В умовах цілком прогнозованого падіння вітчизняної економіки у 2013 році, відображеного в показниках вельми урізаного бюджету, несприятливої зовнішньоторговельної кон’юнктури, а також загрозливого державно-боргового зашморгу, влада змушена вдаватися до чергових «пожежних» заходів. Складається враження, саме на них і спрямована Державна програма активізації розвитку економіки на 2013–2014 роки.
На загал українці протягом останніх років уже стали свідками появи кількох концепцій, програм і проектів (у перелікові можна заплутатися), які, втім, на практиці не приводили до очікуваних реформ і не забезпечували позитивних результатів. Нинішня програма, виплекана в надрах уряду, містить перелік вельми конкретних заходів за кількома напрямами. Проте останні видаються радше більш «пожежно»-тимчасовими, аніж стратегічними. Власне такими, що спрямовані на оперативний порятунок ситуації, а не на перезавантаження всієї економіки, не кажучи вже про її радикальну зміну.
Що цікаво: замість неодноразово обіцяного тим-таки Азаровим впровадження пострадянських «п’ятирічних планів», маємо справу з дворічною програмою, що є певним новаторством для вітчизняної бюрократичної традиції. Такий короткий термін реалізації наштовхує на думку, що головна мета цієї «програмної активізації» – утримання статус-кво «стабільно застійної» макроекономіки, а отже, недопущення кризово-дефолтного сценарію до титанічної битви 2015 року. Вартість втілення цього амбітного «мегапроекту» оцінюється її розробниками ні мало ні багато у 180 млрд грн (у формі державних капіталовкладень). Тож виходить, як у відомій радянській пісні: «Мы за ценой не постоим».
Читайте також: Фінансово-банківський хомут на шиї України
Якщо абстрагуватися від традиційно-загальних і розмитих цілей (підвищення конкурентоспроможності економіки, покращення інвестиційного клімату, підтримка національного товаровиробника, розвиток перспективних високотехнологічних секторів тощо), то методика цього антикризового «гросбуху» ґрунтується здебільшого на приматі фіскальних заходів та інструментів, причому сукупно вони утворюють вельми строкату й еклектичну сув’язь.
Медяники для вітчизняного бізнесу
З одного боку, Програма начебто передбачає низку податкових послаблень для бізнесу, окрім тих, що вже й так набрали чинності згідно з Перехідними положеннями Податкового кодексу. Йдеться, наприклад, про ставку податку на прибуток, що зменшилася з 23% до 19%; ставку цього податку знижено до 5% для суб’єктів індустрії програмного забезпечення; введено нульову ставку на 10 років для підприємств, що інвестують в реконструкцію чи модернізацію від €0,5 до €3 млн, на додачу вони отримують право на прискорену амортизацію основних засобів тощо.
Найперше – це довгоочікуване для роботодавців і самозайнятих осіб імовірне зменшення єдиного соціального внеску, що має вивести зарплати з тіні і збільшити податкові надходження до бюджету. Конкретна цифра наразі обговорюється, проте ще торік лунали пропозиції, зокрема з боку податківців, зменшити ЄСВ з нинішніх 36,76–49,7% розміру зарплати до 15 %. Це, мовляв, уможливить виведення з «чорного» обігу аж 100 млрд грн. Водночас тут постають і значні ризики, це насамперед збільшення дефіциту Пенсійного фонду, що оцінюється експертами у 30,8 млрд грн. Вочевидь, позитивний ефект цього компоненту Програми залежатиме від вивіреного балансу «плюсів» і «мінусів». Хоча на загал зниження неприродно високого соціального внеску стало би справді вагомим стимулювальним чинником для розвитку вітчизняного бізнесу.
Так само в рамках «економічної активізації» анонсовано створення у 2014-му Державного банку розвитку. За словами Азарова, банк надаватиме (на поворотній основі) довготермінові ресурси комерційним банкам, котрі, у свою чергу, кредитуватимуть під прийнятні відсотки «модернізацію економіки». Планується, що на організацію банку «першої руки» (за означенням міністра економічного розвитку і торгівлі Ігоря Прасолова) з держбюджету буде виділено 10 млрд грн. Ідея справляє враження «здорової» та корисної за умови, якщо на практиці в ній не спрацьовуватиме звичний для наших реалій одіозний «індекс корупції». Себто, коли державні кошти за непрозорою схемою розподіляються винятково для «своїх» фінансових установ, а ті кредитують лишень «споріднений» бізнес; якщо ж «чужий» – то за карколомні відкати…
Нагайки рафінованої «азаровщини»
З іншого ж боку, позірні стимулювальні позитиви «активізаційної» Держпрограми з лишком компенсуються наявними в ній жорсткими адміністративними інструментами, спрямованими як на ліквідацію «податкових ям» економіки, так і на банальне підвищення фіскального навантаження.
Насамперед ідеться про ідею схвалення законопроекту «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо трансфертного ціноутворення». Артикульованою міністром доходів і зборів Олександром Клименком метою є уникнення податкової «дірки» у 100 млрд грн, які начебто щороку олігархічні структури виводять в офшори. На цьому бюджет, мовляв, втрачає 20–25 млрд грн, що можна порівняти, скажімо, з двома річними видатками на МВС. Власне, ні для кого не є секретом, що ці схеми широко застосовуються, коли компанія продає пов’язаній структурі за кордоном продукцію за заниженими цінами, котра, у свою чергу, торгує товаром вже за цінами світовими. Звісна річ, податки до українського держбюджету не надходять, зависаючи в офшорних зонах. Отже, законопроектом ця схема буцімто перекривається внаслідок законодавчого регулювання цін для «пов’язаних» операцій обсягом понад 50 млн грн. Мова йде про неприпустимість заниження ціни продажу порівняно зі «звичайною ціною» (яку податківці, до речі, можуть визначати за вельми сумнівними суб’єктивними критеріями) більш ніж на 5% (замість нинішніх 20%). Втім, за начебто правильної мети є певні «волюнтаристські» ризики: адже митарі матимуть ще більше неконтрольованих можливостей втручання у підприємницьку діяльність, свободу якої гарантує Конституція, зокрема за допомогою проведення додаткових перевірок і невмотивованого тиску на бізнес. Так само імовірним є широке застосування інструменту трансфертних цін передовсім щодо неолігархічного, пов’язаного з парламентською меншістю бізнесу.
Ще одна позиція Програми спрямована на припинення ухилення від сплати податків при продажі цінних паперів. Йдеться про набрання чинності законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо подальшого удосконалення адміністрування податків і зборів» (розробники – податківці та Мінфін), в якому пропонується встановити акциз у 3% суми операції з продажу цінних паперів поза фондовою біржею, які не перебувають у біржовому реєстрі, і 0,1% суми операції з продажу ЦП поза нею, які є у біржовому реєстрі. З операцій із деривативами, укладеними поза біржею, пропонується стягувати 5 неоподаткованих мінімумів (85 грн). За начебто вмотивованою метою подолати ще одну податково-мінімізаційну «шпарину» тут опукло простежується намагання фіскалів вичавити якомога більше коштів з інвесторів, котрі й без того не рвуться вкладати гроші в ризикові українські акції. Поза тим, автори документа сподіваються, що завдяки цій новації вже в перший рік бюджет доотримає 0,8–1 млрд грн.
Інші ж податкові новели Програми сфокусовані переважно на збільшенні фіскального пресу, що навряд чи сприятиме задекларованій «активізації економіки». Хіба що – тимчасовому збільшенню податкових надходжень до бюджету, та й лише за умови, якщо бізнес звичним чином не ринеться в тінь. Насамперед це – доволі суперечлива ідея загального декларування доходів населення, введення якого очікується з 1 січня 2014 року. З одного боку, начебто йдеться про впровадження, так би мовити, світової практики. З іншого ж – наразі незрозумілим є конкретний механізм цієї новели, а також можливість значних та непропорційних меті витрат на адміністрування (не кажучи вже про ймовірність масового подання «нульових» декларацій, а також вельми ускладнені як для пересічних громадян самостійне вирахування податків і заповнення податкових форм). Водночас є небезпека впровадження в ці документи витратної графи, а також введення певної фіксованої ставки податку, якщо особа подає «нульову» декларацію. Всі ці чинники можуть призвести до значної соціальної напруженості, що стане небажаним зворотним ефектом Програми.
Окрім того, урядова «дорожня карта» передбачає: перегляд і «оптимізацію» чинних податкових пільг (зокрема, для легкої промисловості й фармацевтичної галузі), що очікувано додасть до бюджету 15–20 млрд грн; розширення прогресивної шкали оподаткування доходів фізосіб до 20%; посилення штрафних санкцій за виплату зарплати «в конвертах» не лише для роботодавців, а також і для найманих працівників; розширення сфери застосування екологічного податку; збільшення групи підакцизних товарів за рахунок нафтопродуктів та їх суміжних різновидів тощо. Водночас уряд уже анонсував намір збільшити втричі податок на землю для дрібних пайовиків і землевласників. Навіть деякі чиновники визнають ці плани небезпечними, такими, що можуть спричинити соціальний вибух.
Окремий блок Держпрограми стосується заходів щодо «імпортозаміщення»: зокрема, введення акцизного податку на імпорт вантажно-пасажирських автівок і підвищення ставок акцизу на кузови для легковиків (очікуване збільшення доходів бюджету – близько 1 млрд грн на рік), а також підвищення ставок ввізного мита до рівня протоколу щодо вступу України до Світової організації торгівлі плюс підвищення повних ставок митного тарифу на всі групи товарів удвічі (2–2,5 млрд до бюджету щорічно). Добре, якщо це стане стимулом для вітчизняних товаровиробників підвищувати якість національної продукції і знижувати роздрібні ціни. Водночас цілком очевидно, що вищеозначені заходи найперше вдарять по пересічному споживачеві внаслідок значного підвищення цін на імпортні товари. Що, у свою чергу, може призвести до зниження купівельної спроможності населення, а отже, до ще більшого гальмування української економіки загалом. Не кажучи вже про ймовірність жорстких санкцій з боку СОТ та дзеркальних протекціоністських «відповідей» Україні з боку інших держав.
І, нарешті, останнє, проте не менш важливе. Наразі в рамках обговорюваної Програми ініційовано правові заходи, які передбачають підтримку національного товаровиробника, зокрема, у сенсі сприятливого доступу продукції до полиць торговельних та ритейлових мереж. Це стосується двох анонсованих законопроектів «Про внутрішню торгівлю» (урядовий) і «Про стимулювання розвитку вітчизняного ринку продовольчих товарів» (авторство належить нардепу-регіоналу О. Царьову). Ідея начебто закладається шляхетна: обернено-пропорційно змінити наявний дисбаланс, за якого в супермаркетах продається 80% імпортних товарів, і лишень 20% вітчизняних. Так само передбачається ввести обмеження щодо торгової надбавки ритейлу на рівні 20%, а згодом – 15%. Втім, тут чітко простежується традиційне «наступання на власні граблі». Замість реальної підтримки і спрощення умов ведення бізнесу для національного виробника пропонуються жорстко-адміністративні заходи, які, вочевидь, призведуть до зворотних результатів, наприклад тотального товарного дефіциту (як це мало місце під час білоруської валютної кризи навесні 2011-го), масового закриття компаній і «чорного» перерозподілу активів. Та й за пропонованих умов геть не факт, що вітчизняний продовольчий бізнес отримає вільно-конкурентні умови доступу до великих торговельних мереж, котрі нині є олігархічно-монополізованими, а отже, так чи інакше зав’язані на схемах великої корупції.
Тож, якщо Держпрограму з активізації економіки оцінити лапідарно, то слід зауважити дві позиції. Так би мовити, хороша полягає в тому, що все-таки з’явилася хоч якась антикризова «дорожня карта» уряду. Натомість протилежна їй, погана, на нашу думку, така: «пожежники» знову концептуально застосовують адміністративно-бюрократичний «бензин» та фіскальні «молотки». Замість простої мотиваційно-стимулюючої «води», яка найперше притлумлює та гасить кризово-дефолтне «полум’я»