Імперія – це агресивна, мілітаризована держава, що живе коштом загарбаних провінцій. Вичерпавши ресурси чергової жертви своєї агресії імперія загарбує нові території щоб живитися їхнім людським потенціалом та природними багатствами. Тому країни, що межують з однією з останніх імперій світу Росією (Казахстан, Кавказ, Білорусь, Балтія, Фінляндія, Україна) перманентно живуть під загрозою імперської агресії, яка зокрема здійснюється протягом останніх семи років на землі України.
Говорячи образно, імперія – це крокодил, який періодично клацає щелепами. Спочатку в 1990-х – у Чечні, у 2008 р. в Грузії, тепер дійшла черга до України. Ніяка «братська» дружба з імперським крокодилом не гарантує її сусідам безпеки, оскільки зовнішня агресія – видова ознака усіх імперій. Аляксандр Лукашенка був найкращим другом Путіна. Але хто сьогодні сумнівається, що після України, прийде черга для імперської навали «русского мира» на Білорусь.
Однак імперська агресія потребує ідеологічного обґрунтуванням за допомогою імперського міфу. Він виправдовує претензії на землі чергової жертви, не надто переймаючись правдивістю своєї аргументації. Поширеною версією імперського міфу, за якою у нас відібрали Крим і половину Донбасу, є заява що все то було колись російським. Як писав Тарас Шевченко:
«Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше.
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу…»
Для виправдання свого збройного вторгнення на південь та схід України Москва свідомо перекручує історичні факти і реанімує старий імперський міф про вільний край новоросів, нібито колись захоплений українцями. Зокрема російський президент Путін, виправдовуючи військову агресію росіян на Донбас у 2014 р., заявляв, що «Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Это все территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством. Зачем они это сделали, Бог их знает».
Важко сказати чого більше в цій заяві президента: невігластва, самовпевненості чи свідомого бажання надурити громадськість. Зокрема попри брехливе твердження російського президента про передачу Україні радянським урядом у 20-ті рр. ХХ ст. Харкова, Луганську, Донецьку, Херсону, Миколаєва, Одеси, то такої передачі взагалі не було. Адже зазначені регіони були включені в межі України раніше, при утворенні УНР у 1917 р., до чого радянська влада не мала прямого відношення. Однак остання визнала ці області українськими при утворенні УРСР, враховуючи національний склад населення Донбасу та Надчорномор’я, 70-85% якого на початок ХХ ст. були українцями.
Ще одним старим і далеким від історичних реалій міфом Російської історії є багато разів спростована імперська казка про «великий триєдиний російський народ», який складається з великоросів, малоросів та білоросів.
Про цього відроджуваного Владіміром Путіним невмирущого триголового змія російського імперіалізму не писав лише лінивий. Неупереджені історики вважають його яскравим прикладом імперської ідеологеми, в якій імперські правителі заявляють свої претензії на землі сусідів. Путін далеко не перший, хто за допомогою цього пропахлого нафталіном імперського конструкту претендує на землі «братів» українців та білорусів. На думку Путіна, якщо ми не лише брати, а взагалі «єдиний народ», то на українські та білоруські землі росіяни мають таке ж право як і їхні споконвічні мешканці.
Біля витоків цієї імперської конструкції стояли українці Інокентій Гізель та Феофан Прокопович кінця ХVІІ- початку ХVІІІ ст. На той час освічені київські релігійні діячі, філософи, професори та студенти Києво-Могилянської академії активно розбудовували Московську державу. Під впливом ідей Прокоповича Пьотр І перейменував у 1721 р. Московське царство в Російську імперію. Згадані церковні діячі першими заявили про походження московських правителів від Рюриковичів княжого Києва. Слідом за ними «співець російського імперіалізму» Ніколай Карамзін проголосив київських князів з дружинами «воинством российским», а мешканців княжого Києва росіянами. Національна історія Росії була штучно поглиблена за рахунок історії українців до часів виникнення Києва та його держави.
Відверта абсурдність претензій імперської Москви на княжий Київ очевидна бо столицею Русі Київ став в Х ст., а «великорос вишел на арену истории только вместе с князем Андреєм Боголюбским» (ХІІ ст.), як писав видатний російський історик Василь Ключевський. Сучасна російська етнологія повністю підтвердила слова класика про зародження росіян на Верхній Волзі в ХІІ-ХІІІ ст. тобто принаймні на три століття пізніше виникнення Києва з його державою.
Читайте також: Павло Лисянський: "Дозвіл жителям ОРДЛО голосувати на виборах до Держдуми РФ – це гібридна інтервенція проти України"
Усі ці старі, неодноразово спростовані імперські претензії на спадок княжого Києва оприлюднює Путін. На його думку слова Віщого Олега «Київ є мати містам руським» нібито свідчать про монолітну єдність пращурів росіян, українців, білорусів у «триєдиному русскому народі». Це не так, бо за часів Олега під Руссю розуміли лише Середнє Подніпрв’я з містами Київ, Чернігів, Переяслав. Та й не було на той час ні росіян, ні білорусів. Етногенез перших, як зазначалося, розпочався в ХІІ ст., а других – на початку ХІ ст.
Твердження про «об’єднання однією мовою слов’янських та інших племен (мабуть фінських та балтських – Л.З.) на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова» теж суперечить даним лінгвістики. Берестяні грамоти Новгорода на думку Валентина Яніна та Андрія Залізняка свідчать про формування окремого псково-новгородського діалекта, а графіті Софії Київської ХІ-ХІІІ ст. мають виразні ознаки староукраїнської мови. Видатний лінгвіст Агатангел Кримський ще сто років тому дійшов висновку: “Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей”.
Один мій знайомий розповідав як на Хрещатику двоє росіян спитали у нього як доїхати до Печерської лаври. На його пояснення українською росіяни відповіли: «Ми псковичи, по-украински не понимаем». Що це за єдиний народ, коли одна частина не розуміє мови іншої? І чому до єдиного народу Владімір Путін у своєму листі звертається двома різними мовами?
Через необхідність обґрунтування загарбань нових земель імперські правителі активно цікавилися історією та етнологією і не зупинялися перед їх фальсифікацією на власну користь. Широко відома активна діяльність Єкатєріни ІІ із «впорядкування» давньоруських літописів. Під її контролем багато років працювала комісія, яка на думку багатьох дослідників, переписувала і фальсифікувала літописи на користь імперської Росії.
У ХІХ ст. концепції «великого триєдиного російського народу» разом з пріснопам’ятною «православіє, самодержавіє та народність» набули офіційного статусу ідеологічного підґрунтя Російської держави. На них аж до 1917 р. базувалися всі ідеологічні структури імперії від міністерства освіти та церкви до Союзу русского народу, більш відомого під назвою «Чорна сотня». До речі останню очолював сам імператор Ніколай ІІ, а всі офіцери Російської армії слідом за головнокомандувачем вступили до її лав. Саме тому масові погроми євреїв сталися після розвалу фронту у 1917 р. і відходу підрозділів російської армії на схід через Білорусь та Україну.
Остаточна версія «триєдиного російського народу» як ядра Російської імперії сформувалася на початку ХХ ст. під впливом шовіністичних ідей російських націоналістів, зокрема, українофоба, чорносотенця і антисеміта Василя Шульгіна. Він бу переконаний, що доля Російської імперії на пряму залежить від самоідентифікації українців – лишаться вони малоросами чи трансформуються в українців, тобто окремий від росіян народ. Ідеї Васілія Шульгіна суттєво вплинули на погляди Путіна на «українське питання», про що переконливо свідчить текст його листа.
На більшовицькому етапі розвитку Російської імперії триєдиний народ реінкарнувався в двох іпостасях – давньоруської народності та «нової етнічної спільноти радянський народ». Обидві були потворним породженням російської імперської ідеї.
Як відомо Іосіф Сталін теж цікавився історією і полишив після себе «Краткий курс истории КПСС» – маніфест істориків більшовицької імперії. Він також щільно і тривалий час займався національним питанням та мовознавством.
В радянській етнографічній літературі довго фігурувало «сталінське» визначення націй, яке, насправді, «вождь народів» запозичив у мудрих німців ХІХ ст.
Ще один видатний імперець Адольф Гітлер також кохався в етнології, активно цікавився аріями, походженням германців, їх походами в доісторичні часи, зокрема й в Україну. Фюрер надзвичайно поважав німецького археолога та лінгвіста Г. Коссину, ідеями якого обґрунтовував експансію Третього Рейха на нібито завойовані ще в доісторичні часи германо-аріями землі Європи.
Доречі, якщо Владмірі Путін палкий прибічник триєдиного східнослов’янського народу то фюрер активно просував ідею двоєдиного німецько-австрійського народу, доки у 1938 р. не досяг своєї мети – аншлюсу Австрії та Німеччини. Цікаво, що нападу Третього Рейха на Скандинавію передувало проголошення данців, норвежців та шведів відгалуженнями від єдиного великого германського народу. Причому скандинавів, що боролися з німецькою навалою пропагандисти Гітлера проголосили злочинними націоналістами, а колаборантів німецьких окупантів – справжніми германськими патріотами.
Читайте також: InformNapalm ідентифікує російських морпіхів, що беруть участь в агресії проти України
Отже, Владімір Путін, як видатний імперець сучасності, рятуючи деградуючі рештки колишньої імперської величі, закономірно повернувся до старих, брехливих і давно дискредитованих імперських міфів, якими навряд чи переконаєш європейську громадськість. Якщо сто років тому вони не врятували Російську імперію від розвалу, то навряд чи врятують путінську?
Історичні пасажі Путіна взагалі не витримують критики. Чого вартує твердження, що окремий від росіян український народ придумали польські націоналісти та австро-угорський генштаб наприкінці ХІХ ст., а до того України нібито взагалі не було. А як же українська мова Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Шевченка, Остромирового Євангелія та графіті Софії Київської ХІ-ХІІІ ст.? Чи мова століттями функціонувала без її носіїв, яких придумали недоброзичливці Росїї трохи більше як сто років тому?
Анекдотично звучить твердження: «в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності» якщо пригадати вирізаний Батурін за спробу українців звільнитися з імперського ярма, нищення Запорізьких січей, численні Валуївські та Ємські укази по забороні мови тощо.
А як розуміти проголошення Путіним творів Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка «нашим спільним літературним і культурним надбанням»? Ніколай Карамзін відібрав в українців княжий Київ, проголосивши його російським, а Путін прихватизує класиків української літератури на тій підставі, що проза Тараса Шевченка написана російською. Вчені УРСР були змушені писати дисертації російською і відправляти їх в Москву до єдиного ВАКу СРСР. То хіба це підстава, щоб вважати все старше покоління українських науковців російськими вченими? Подібними абсурдними твердженнями рясніє вся стаття очільника сучасної Російської імперії.
Особливо зворушливі пасажі про перманентну нелюдську любов українців до росіян. І це після Батурінської різні, руйнування козацької держави Гетьманщини, знищення Січі, заборон української мови, кривавого завоювання України більшовиками, голодоморів, Великого терору Сталіна, загарбання Криму, кривавої війни на Донбасі тощо. За даними російських соціологів 86% громадян Росії у 2014 р. підтримали введення російських військ в Україну. Найогидніше те, що про вічну російсько-українську взаємну любов пише людина, на совісті якої 13 тисяч вбитих українців, яка спить і бачить як знищити Україну разом з усіма її мешканцями, про що відверто пише в своїй статті.
Список недоречності і відвертої неправди в статті легко продовжити, та в цьому немає потреби. Звернення Путіна аналізувати з наукових позицій немає сенсу, бо його автор оперує не науковими фактами та аргументами, а застарілими імперськими міфами та ідеологемами, яким давно і неодноразово дали належну оцінку не лише науковці, але й історія. За своїм жанром лист В.Путіна це імперський маніфест, декларація своїх агресивних намірів і претензій до України. Нічого подібного за рівнем відвертої імперської агресії з демонстративним ігноруванням усіх законів міжнародних відносин повоєнна історія Європи ще не знала. Цей демонстративний виклик не лише Україні, а всьому міжнародному співтовариству потребує належної реакції з боку керівних органів України та міжнародних організацій. Нажаль, поки що ця реакція надто квола і неадекватна параноїдальним погрозам з боку тоталітарного правителя Росії.
Махрово-шовіністична пропагандистська маячня Путіна нагадала мені слова Тараса Шевченка:
Теплий кожух, тілько шкода –
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите
Безпека в прикордонній смузі РФ настане лише після завершення розпаду Російської імперії, зокрема після відмови Москви від останніх колоній та імперських претензій на землі сусідів. Статися це може досить швидко, оскільки час імперій, як архаїчних і неефективних державних структур минув, а право народів на державне самовизначення ніхто не скасовував.
Враховуючи масштаби етноциду українців імперією у ХХ ст. швидка інтеграція з цивілізованим Заходом – єдиний шлях самозбереження української нації, гаслом якої повинен стати перефразований заклик Миколи Хвильового: «Геть від Москви – назад в Європу».