Є люди, які з прогнозів спромагаються добре жити. Це радше маркетологи, хоча без певних аналітичних здібностей досягти на тому полі можна небагато. І є люди, здатні вловити тенденції ще в процесі їх кристалізації. Тут потрібні вже ширші знання, які дають змогу бачити процеси з погляду історичної перспективи. А є й ті, хто помічає явища ще до того, як вони стануть тенденцією. Таких ми називаємо провидцями, і їх найменше.
Не знаю, де перебувають мої здібності, але я намагатимусь, як у давньому анекдоті, проскочити поміж краплями дощу. А те, чи добіжу сухим, можна буде оцінити трохи згодом. І то так, що трохи згодом, напевне, вже ніхто не повернеться до нашої аналітики та прогнозів. Тож починаймо бігти.
Приблизно рік тому я написав текст, у якому виклав побажання щодо новоствореного Українського культурного фонду. Свою працю закінчив приблизно так. «Жан Моне, один із батьків-засновників Європейського Союзу, здається, сказав одного разу: «Якби ми наново творили європейську спільноту, то мали б почати з культури». У словах Моне йдеться про зв’язки між культурою та ідентичністю, він наголошує, що культура зумовлює політичне буття або принаймні становить його важливий елемент. Європейці говорять про це щоразу частіше й щоразу гучніше, тож пора й нам.
Більшість дослідників сьогодні доходять згоди, що ідентичність — це не щось стале й незмінне, а радше те, що ненастанно творять, тобто змінне й пластичне. Хоча такий конструктивістський підхід вважають слушним, тут годиться висунути дві застороги. По-перше, те, що ідентичність творять певні суспільні процеси, не означає, що вона здатна постати з нічого. Думаючи про ідентичність, слід пам’ятати, що вона потребує фундаменту, який можна було б збагатити новими значеннями, вкласти в новий наратив або прикрасити новою символікою. Тут перед культурою та мистецтвом відкривається величезний простір діяльності.
Читайте також: Мішель Маффесолі: «Різноманіття та коріння — два слова, що описують постмодернізм»
Уже майже 30 років ми маємо незалежну українську державу, державу, яка глибоко захрясла у своїй совєтській історії й дуже обтяжена совєтськими взірцями. Ми на превелику силу, часто з муками будуємо на руїнах минувшини нове політичне буття, сучасну Україну. Ніщо не дається легко, але ніхто й не обіцяв, що буде легко. Нову історію України визначають циклічні революції, дарма що це революції здебільшого тільки в метафоричному розумінні. Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності. Отак і засвідчує себе наша політична культура: від революції до революції.
Але так само виявляється й наша культура, знову радше як гасла та побажання, ніж як глибока переоцінка цінностей і реальні дії, які йдуть за нею. Проте уважний спостерігач не може не помітити розколин у дотеперішньому моноліті. Я понад 20 років пильно спостерігаю за культурним життям України й довгий час був його активним учасником і натхненником. Нині є спостерігачем і коментатором із відстані, яка допомагає бачити виразні тенденції, намальовані жирними штрихами, а водночас не дає змоги помітити нюансів. Ми, безперечно, є свідками зміни modus operandi інституцій культури, і то не тільки тих, які виникли з ініціативи громадянського суспільства, бо вони давно функціонують по-іншому, а й тих, які творить держава. Цього разу з ініціативи уряду та політичних партій, які підтримують його, постали принаймні три варті уваги інституції: Український інститут книги, Український інститут і Український культурний фонд. Усі три мусять бути реакцією на вже досить тривалу дискусію, який вигляд повинна мати і як діяти система стимулювання, підтримки та поширення культури, а також як можна використати останню в побудові українського бренда, основою якого і має бути культура. Або, ще виразніше, його основою основ. Те, як складеться доля цих трьох визначальних інституцій наступного року, і стане мірою запровадження реальних реформ.
Для розуміння важливості проблеми слід повернутися до початку цих трансформацій.
Передусім з’явився Український інститут книги, створення якого доручили групі молодих ентузіастів, або, як я назвав їх в одній своїй статті, молодих ідеалістів. Але невдовзі виявилося, що цей новий пишний корабель швидко наскочив на айсберг. І, хоча судно лишилося цілим, довелося замінити капітана й частину екіпажу.
Новим капітаном стала досвідчена й прагматична менеджерка культури, яка вже чверть сторіччя проводить один із найбільших книжкових фестивалів України. Книжка і все пов’язане з нею й далі є головним елементом становлення сучасної української культури. Поширення вітчизняної книжки, виданої українською, номінально єдиною офіційною мовою в державі, а насправді й досі упослідженою, має велике значення. Але сподіваний новий закон про мову у варіанті, запропонованому для голосування в парламенті, може завдати не менше шкоди, ніж користі. На сьогодні існує вже понад 2 тис. правок до цього документа, які зрештою можуть зробити його цілком порожнім і безрезультатним. Потрібна розумна й довготермінова державна політика підтримки рідної мови 77,5% громадян. Наступний рік, — пора президентських і парламентських виборів, — напевне, з’ясує, що насправді криється за дискусіями довкола закону про мову.
Інститут книги має й широкі плани просування української книжки за межами України. Але головним полем, де точитиметься битва за українську книжку та українську мову, на довгі роки лишається Україна.
Ще однією інституцією, яка лише цього року почала свою діяльність, є Український культурний фонд, найважливіша, на мою думку, структура, яка має шанси реально змінити функціонування культури в Україні та за її межами. Поки що він утверджує свій статус, і вже відбулася перша грантова сесія, на якій дофінансовано 298 проектів. На результати, а на їхню оцінку й поготів, знову доведеться чекати. 2019 рік, напевне, покаже, як проголошені пріоритети перетворюються на реалізовані заходи.
Наразі увага культурного середовища зосередилася на особі голови Фонду, якою стала дружина нинішнього президента. Ситуація, коли дружина президента на посаді наважується на безпосередню участь у втіленні в життя дуже важливого для української культури закону, є неординарною і неминуче пробуджує багато емоцій, і в тому немає нічого дивного. Важливу роль тут відіграватимуть радники голови Фонду, бо склад правління, обраного відповідно до досить візантійських принципів, не породжує надто оптимістичних сподівань. Але якраз правління разом із дирекцією має колективно творити бачення, місію і стратегію Фонду.
Річ очевидна, я хотів би бути добрим пророком, або згідно з термінологією, вжитою на початку статті, добрим прогнозистом, бо глибоко вірю в потребу такої інституції. 2019 рік — пора президентських виборів, а отже, і УКФ, і його голова в особі дружини президента, напевне, опиняться під прицілом світу культури, ЗМІ й, безперечно, конкурентних політичних партій.
Читайте також: Ефект метелика
Український інститут працює вже кілька місяців. Ідея його створення зародилася в Міністерстві закордонних справ, і треба вірити, що МЗС підійде до справи з належною турботою та сумлінністю. Зрештою, це дитина самого міністерства, щоб не сказати «улюблений» проект міністра. Дотеперішній досвід практичної реалізації ідеї культурної дипломатії був не дуже вдалим, а завдання, які стоять перед цим Інститутом, є величезним викликом. Як пише Василь Мирошниченко, фахівець із брендингу, «нації змінюють свої ідентичності, бо потребують проектувати реальні зміни на всі аудиторії, з якими вони пов’язані. Надто слушне це твердження для держав, які зазнають швидкого переходу. Звільнившись від комунізму, східноєвропейські країни взялися до швидких реформ. Вони мають передавати міжнародній спільноті нові образи. Публічна та культурна дипломатія — це певний спосіб доповнити мудрість зовнішньополітичних дій країни».
Молоде керівництво Українського інституту має всі козирі, щоб зробити його успішним. Власне, ухвалений Верховною Радою бюджет на 2019-й гарантує йому 90 млн грн для хорошого початку. Найслабшою ланкою, однак, може виявитися недостатнє погодження із завданнями Інституту з боку дипломатичного істеблішменту, який, здається, не розуміє, що дипломатія — це частина культури, а не навпаки.
Ніхто не припускає, що Україна повинна конкурувати з найбагатшими і найдосвідченішими державами. Якщо нині немає достатніх коштів, варто заопікуватися сутністю, зерном, із якого виросте врожай, а вже потім послідовно переходити до практичних кроків. Цього року зробимо стільки, наступного стільки, а далі ще більше. Культурна дипломатія — це дуже практична діяльність, яка дасть у перспективі конкретні результати.
Новостворені інституції дістали шанс на запровадження революційних змін, і то не тільки в метафоричному розумінні. Так, знаю, втілення в життя цих перетворень у державі, яка погано функціонує, — завдання для найміцніших, досвідчених, а водночас і сповнених ідеалізму гравців.
Напрям визначено, і це головне. Ось як сказав Вацлав Гавел, що був, безперечно, провидцем, а не звичайним прогнозистом: «Невпинно шукаймо нових наукових вирішень, нових ідеологій, нових систем контролю. Інакше кажучи, шукаймо нових НАРАТИВІВ, які утверджували б у нас елементарне чуття справедливості, здатність бачити речі так, як бачать їх інші, чуття трансцендентальної відповідальності, архетипної мудрості, доброго смаку, відваги, милосердя і віри». Решта, як полюбляють казати в Україні, — це лише справа «технології».
А культура? Культура існувала й існуватиме. Української держави не було на карті Європи, а українська культура була. Нині ми маємо унікальний у нашій історії шанс використати структури Української держави для розвитку власної культури і, безперечно, скористаємося ним із допомогою нових, спрямованих у майбутнє інституцій: Українського інституту книги, Українського культурного фонду, Українського інституту. 2019 рік має дати вже перші плоди.