стримування Китаю. На цьому фронті важливу роль відіграють такі економічні важковаговики, як Італія, Німеччина й Франція.
Усі ці виклики подолати нелегко. Але не неможливо.