Нові 20-ті: які виклики стоять перед молодою українською літературою (Васильченко, Орловська, Безверхній, Манченко)

Культура
26 Серпня 2024, 13:23

Світлана Васильченко, авторка «Острова забутої Пасхи»

Якби випало бути сучасницею нових, майбутніх поколінь — народитися в часи, коли українська література вже не один рік успішно розвивається, видається багато книжок у різних жанрах і перекладається іншими мовами… Зобов’язання для авторів однаково були б, але інші, наприклад вливатися в стрімку течію та підтримувати її. Натомість поколінню, що живе в часи великих змін, коли за його життя вирішується, чи існуватиме Україна та її література взагалі, важливо стати опорою для цього вільного майбутнього. Фіксувати свій час, розповідати свої історії своїми голосами й своєю мовою. Щоб зберегти їх. Щоб і нащадки переказували те, що почули від нас, свідків (та учасників) подій, а не те, що колись обов’язково вигадають переписувачі історії. Тож зараз ми допомагаємо будувати й зміцнювати наші майбутні позиції.

Українські автори інших століть стали для мене найкращими вчителями з історії. Їхні твори дають розуміння, не лише чим жили люди раніших поколінь, а і якою була країна до нашого народження, і що саме вплинуло на те, щоб вона стала такою, як є зараз. Перед якими викликами поставали люди, якими були їхні думки та почуття — це найкраще передають персонажі історій. Яскравим прикладом для мене є «Собор» Олеся Гончара: він допомагає подивитися на події одного міста й конкретної доби крізь призму подій та явищ, що відбувалися в місті раніше, і тих, що можуть статися в майбутньому. Зрозуміти, що і ми самі, і наша історія — глибші, і цим не можна нехтувати, бо спрощені наративи легко підмінити хибними. У своїх творах мені теж хотілось би промовляти до читачів такою образною багатомовністю.

Читайте також: Нові 20-ті: які виклики стоять перед молодою українською літературою (Перенесієнко, Рязанцева, Поспєлов)

Я чекаю, щоб сучасна українська література існувала в усіх можливих проявах, закривала запити читачів на різні історії та різні жанри. Щоб автори не боялися творчих експериментів, розповідали свої історії так, як вони їм звучать, торкалися тем, які для них важливі, без табу й упереджень, були у своїх історіях собою та надихали на це інших. Щоб ми слухали й чули одне одного. І щоб сучасна українська література стала частиною великої світової літературної спільноти, яка теж захоче почути, переказати й зберегти наші історії — про нас, про те, якими є ми й наші сенси.

Нарешті минають часи, коли українські автори часом писали мовою історичного ворога, продовжуючи позиціювати себе українцями й водночас зміцнюючи шкідливу думку, що мова не має значення, розмиваючи й без того хиткий ґрунт, на якому віками стоїть і українська мова, і книжка. Тому найважливіше зараз — щоб наша література жила й не припиняла боротьбу за це право, зберігала себе й свою ідентичність, була впізнаваною і надалі. І, звісно, мала свого читача, бо, стоячи на поличці, зберігається лише папір, а не книжки (і то не назавжди).

Катя Орловська, авторка «Краще не читай»

Не скажу, що я, як авторка, відчуваю зобов’язання перед своїм поколінням. Якось це занадто патосно звучить. Я маю бажання говорити про своїх сучасників і сучасниць. Про різні покоління, зокрема про своє, досліджувати різні оптики, різні досвіди, осмислювати те, що відбувається з нами усіма. Попередні покоління авторів обов’язково впливають на мене й мою творчість, адже я зростала у створеному ними культурному просторі. І це дуже приємно — не працювати у вакуумі, а творити там, де хтось до тебе вже щось створив. Від сучасної української літератури я очікую безперервного й гучного тривання. Думаю, що для нашої літератури зараз найважливіше, щоб ми самі звертали на неї якомога більше уваги. Найкращий час досліджувати себе, і мало кращих способів це зробити, як читати українську літературу.

Дмитро Безверхній, автор «уманської» трилогії

Українська література в усі часи, так уже склалося історично, — це не лише про літературу, а й про позицію. Адже впродовж років українські письменники стикалися з безліччю перепон, заборон, переслідувань, цензурування. Боролися, потерпали, співжили із жорнами тоталітарних режимів, що маскувалися під різними назвами й різноколірними стягами. І писати українською вже було викликом. Тому, як це й не дивно, сучасні українські письменники стають не просто творцями укрсучліту, а й голосами, творцями наративів нової реальності.

Творчий спадок Валер’яна Підмогильного, Лесі Українки, Людмили Старицької-Черняхівської, Ольги Кобилянської, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Надії Суровцової, В. Домонтовича — для мене безмежний спадок натхнення й хитросплетіння доль.

Для сучасної української літератури важливо бути актуальною, але водночас заповнювати пробіли, вичищати білі плями різних періодів історії України, виносити їх на світло й переосмислювати за допомогою художніх текстів, закликати до дискусії, культури пам’ятання.

Марина Манченко, авторка «Гірких апельсинів»

Мій перший роман вийшов 2022 року, уже після повномасштабного вторгнення, і я завжди буду вдячна за це, бо ніколи так сильно не відчувала, наскільки це важливо — мати можливість говорити, писати й видавати книжки українською. Останні роки читаю представників Розстріляного відродження та іншої забороненої колись літератури — про багатьох я вперше почула лише зовсім недавно. Це викликає в мене справжню й дуже потрібну нам усім лють. Я завжди любила літературу, читала твори шкільної програми й досі не вірю, що ми ніколи не читали Підмогильного, Йогансена та ще безліч унікальних і дуже цінних авторів та авторок. Чому я, людина, яка обожнює Київ, не знала, що є роман про нього, написаний сто років тому? Чому я 2013 року переїжджала до Таїланду й не знала, що на початку двадцятого століття жила, творила й подорожувала Азією неймовірна українка Софія Яблонська? Чому в нас це все вкрали? Мені дуже хочеться, щоб ми, нове покоління українських письменниць і письменників, училися на цих творах, вели діалоги з історіями, про які раніше навіть не підозрювали, бо вони зараз неймовірно актуальні. Також хотілось би бачити в нашій сучасній літературі більше відкритості й відходу від стереотипів, зокрема й гендерних. Переосмислімо разом, що ж таке справжня чоловіча проза й справжня жіноча, і водночас відійдемо від бінарного підходу взагалі.

Позначки: