В ідилічному Форті Росс, що за дві години їзди від Сан-Франциско, у XX столітті виникло російське поселення, де торгували хутром. Нині це територія природничо-етнографічного парку. Тут відтворені практично всі будівлі того часу, це популярне туристичне місце. Парк функціонує за підтримки різних американських асоціацій, Конгресу російських американців і ще бізнесу — компаній Chevron, «Транснефть», «Совкомфлот». Останні також спонсорують проведення із 2012 року форуму Fort Ross Dialogue. Це зразок дипломатії Track II — «другого каналу». Перший — власне дипломати й політики. Другий — це публічна дипломатія, яка дає змогу підтримувати контакт, коли на офіційному рівні він із якихось причин охолоджується.
У 2016-му діалог проводився в партнерстві з Інститутом Кеннана і Проектом превентивної оборони Стенфордського університету. Він мав посприяти зустрічі американців і росіян у конструктивній атмосфері, аби заохотити їх до розмови та співпраці. Серед спікерів окрім представників російського уряду та бізнесу були й росіяни, що живуть у США. Наприклад, Анна Васільєва, професор і директор-засновник Післядипломної ініціативи з російських студій у приватному Міддлбурзькому інституті міжнародних досліджень (раніше Монтеррейському інституті міжнародних студій). У 2014 році журнал Foreign Policy дав інституту 21-ше місце в топ-24 магістерських програм у США для тих, хто прагне збудувати кар’єру в полі міжнародних відносин.
Читайте також: Російська рулетка для Азії
В інтерв’ю на сайті інституту Васільєва розповідає, як виїхала з тоді ще Радянського Союзу понад 30 років тому. Загалом у неї було щасливе дитинство. Але в якийсь момент вона почала розуміти всю вагу нав’язаного однодумства, страху зробити щось недозволене, всеохопну комуністичну ідеологію й пропаганду. Дізнавшись про сталінські чистки й інші жахіття, що чинилися під час комуністичного правління, вона, попри ейфорію від реформ епохи Ґорбачова, була щаслива отримати запрошення в 1989 році на посаду викладача в Монтеррейському інституті. Коли назавжди поїхала до США, то відчула полегшення, бо «покидала велетенську країну з такою травматичною, кривавою історією і знала: виправлення й одужання буде тривалим». А ще знала, що в Радянському Союзі її діти не матимуть тих можливостей, що в США.
Коли сьогодні — інтерв’ю опубліковане взимку 2017 року — її запитують про медійний дискурс стосовно Росії в США останніми роками, вона описує ситуацію цитатою Генрі Кіссінджера: «Демонізація Путіна для Заходу — це не політика, це прикриття її браку». «Як дійшло до ситуації, коли світ бачиться крізь призму емоційного ставлення до однієї особи — Владіміра Путіна? — запитує вона. — Адже ніхто не скасовував розміру та стратегічного положення Росії, її людських і мінеральних ресурсів, її ядерного арсеналу, її гордості та сили її людей, коли йдеться про захист їхніх цінностей та історії». А все тому, що прості американці мало знають про історію Росії, про феноменальні зміни, які відбулися в країні за останні 25 років. Вони дуже рідко можуть прочитати щось про «нормальне» життя в Росії в мейнстримних ЗМІ. Здебільшого все описується жорсткими словами, принизливою, образливою риторикою. «Русофобія має в США глибоке коріння, критика Росії стала улюбленою фішкою лібералів і консерваторів», — нарікає вона.
А тим часом Росія сьогодні — цілком інша країна. І додає, що «більшість росіян вбачають у Путіні лідера, який повернув їм і їхній країні відчуття вартості та підстави пишатися тим, що вони росіяни». Найбільшою надією Васільєва називає молодь, а США закликає вибудувати реальну стратегію стосовно Росії, яка дасть змогу майбутнім поколінням американців і росіян жити в мирі та гармонії.
Читайте також: Агенти впливу. Як працює п'ята колона Росії
Ще один спікер із того-таки форуму — Антон Фєдяшин. Він очолює Інститут російської культури та історії в Американському університеті у Вашингтоні. У згаданому вище переліку Foreign Policy цей виш у топ-25 докторських програм для тих, хто хоче будувати академічну кар’єру у сфері міжнародних відносин. Сам Фєдяшин навчався в Гарварді, а докторську дисертацію захищав у Джорджтаунському університеті. Він історик, спеціалізується на російській і європейській історії, Росії імперської доби, але коментує та пише також про радянський і пострадянський періоди. У нього є інтерв’ю для CNN, китайського англомовного каналу CGTN, де він аналізує ситуацію в Україні. У розмові про «референдум» на Донеччині 2014 року Фєдяшин розповідає, що про приєднання до Росії там не йдеться, а питання в тому, аби отримати більше автономії від Києва, «чого й так хоче більшість східноукраїнців». На запитання про те, що буде далі й чи можна очікувати подальшої ескалації насилля, Фєдяшин відповідає: усе залежить від влади в Києві, «яка стоїть за військовою операцією проти, можна сказати, власного народу». У коментарі про подальші наміри росіян (з огляду на дислокацію 40 тис. російських військових на українсько-російському кордоні) Фєдяшин каже, що Кремль чітко висловив свої цілі стосовно України: федералізація, нейтральний статус та офіційний статус російської мови в переважно російськомовних регіонах. «Якби росіяни хотіли вторгнутися, то вже це зробили б», — підсумовує він. Розмова відбувається в травні 2014-го. В інших інтерв’ю розповідає про корупцію в Україні, недалекоглядність її влади, яка мала б насамперед займатися поліпшенням життя невдоволених східняків та українців загалом.
Паралельно в статті взимку 2014-го для британської The Guardian критикує Захід за те, що той не оцінив належним чином Олімпійські ігри в Сочі, а подекуди й бойкотував їх. Тут він каже, що не розрізняти політику Путіна та звичайних росіян — це втрачена можливість. До того ж порівнює олімпійську перебудову Сочі зусиллями Путіна з ініціативою Пєтра І, який збудував Санкт-Петербург на болоті як вікно в Європу. Росіяни, пише він, попри всі проблеми, щиро пишаються Іграми, рекордною кількістю медалей, здобутою на них. А критика Олімпіади із Заходу тільки дратує їх, показує, що мейнстримні західні ЗМІ та багато західних лідерів застрягли в минулому холодної війни. «А ще ж є заголовки, що, мов папуги, повторюють сумнівну суму, в яку обійшлася Олімпіада в Сочі», — нарікає Фєдяшин.
Цим людям зараз орієнтовно за 40 чи 50. Більшу частину свого життя вони прожили в США. Там навчалися, там мали доступ до будь-якої інформації різними мовами. У них якісна освіта, яка дає їм змогу критично дивитися не тільки на Захід, що вони роблять, а й на свою країну. Натомість у них часто видно неприховану апологетику на користь то Кремля, то росіян. І мало згадок про те, за що ж у світі почали ставитися до Росії саме так, як ставляться зараз.
Читайте також: Духовні «скрєпи» на гастролях
Якщо говорити про молодше покоління, тут риторика може бути м’якшою. Сєва Ґуніцкій народився в Росії. Нині викладає політологію в Університеті Торонто. У матеріалі про те, як розморозити політику Канади стосовно України, він пише, що оптимальний спосіб — не так військова підтримка, якої в будь-якому разі буде недостатньо, як допомога в побудові стабільної та демократичної України, подоланні корупції. Така держава може стати символом кращого життя та вибити з рук Кремля й російської пропаганди аргумент про те, що «співвітчизників» в Україні треба від чогось рятувати. Отже, Канада має більше допомагати економічно. Але водночас застосовувати свої важелі впливу на Україну, аби забезпечити, зокрема, права етнічних росіян, інклюзивне представництво їх в українській владі. Думку про вступ України до НАТО він категорично відкидає: це послало б чіткий сигнал Росії про те, що Альянс її провокує, підірвало б довіру до нього, адже він не зміг би захистити Україну без серйозного нарощування сил, і поглибило б розкол в українському суспільстві.
Ще Ґуніцкій пояснює мотиви поведінки Путіна: Крим — важлива частина стратегічного інтересу Росії в регіоні, належав Росії століттями. Путіним рухає відчуття приниження через те, як Захід повівся з Росією з моменту розпаду Радянського Союзу, через розширення НАТО.
Така риторика має свій прагматичний вимір і багато в чому збігається з аргументами прихильників Realpolitik на Заході. Вона ніби й не спрямована проти України, бо все-таки підтримує її розвиток на противагу Путіну та його геополітичним планам. І навряд чи люди на кшталт цього академіка підтримують політику Кремля чи експансіонізм Росії, її нинішню ідеологічну політику.
Утім, українцям від «інших росіян», не зв’язаних страхом репресій у себе вдома, хотілося б почути думку про те, що Україна вільна визначати свій зовнішньополітичний курс на власний розсуд. Може приєднуватися до тих економічних і геополітичних блоків, які вважає привабливими для себе. Має право пережити свої історичні травми й працювати над своєю політикою ідентичності, навіть із помилками, які точно є і будуть та які цілком можна й потрібно конструктивно критикувати. А також почути, що представники «іншої Росії», навіть якщо вони мешкають за кордоном, готові робити, аби ставати лідерами змін у своїй країні, вести її до того моменту, коли вона більше не погрожуватиме всім навколо.
Поки що вона цього не чує.