Провал на нещодавньому саміті ЄС їхньої ініціативи відновити без жодних попередніх умов заморожені в 2014 році переговори у верхах між ЄС і Росією навряд чи завадить Франції та Німеччині і далі наполягати на якнайшвидшому поверненні до російсько-європейського формату переговорів. Адже саміт Байдена-Путіна, як кажуть у Парижі й Берліні, таки продемонстрував, що конфлікти «найкраще вирішуються переговорами».
Однак Макрон і Меркель із 2014 року розмовляють із Путіним у «нормандському форматі», і він не виявляє ані найменшої готовності припинити агресію проти України. Багаторічні переговори з Москвою про «політичне рішення» для Сирії не заважають РФ спільно з її підопічним Асадом дедалі глибше занурювати країну в руйнацію і страждання. В Росії ж Путін свавільними репресіями саме ліквідує останні залишки демократичної громадськості, а своєму васалові в Білорусі Лукашенці сприяє у брутальному розгромі тамтешнього демократичного руху.
Однак ЄС досі не спромігся посилити санкції проти Кремля. Зокрема, в німецькій політиці і громадськості й далі панує непохитне переконання, що відвернути Путіна від його агресивного курсу може лише посилення діалогу. Зустріч Байдена з Путіним вкорінює провідних німецьких політиків у цій позиції. А те, що господар Кремля до 80-річчя німецького нападу на Радянський Союз у переповненій пропагандою брехливій статті у великій німецькій газеті висловив свою вдавану готовність до співпраці з ЄС, провідні кола німецької політики вважають за позитивний сигнал сприйнятливості Путіна до нової «політики розрядки».
Читайте також: Здатися без бою
Однак при цьому забувають, що політика розрядки 1970‑х і 1980-х років стала можливою лише після того, як шляхом послідовного стримування Захід зупинив експансивні прагнення радянського тоталітаризму. Лише це стримування, досягнуте одностайною єдністю західних демократій, змусило Кремль до серйозних переговорів і закріплених у договорах домовленостей між протиборчими блоками в холодній війні. Однак сьогодні Захід від такої загальної стратегії стримування Путіна дуже далекий. А на тогочасному досвіді можна було б дечому навчитися. Коли наприкінці 1970-х років Радянський Союз погрожував досягти стратегічного панування над Європою, встановивши ракети СС-20, НАТО відповіло на це так званим подвійним рішенням: оголошення про розміщення американських ракет середньої дальності було пов’язане з пропозицією Москві провадити переговори про всебічне роззброєння. Коли Кремль на це не пішов, західний Альянс почав доозброюватись. І лише коли в СРСР завдяки цьому зрозуміли рішучість Заходу, на політичну сцену зміг вийти Горбачов зі своїми реформаторськими ідеями.
І хоча подвійне рішення ініціював канцлер Німеччини Гельмут Шмідт, у Німеччині цей взаємозв’язок сьогодні значною мірою зникає з історичної пам’яті. «Східну політику» Віллі Брандта та соціал-ліберальної коаліції з 1969 року вважають найбільшим зовнішньополітичним досягненням ФРН, і не лише соціал-демократи і ліберали, а й християнські консерватори, які перейняли їхні засади в 1980-х роках.
Віра в те, що будь-який глобальний політичний конфлікт можна зрештою вирішити шляхом «діалогу», остаточно вкорінилася з німецьким возз’єднанням. Поки балтійці та поляки вважають успішний переворот 1989—1990 року результатом своєї наполегливої боротьби за свободу, в Німеччині переважає думка, що за цим стоїть проникливість і великодушність Горбачова. Мовляв, невпинна дипломатична робота над створенням атмосфери довіри в підсумку привела до внутрішнього очищення раніше агресивного Радянського Союзу.
Те, що спрацювало стосовно цієї, як довго здавалося, неприступної тоталітарної влади, вважають у Німеччині, має вдатися і з Путіним. Однак при цьому політика розрядки від початку мала подвійне обличчя. Це стало зрозуміло наприкінці 1970 року, коли Віллі Брандт у Варшаві став на коліна на вшанування пам’яті жертв повстання в ґетто 1943 року. Це був незабутній знак визнання Німеччиною своєї історичної провини. Однак усього за кілька днів після цього жесту польський комуністичний режим криваво розгромив робітничі протести в Гданську і Щецині. Проте німецька політика розрядки не дозволяла таким «інцидентам» вивести себе з рівноваги.
Читайте також: «Опіум для народів»
Втім, принаймні на початках вона мала правозахисну складову і спершу, поза сумнівом, сприяла посиленню опору громадянського суспільства в комуністичних державах. Однак із часом у ній утвердився догмат про те, що зміни в країнах Східного блоку можна підтримувати лише за домовленістю з тамтешніми урядами. Таким чином, політика розрядки дедалі більше слугувала стабілізації правлячих режимів радянської сфери впливу.
Але глорифікація політики розрядки творить щось на зразок ядра політичної віри, виходячи з якого ФРН визначає своє становище в світі. Навіть зростання загрози з боку авторитарних держав, як-от Росія та Китай, досі не може підважити цей квазірелігійний принцип. Тому на відхід від нього і звернення Німеччини до послідовної політики відлякування та стримування годі очікувати і в майбутньому.