Міла Смолярова, авторка «Перед очима» та «Диму»
Я кожною клітинкою відчуваю, що я як сучасна авторка маю зобовʼязання перед своїм поколінням. Можливо, це набута тривожність через війну в країні, але за кожне написане слово відповідаю та відповідатиму. Хочу вірити, що хоч трохи мені вдається передати проблематику сучасників, ще більше хочеться вірити, що моя передача — слова, якими я скористалася сьогодні, — за кілька десятків років не тхнутиме нафталіном, не втратить актуальності й інтересу.
Я виросла в Криму, у зросійщеному регіоні, тому вплив української літератури попередніх поколінь пізнавала екстерном уже у свідомому в усіх сенсах віці. Під час прочитання поетичного Тютюнника, реалістичного Підмогильного, особливо чутливого Агатангела Кримського, містичного Коцюбинського, кінематографічного Яновського, Кобилянської, Забужко, Андруховичів… (список довжелезний, і це прекрасно) зі мною щоразу відбувався вау-ефект. Вони писали геніально, вони пишуть відверто, геніально, отже, і ми, сподіваюся, не осоромимо вчителів.
Читайте також: Нові 20-ті: які виклики стоять перед молодою українською літературою (Васильченко, Орловська, Безверхній, Манченко)
Я чекаю від сучасної української літератури щирості й свідомості в текстах, упізнаваності за кордоном. Конкурентоспроможності з європейською книжкою. Нам є про що розповісти світові. Ми мусимо розповісти світові про сучасну Україну, про виклики, з якими стикнулися, про війну, яка триває одинадцятий рік, про життя й мрії, які було втрачено. Чекаю, щоб українських авторів ще більше перекладали. Бо актуальність і різножанровість уже є. Маємо й українські бестселери. Стереотип про село й фольклор мертвіший за мертвого. Тим, хто не слідкує за українською книжкою, але от-от візьметься за прочитання, заздрю, бо на них чекає щирий подив.
Меншовартість обернено пропорційна читанню української сучасної літератури. І те, що зараз сучукрліт розправив крила, набирає висоту й оберти, тішить і надихає. Це надважливо. Цього року на Книжковому Арсеналі серед відвідувачів превалювала молодь, яка читає, слідкує за новинками, вишукує видання, очікує певні переклади, — це архіважливо. Важливо, щоб працювало авторське право, а графа в договорі про електронні книжки не лякала піратством. Важливо отримувати професійний зворотний зв’язок, мати можливість вибирати між кількома виданнями, що спеціалізуються на літературній критиці. Важливо, щоб література й критика відбувалися не попри все, щоб бородатий і несмішний анекдот про «ти письменник, ага, а нормальна яка в тебе робота?» нарешті втратив актуальність. Найважливішим усе одно залишається популяризація (слово спаплюжене, але все ще передає зміст) самого читання як способу класно провести час. Нині із цим бавляться переважно соцмережі, та було б чудово, якби заохочування до читання, реклама книжок, просування авторів тощо втратили бульбашковість, набули професійного, відповідного широкого формату. Життєво потрібно зробити українську літературу модною. Правильне харчування, заклади пет-френдлі, піклування про ментальне здоров’я, читання книжок сучасних українських авторів…
Олексій Вишник, автор «Приазовської Савани» й «Гарного дня, аби жити»
Пригадуючи книжки, на яких я зростав, сприйняття саме українських авторів відрізнялося від світової літератури. Коли читав Гемінґвея чи Воннеґута, не виникало споріднення з контекстом, для мене така література стала свого роду навчальною, звідки можна було здобути літературні навички, опанувати сюжетні засоби, відчути стиль побудови тексту, навчитися працювати з персонажами. Коли йдеться про авторів з України, то відчуваєш зовсім іншу пульсацію, упізнаєш соціальне середовище, людей, проблематику, особливості мови. Для мене все це виходить на перший план. Усе, що говорить український автор, відбивається відлунням десь глибоко всередині саме тому, що всі ми маємо спільну ідентичність.
Як автора мене надихає, що моїми текстами можуть лунати почуття й думки, які притаманні багатьом людям. Але треба також розуміти, що опублікований текст робить автора голосом свого покоління, адже книжки — це те, що лишається на згадку про час і події, які формують майбутнє. Для сучасних авторів зараз важливий час — творити плацдарм для могутньої та беззаперечної культури, на яку буде все тяжче зазіхати в майбутньому, коли вона матиме багато різних голосів, які всі звучатимуть в одній тональності — незалежної України.
Олександр Бабінський, автор «Майї»
Хтось сказав, що складні часи потребують складних рішень. І крім іншого, це, певно, стосується й літератури, адже саме вона, як частина культури, часто передає ті чи інші сенси, якими жило й надихалося покоління. І тут уже постає доречне питання: які мої зобов’язання як письменника перед моїм поколінням? Ну або прийдешнім, яке зараз навчається взаємодії зі світом.
Питання непросте. З одного боку, воно начебто апелює до спротиву такому собі месіанству, де митець обов’язково має бути спасителем, а з іншого — є така заувага, що талант зобов’язує людину давати щось іншим. І тут уже кожен обирає сам. Приміром, у моєму випадку до письма додається викладацька й терапевтична діяльність, що в купі дає можливість акцентувати на важливих речах через прозу, лекції та практики. Тому тут гріх не ділитися знаннями, усвідомленнями й проєкціями майбутнього, утілення якого залежить як від окремої людини, так і від соціуму загалом. І я стараюся це робити, наскільки можливо. Крім іншого, тут також, певно, дається взнаки бажання залишити в літературі те, чого я свого часу не знайшов у попередників. Тобто в укрліті мене як автора формували книжки мого покоління, людей, з якими я відчував багато спільного, з якими багато в чому почувався рідним. Це були різні жанри, різні форми, різні експерименти, яких, на жаль, не бачив у класиків, хоча й вони, безумовно, мали вплив. Та передусім це все одно були плюс-мінус мої ровесники.
Така ситуація сприяє думці, що поле сучасної української літератури має бути максимально широким, щоб кожен міг знайти на ньому щось своє. Колись ми докладали зусиль для популяризації різних жанрів, зокрема жахів і фентезі. Бо якось воно було дико зайти в книгарню й не бачити там українських лякачок. Ситуація давненько змінилася, і тепер у нас є можливість читати своїх жанрових авторів, які для наступних поколінь будуть якщо не класиками, то принаймні прикладами того, що, мовляв, дивіться, у нас можна писати й отаке теж, бо воно людям заходить. Зважаючи на реалії, це виводить на усвідомлення акцентів, які можна робити саме завдяки літературі. Крім складних рішень, складні часи сприяють переналаштуванню на інший лад, переможний для нас лад. Зокрема, багато хто виявив силу, стійкість, відвагу, яких зовсім не відчував у собі раніше. Тобто це був ніби прихований скарб, що розкрився через обставини. Література може робити те саме. Може карбувати в пам’яті події та застороги, бути маяком, пропонувати варіанти, розважати або робити суттєві акценти, як-от перехід від жертви до героя… Звісно, усе це можна об’єднувати й подавати під вишуканим жанровим соусом і тим самим сприяти поширенню корисних нам усім наративів. Думаю, це важливе завдання.