США і ЄС хочуть зобовʼязати Ізраїль докладати інтенсивних зусиль для досягнення «рішення за принципом двох держав» як передумови тривалого ізраїльсько-палестинського миру після закінчення війни в Газі.
Але це абсолютно нереалістична перспектива. З палестинського боку немає жодної політичної сили, окрім ХАМАСу, яка б хотіла і могла мирно співіснувати з єврейською державою. Тому палестинська держава може постати лише під опікою провідних арабських держав, як-от Саудівська Аравія, Обʼєднані Арабські Емірати (ОАЕ) та Єгипет, яким доведеться інвестувати значні кошти в розвиток функціонуючої економіки та адміністрації для палестинської держави і гарантувати її демілітаризований статус.
Те, що ОАЕ і Бахрейн за останні роки уклали двосторонні мирні угоди з Ізраїлем, а Саудівська Аравія заявила про свою готовність зробити те ж саме найближчим часом, підживлює надії на Заході, що ці держави стануть опорою мирного вирішення для Палестини. Однак при ближчому розгляді виникають значні сумніви щодо їхньої готовності та компетентності взяти на себе таку відповідальність.
Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки хочуть продовжувати «нормалізацію» відносин з Ізраїлем, попри війну в Газі, та лише для власної вигоди. Саудівський правитель Мохаммед бін Салман (скорочено «МбС») поставив собі амбітну мету – за найкоротший час створити в своїй країні потужну, незалежну від видобутку нафти, економіку. Для цього йому знадобиться співпраця з Ізраїлем, чия економічна потуга значно перевершує економічну міць усіх інших держав Близького Сходу.
Втім це не означає, що арабські країни мають однакове із Заходом бачення безпекової політики. Принаймні після ганебного виведення військ НАТО з Афганістану та бездіяльності Заходу у сирійській війні, що дозволило Ірану – заклятому ворогу сунітських арабських режимів, масово розширити там свою присутність, вони більше не вважають США авторитетною силою на Близькому Сході і орієнтуються тепер радше на Росію та Китай.
Окрім того, не лише Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки, а й Єгипет під авторитарним правлінням фельдмаршала Сісі вже й самі розвивають великі, якщо не наддержавні амбіції. Задля цього вони вдаються до вражаючих мегапроєктів, які покликані підкреслити їхній глобальний статус. Важке і невигідне в короткій перспективі завдання допомогти палестинцям досягти впорядкованої державності не вписується в цей профіль, поминаючи те, що в палестинській державі, контрольованій арабськими деспотами, демократичні умови були б немислимими.
У будь-якому разі, арабські правителі завжди ставилися до палестинців не інакше як з презирством. Вони роздмухували міф про палестинців як жертв передовсім тому, щоб затаврувати Ізраїль єдиним винуватцем усіх проблем на Близькому Сході і таким чином відвернути увагу від власної неспроможності розвивати свої відсталі суспільства. Втім, на хвилі свого «модернізаційного» наступу, нове покоління деспотів цілком втратило інтерес до долі палестинців. Та оскільки в їхніх суспільствах і досі панує крайня ненависть до Ізраїлю, арабські лідери змушені на словах підтримувати палестинську справу. Насправді ж для них вона лише баласт, який заважає гламурному злету до рівня глобальних гравців.
Лицемірство, повʼязане з цим, виявляється, наприклад, у тому, що Єгипет звинувачує Ізраїль у створенні гуманітарної катастрофи через блокаду Гази, тоді як сам герметично закрив свій кордон з Газою.
«Модернізація», якою єгипетський режим хоче безперешкодно займатися, значною мірою фікція. Насправді, тридцять відсотків єгиптян живуть за межею бідності. Але замість того, щоб протидіяти зубожінню населення, яке прискорилося через стрімке зростання цін на продукти харчування, режим Сісі займається мегаломанськими престиж-проектами, як-от будівництво нової гігантської столиці посеред пустелі. Там створюють паралельний розкішний світ багатства, щоб привабити міжнародний фінансовий капітал і багатих туристів з усього світу.
Ця ілюзорна реальність має приховати дійсніть країни на межі економічного колапсу та авторитаризму військових, які всюдисущі в економіці та суспільстві. Соціальні заворушення режим придушує масовими репресіями проти будь-яких опозиційних рухів, які затьмарюють масштаби переслідувань за часів диктатури Мубарака, поваленої в 2011 році. За зразком Китаю та Росії, привілейовані еліти хочуть політично нейтралізувати, пропонуючи їм натомість перспективу необмеженого матеріального збагачення.
Таким чином, єгипетський режим наслідує приклад Саудівської Аравії, де МбС поєднує послаблення жорстких релігійних норм, поступки в правах жінок і обережне відкриття до модерної культури з рішучістю придушити будь-яку критику режиму в зародку. Сісі грає на руку те, що його прихід до влади у 2013 році врятував Єгипет від перетворення на ісламістську теократію на чолі з братами-мусульманами. Те, що «Брати-мусульмани» прийшли до влади в результаті вільних виборів, до яких призвело повстання на Майдані ат-Тахрір у 2011 році, зараз пропаганда режиму використовує для дискредитації демократії як загрози безпеці. Як наслідок, репресії вже спрямовані не лише проти ісламістів, але дедалі частіше проти правозахисників і секулярних демократів.
Замість того, щоб бути надійними партнерами Заходу в умиротворенні регіону, «модернізовані» арабські деспотії, керовані фантазіями про велич, стають дедалі непередбачуванішими, а отже й джерелом нової нестабільності.