Але останнім часом у приватних розмовах і віртуальних дискусіях дедалі частіше стикаюся з новим, незнаним мені типом неукраїнства. За моїми відчуттями, цей дискурс ще не до кінця оформлений, але вже достатньо популярний, щоб говорити про нього як про суспільне явище. Це нове неукраїнство не має нічого спільного з кондовою ватністю, навпаки, воно майже у всьому їй суперечить.
Ватніки, яких я спостерігав із самого дитинства, відбрикувалися від України, бо снили «триединой православной Русью», «великой советской державой» чи то путінською Росією, що ось-ось встане з колін і покаже світові «кузькіну мать». Україну ненавиділи, як прикре історичне непорозуміння, паршиву вівцю в стаді братніх народів, котру знепутив підступний Захід. А цих нових неукраїнців ніяка Русь не вабить. Навпаки, Росія для них — це заповідник мракобісся, відсталості, усього темного й недолугого. До України ж вони ставляться не з ненавистю, а радше з легким презирством — саме через те, що бачать у ній лайт-версію Росії. Мовляв, і там, і тут — засилля «скрєп», ксенофобія, відсталість. Тільки й різниці, що в росіян Сталін, козачки й цькування «национал-предателей», а в нас Бандера, ультраправі радикали та пошук «агентів Кремля». Так, в Україні був Євромайдан, але шансом ми не скористалися й замість Європи будуємо тут бананову республіку з олігархами нагорі та жлобами внизу.
Нові неукраїнці не називають українську мову «телячою», але спроби її просування сприймають зверхньо: «Який сенс нав’язувати всім українську, якщо весь світ говорить англійською?». Та й узагалі вся національно-патріотична адженда змушує їх кривитися. Декомунізація, відродження національної культури, створення помісної церкви — то все нудні розмови з ХІХ століття, неактуальні в епоху глобалізації, відкритих кордонів і високих технологій. У часи, коли Ілон Маск готується колонізувати Марс, українська антиколоніальна боротьба видається їм анахронізмом, розборками неандертальців із кроманьйонцями або, як модно казати в цих колах, вати з вишиватою. Окрім словечка «вишивата», нові неукраїнці полюбляють ще фразу «архаїзація». Мовляв, замість того, щоб розвивати креативну економіку, Україна перетворює себе на аграрну державу, а замість життєдайного різноманіття культивує містечковий націоналізм. Вона постає глибокою провінцією, із якої треба тікати, якщо не хочеш провести своє життя в протистоянні із жлобсько-екстремістсько-ретроградним середовищем, яке майже безнадійно застрягло в минулому.
Читайте також: Теорія «скрєп»
Звичайно, по кожному пункту можна висувати контраргументи, пред’являти факти, але сумніваюся, що це має сенс, оскільки хоч нове, хоч старе неукраїнство (так само, як і патріотизм) — не теорема, а світовідчуття. Звідки воно береться, невелика таємниця. Певна частина суспільства, особливо столична молодь, глобалізується, можливо, не надто глибоко, але достатньо, щоб закохатися в дивний новий світ, який відкривається перед ними. Для цього навіть не треба багато подорожувати — достатньо, щоб у свідомості сформувався блискучий стереотип. Щось таке, напевно, відчувають першокурсники, які вирвалися зі своєї провінційної далечини в столицю. Після кількох місяців у мегаполісі рідний райцентр здається ще меншим, а життя в ньому ще одноманітнішим і безперспективнішим, а тому повернення туди перетворюється для декого на справжню муку. Схоже, так почуваються й ці нові неукраїнці, які вже асоціюють себе з «усім прогресивним людством», хоча змушені жити тут, на проблемній околиці Східної Європи. У одних ця суперечність викликає бажання змінювати країну, а в інших — емігрувати чи бодай втекти у внутрішню еміграцію, відстрілюючись від незадовільної дійсності кпинами та сарказмом. «Ха-ха, ну як там ваша нація стартапів, землероби?» «У Європі вже безпілотні автомобілі тестують, а ми досі з вишиванками носимося».
Оптимістичної відповіді в мене немає: за часом проросійської «вати» ставатиме менше, але ось таке «прогресивне» неукраїнство лише поширюватиметься, зокрема з об’єктивних причин. Бо ніде правди діти: Україна справді мусить вести боротьбу, котру більшість європейських націй благополучно закінчила приблизно в позаминулому столітті. На нашому порядку денному мало приємних цікавинок: замість того щоб обговорювати черговий проект Ілона Маска, ми змушені стежити за голодуванням Олега Сенцова, за географією обстрілів на Донбасі та новими арештами в Криму. Так, у євроатлантичному світі повно власних проблем, але порівняння явно не на нашу користь.
Читайте також: Про «тупий народ»
Я впевнений, що, коли десь там на Марсі з’являться перші людські поселення, ми ще марудитимемося з відновленням Донбасу, сваритимемося через реформи й боятимемося реваншу екс-регіоналів. Тому мені важко засуджувати тих, хто воліє асоціювати себе зі стереотипним людством-що-підкорює-зорі, аніж із пошарпаною нацією, яка силкується вирвати в історії свій шанс на скромне існування. Немає жодного сенсу примушувати таких людей до патріотичної солідарності — хоча б тому, що в цих сферах примус не працює в принципі. Можливо, колись потім вони таки закохаються в Україну, а якщо ні — що тут вдієш?