Щось на кшталт очікували й від нового Кабміну Росії. Формально він буде урядом Мєдвєдєва. Проте на міжнародному рівні Путін заявив, що братиме участь у його формуванні. Причому так активно, що він навіть не зміг приїхати на саміт у Чикаго.
І тут варто зауважити три вагомі аспекти: юридичний, політичний і кадровий.
Відповідно до Конституції президент не визначає особового складу уряду. Це безпосереднє завдання та обов’язок прем’єр-міністра. Він може висловлювати свою думку та впливати на кандидатури міністрів, підлеглих насамперед йому, наприклад, міністрів оборони та закордонних справ. Яскраво вираженим є порушення, нехай і формальне, Основного закону держави, та ще й відкрито заявлене на весь світ. Навряд чи Путін та його безпосереднє оточення цього не розуміли, роблячи такі заяви, навпаки діяли вони цілком свідомо. І річ аж ніяк не в образах на американців, європейців тощо. Цей виключно суб’єктивний чинник, беручи до уваги особисті якості Путіна, звісно, є, однак він не визначальний.
Натомість головною тут була відверта й публічна дискредитація майбутнього Кабінету та його очільника. Звернімо увагу, як була сформульована відмова відвідати саміт у Чикаго. Через участь у формуванні уряду. Можна було б зрозуміти ще слова про узгодження складу. Аж ніяк, обрано було саме таку мовну конструкцію. Інакше кажучи, під майбутній Кабінет Міністрів закладається бомба, і як для початку у юридичній площині.
Політична складова, як і зазвичай, в авторитарних країнах відіграє важливішу роль. І тут слід було продемонструвати технічний характер Кабінету. Не в російському Білому домі все вирішуватиметься, а виключно у Кремлі. В Адміністрації президента. Саме з цим пов’язані публічні приниження не лише прем’єра Мєдвєдєва, а й усієї владної структури.
Продовженням цієї політичної лінії є кадровий склад уряду й АП.
Путін обіцяв ще під час передвиборчої кампанії нову владу, й обіцянки своєї він дотримався. Як він сам сказав, на три чверті особовий склад міністрів оновився. Є там і зовсім неочікувані, як на перший погляд, призначення. Зокрема, Ніколай Нікіфоров став міністром зв’язку та масових комунікацій. У владі Татарстану він обіймав подвійну посаду – віце-прем’єра та міністра інформатизації та зв’язку. Попри доволі юний вік, йому всього лишень 29 років, він стояв біля витоків чималої кількості великих проектів у сфері ІТ-технологій у республіці. Зокрема, за його безпосередньої участі в регіоні був створений електронний уряд, розпочалося запровадження електронних щоденників у школах, введений он-лайн запис на прийом до лікаря тощо. Та на додачу в російському уряді він наймолодший. Хотіли молодих – ось вам.
Здавалося б, постать такого міністра є прямим свідченням значних змін. Цілком імовірно, що Нікіфоров доволі успішний менеджер та має цілком очевидні досягнення за роки своєї роботи в Татарстані. Тим не менш, виникає ціла низка сумнівів.
Електронні щоденники у школі й автоматизований запис до лікаря – річ дуже добра. Проте інтернет забезпечує значну свободу слова, що не дуже до вподоби багатьом представникам російської влади. Татарстан завжди вирізнявся авторитаризмом більш сильним, ніж у сусідів. Чимало експертів та оглядачів як раз і вважають, що головним завданням молодого міністра, у всіх значеннях цього слова, буде встановлення контролю над мережею. І для цього знадобився молодий технократ. Так це чи ні – побачимо незабаром.
Є ще одне призначення. Владімір Мєдінскій – міністр культури. Слави зажив собі пошуком шпигунів у всіх іноземних громадянах, котрі відвідували Росію за часів Івана Грозного. Про це він неодноразово писав у своїх роботах. Зокрема, у скандальному тритомнику «Міфи про Росію». Голова Фонду ефективної політики Ґлєб Павловскій порівнює Владіміра Мєдінского з автором «Російських крикливиць» та «Історії шинків у Росії» Іваном Прижковим. Крім того, нового міністра культури підозрюють у банальному плагіаті у дисертації. За це в інших країнах президенти, члени уряду йшли з ганьбою у відставку. У Росії та Україні вони отримують нові владні портфелі й оком не ведуть, коли розмірковують про духовні цінності.
Взагалі незрозумілим й навіть якимось штучним є ще одне призначення. Міністром зі зв’язків із відкритим урядом став Міхаіл Абизов. Функції цього міністерства взагалі неясні. Влада вдає, що відкривається суспільству. Утім, на цьому власне й край відкритості.
Всі ці й інші призначення відображають зрозумілу тенденцію – Путіну в уряді Мєдвєдєва потрібні добрі виконавці доручень. А їхнє формування відбуватиметься у зовсім іншому місці.
Рокіровка тандему, до якої вдалися восени того року та яка завершилася президентським виборами, свідчить про те, що в Росії відтворюється радянська система. Формально існував уряд, утім, він був лише номінальним, а в ЦК КПРС був справжнім. Саме він керував країною, віддаючи вказівки та доручення міністрам. І навіть виключно господарські питання регулювали за допомогою спільних постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів. Нині ж роль ЦК виконуватиме Адміністрація президента. Але спільних постанов не буде. Цілком достатньо телефонних дзвінків, звітів у президента з кадрами на телебаченні.
Не випадково багато хто з міністрів перекочував до Адміністрації президента, де вони курируватимуть свої ж таки галузі, а на їхнє місце в уряді прийшли заступники. І все це цілком вкладається у схему. До того ж Путін за звичайних умов не відмовляється від людей, котрі йому вірно служили. Якщо в Адміністрації президента буде справжній уряд Росії, то цілком зрозуміло, що там знадобляться люди, з якими Путін знайшов спільну мову та до яких звик.
Друге і не менш важливе. Зважаючи на все, Кабінет Мєдвєдєва розрахований не на тривалий термін. Чи то сам прем’єр піде у відставку, чи то йому наполегливо порадять так учинити, не надто важливо. Тому цей уряд сприймають як полігон для новачків. Якщо після спливу випробувального терміну вони переконають у своїй працездатності, продемонструють, які вони старанні та як вміють не ставити зайвих запитань та не бути надто ініціативними, то, цілком імовірно, вони залишаться поруч із президентом. Якщо ж ні, пробачайте.
Складається внутрішньо суперечлива система управління. Головна й загалом кажучи неконституційна та підлегла, але офіційно головна. У такій системі управління порушується основний принцип теорії систем. Керуючі сигнали надходять звідти, звідки не мають надходити та не мають виконуватися. Порушено принцип дотримання прав та обов’язків. Права перебувають у тому центрі, котрий ним не має права володіти. Відповідальність лежить на тому, хто рішення не ухвалював, однак за ці результати хтось має та буде відповідати.
Попри позірну злагодженість такої двоголової системи, вона формально функціонувати не здатна. З певним проблемами стикався навіть сам товариш Сталін, котрий вирішував їх у єдиний відомий йому спосіб – передавав справи до НКВС–МДБ.
За сучасних умов у Росії ця владна вертикаль від самого початку зазнає внутрішньої руйнівної боротьби. Й припинити її не може ніхто, зокрема й Путін. Боротьба за владу, ресурси, грошові потоки триватиме будь-що, тому найкращі та найдоброчесніші починання окремих ентузіастів приречені на провал.
У початкових класах нас усіх навчали, що від зміни місць доданків сума не змінюється. Для чисел це насправді так, однак у математиці, техніці та просто в житті значно більше систем, де цей комутативний закон не виконується. Заміна міністрів їхніми заступниками – це не лише кадрова перестановка, а дія з далекими наслідками. Як швидко ми їх побачимо та якими вони будуть руйнівними, наразі залишається лише здогадуватися.