«Те, про що я розповідаю, є історією найближчих двох століть. Я змальовую те, що прийде, те, що не може відбутися ніяким іншим способом: пришестя нігілізму» (Ніцше. Воля до влади, Передмова, 1887–1888).
У передмові до англійського перекладу (1985 року) твору «Стан постмодерну» («The Postmodern Condition: A Report on Knowledge») Жан-Франсуа Ліотара, американський філософ Фредрік Джеймісон згадує, що постмодернізм пропонує як радикальний розрив з домінантною культурою та естетикою, так і кардинально нові соціально-економічної організації, з якими порівнюють його власні структурні новоутворення. Цей новий соціально-економічний момент (або навіть систему) сьогодні називають медіасуспільством, «суспільством спектаклю» (Гі Дебор), суспільством споживання (або societe de consommation), «бюрократичним суспільством контрольованого споживання» (Анрі Лефевр) або «постіндустріальним суспільством» (Деніел Белл). Тут ми відкладемо в сторону англійський переклад Ліотара з передмовою Джеймісона й звернемося безпосередньо до постаті згаданого ним Деніела Белла. Зазначимо лише те, що Ліотар, як і Белл у своїй книжці, звертається до статусу науки й техніки, технократії, контролю над знанням та інформацією в наші часи, осмислюючи якість нової ситуації, яка склалася наприкінці шістдесятих років у розвинених індустріальних суспільствах.
Деніел Белл (1919–2011) — американський журналіст, соціолог, спеціаліст в області історії суспільної думки, політичних течій і соціального прогнозування. Про себе він казав так: «Соціаліст в економіці, ліберал у політиці й консерватор у культурі». Він син єврейських іммігрантів з території сучасної Білорусі, виріс у Нью-Йорку. Наприкінці тридцятих і в сорокові брав участь у ліворадикальному русі, був співробітником та одним з видавців журналів New Leader (1939–1944) і Fortune (1948–1958). Пізніше він перейшов на позиції ліберального реформізму, а згодом став одним з найупізнаваніших представників неоконсерватизму, ведучим виданням якого став журнал The Public Interest, що заснували Белл та американський журналіст Ірвінг Крістол (Irving Kristol) 1965-го. У 1959–1969 роках він викладав соціологію в Колумбійському університеті, а в Гарвардському, де Белл працював до виходу на пенсію 1990 року, перебував на кафедрі, яку раніше очолював соціолог Талкотт Парсонс (Talcott Parsons). Також 1964 року Белл очолював Президентську комісію з техніки, автоматизації та економічного прогресу й у межах Американської академії наук досліджував найбільш перспективні тенденції в технологічній, економічній та культурній сферах, які могли б визначити тенденції розвитку американського суспільства у XXI столітті.
Головним напрямом досліджень Белла була соціальна футурологія, а предметом його дослідження стали питання ролі, характер взаємовідносин і вплив науки та технології на трансформацію структури суспільства. Найвідоміші книжки Белла: «Кінець ідеології: про виснаження політичних ідей у п’ятдесяті роки» («The End of Ideology: On the Exhaustion of Political Ideas in the Fifties», 1960), «Прихід постіндустріального суспільства: винахід соціального прогнозування» («The coming of post-industrial society: A venture of social forecasting», 1973), «Культурні суперечності капіталізму» («The cultural contradictions of capitalism», 1976). Дві з них увійшли в список ста книжок, які вплинули на формування інтелектуального клімату західних суспільств XX століття. У певний момент Белл перейшов від журналістики до академічного життя, а протягом кар’єри працював як над сучасною йому соціально критикою, так і соціальною теорією. У шістдесяті звернувся до політичних питань, зацікавившись більш практичними темами. У сімдесяті роки він знову повернувся до більш теоретичної сфери знань. У цей період Белл і написав «Прихід постіндустріального суспільства» та «Культурні суперечності капіталізму». Разом з книжкою «Кінець ідеології» ця трилогія показує, як європейську традицію в соціальній теорії, що зародилася наприкінці XIX й на початку XX століття, треба переосмислити у світлі сучасного, більшою мірою американського розвитку. Праці Белла привертають увагу читача до того, як США й світ у цілому змінилися з 1930-х років. Українською мовою маємо два перекладених уривки: «Прихід постіндустріального суспільства» й «Культурні суперечності капіталізму» в хрестоматії «Сучасна зарубіжна соціальна філософія», яку впорядкував Віталій Лях 1996 року.
«Поняття постіндустріального суспільства є аналітичною конструкцією, а не картиною специфічного або конкретного суспільства. Вона є певною парадигмою, соціальною схемою, яка розкриває нові осі соціальної організації і стратифікації в розвиненому західному суспільстві» (Деніел Белл. Прихід постіндустріального суспільства).
Примітним є те, що в шістдесяті роки XX століття для генералізації суджень про майбутнє людства використовували такі терміни, як «постбуржуазне» суспільство, «посткапіталістичний устрій», «постринкове» або «постпідприємницьке» суспільство, яке будувалося навколо визнання за сучасним соціальним станом посттрадиційного, постцивілізаційного або навіть постісторичного характеру. Серед них можна знайти й терміни «постісторія» і «постмодернізм». Ми також можемо згадати такі терміни шістдесятих років, як «програмуєме суспільство» (за Аленом Туреном) або «інформаційне суспільство», які в той чи інший спосіб указували на технологічну й інформаційну природу сучасного суспільства. Наголошували не стільки на прогресі саме інформаційних технологій, скільки на становленні технологічного або технотронного (technetronic) суспільства. Мова йшла про сучасний соціум, у якому людство вже відштовхувалося від ролі знання, яка постійно зростала, як the knowledgeable society. Белл аналізує наступні сфери соціального життя: «соціальну структуру», «політичну організацію суспільства» й «культуру». Він називає постіндустріальною не ту систему, у якій людину витіснять (технологією, роботизацією тощо) з процесу виробництва, а соціум, де індустріальний сектор утрачає свою ключову роль під дією дедалі більшої технологізації. В постіндустріальному суспільстві основною силою виробництва стає наука, а потенціал будь-якого суспільства вимірюється масштабами інформації, яку воно має.
Белл ділить світ на три типи соціальної організації. Перший, доіндустріальний, охоплює взаємодію людини з природою, а саме землеробство, видобуток корисних копалин, риболовля, заготівля лісу. Це робила більшість країн Африки, латинської Америки й Південно-Східної Азії, де в ці сфери залучили щонайменше 60 відсотків робочої сили. Другий тип соціальної організації — індустріальний. Фабричне виробництво, яке заснували на енергії машин, розрахованих на масове виробництво товарів. За Беллом, до цього типу належать країни Західної Європи, Сполучені Штати, Радянський Союз, Японія. Праця тут постає як взаємодія зі штучною природою: поєднання людей і машин, організація ритмічної роботи з високим ступенем координації. Нарешті третій тип — це постіндустріальне суспільство. Такий спосіб життя пов’язаний з обробкою даних, керуванням / координуванням та інформацією. Мова йде про спосіб життя, який зводиться до взаємодії людей одне з одним. Виникає новий тип оновлення, перш за все знань та їхнього стосунку до технології. Постіндустріальне суспільство побудували на послугах. Коли Белл проводив своє дослідження в США, більше ніж 70 відсотків робочої сили було у сфері обслуговування. У постіндустріальному суспільстві послуги є гуманітарними, а саме в межах освіти, охорони здоров’я, соціальних служб, а також професійні послуги (аналіз, планування, дизайн, програмування). Жерцями нового строю є вчені, інженери, технократи, які конкурують з політиками або стають їхніми союзниками. Саме вони задовольняють потреби нового способу життя, який значною мірою обумовлений домінуванням когнітивного й теоретичного знання.
Отже, постіндустріальне суспільство народжувалося на тлі змін, які відбувалися в соціальній сфері, і тенденцій, які виникли в духовній. Нове постіндустріальне суспільство — це суспільство нового соціального класу, а саме інтелігенції. Мається на увазі науково-технічна інтелігенція, чия зацікавленість безпосередньо пов’язана з виробничою сферою. Варто наголосити, що теорія, яку вибудовував Белл, унаслідок своєї гуманістичної направленості мала соціал-демократичний відтінок. Техноекономічний порядок, який пов’язаний з організацією виробництва й розподілом товарів та послуг, «формує систему зайнятості, стратифікацію суспільства й залучає користь технології в інструментальних цілях». Постіндустріальні тенденції, пише Белл, не підміняють попередні соціальні форми як такі собі «стадії» суспільного розвитку. Вони дуже часто співіснують (як дуже часто співіснують на пергаменті старі стерті письмена й нанесені поверх них нові), ускладнюючи суспільство та природу його соціальної структури.
Виміри постіндустріального суспільства наступні: формування сервісної економіки, провідна роль професіонального й технологічного класу, центральна роль теоретичного знання, планування технологій, розквіт нової інтелектуальної технології. Якщо узагальнити, бо, за Беллом, концепція постіндустріального суспільства і є широким узагальненням, сенс цієї концепції може бути зрозумілішим, якщо виділити п’ять компонентів цього поняття:
- В економічному секторі: перехід від виробництва товарів до економіки послуг.
- У структурі зайнятості: домінування професіонального й технічного класу.
- Осьовий принцип суспільства: центральне місце в теоретичних знань як джерела новоутворень і формування політики.
- Майбутня орієнтація: особлива роль технологічних оцінок.
- Ухвалення рішень: створення нової «інтелектуальної технології».
«Я вважаю, що ми йдемо до водорозділу західного суспільства: ми є свідками кінця буржуазної ідеї — того погляду на дії людини та суспільні відносини, зокрема економічного обміну, які сформували сучасну епоху протягом останніх 200 років. І я вважаю, що ми досягли кінця творчого імпульсу та ідеологічного впливу модернізму, який, як культурний рух, домінував у мистецтві й набув форми наших символічних виразів за останні 125 років» (Даніел Белл. Культурні суперечності капіталізму).
Попри те що теорія Белла в чомусь указувала на дух свого часу, постмодерністи вісімдесятих років критикували його постіндустріальну теорію в межах західної соціології та претендували на ширше й глобальніше узагальнення, ніж постіндустріалісти. Перш за все постмодернізм орієнтувався на дослідження соціального життя з погляду культурології. Постмодерністи присвячували праці новим тенденціям у мистецтві й архітектурі, психології, теорії мови тощо. Саме постмодернізм став реакцією представників різних направлень суспільних наук і різноманітних сфер мистецтва на зміну соціуму, його нову комплексність, дорослішання, зростання в соціумі тенденцій плюралізму, багатоваріативності сучасного прогресу. Але будьмо чесними, автори теорії постмодернізму в чомусь залишаються учнями постіндустріалістів, хоч і критикують останніх за потакання технологічному детермінізму. Якщо ж брати сферу, у якій аналізують соціальний прогрес, постіндустріалісти проаналізували його краще за постмодерністів, які приділили більшу увагу темам щодо подолання фордизму й відходу від індустріального виробництва, що дало поштовх до дискусій щодо критики традиційного капіталізму та розмовам про природу пізнього капіталізму. Критики постмодернізму вважають, що в межах цієї теорії не вдалося побудувати чіткого термінологічного визначення нового соціального стану. У будь-якому разі соціальні й економічні тенденції сімдесятих років XX століття описували в межах постіндустріальної концепції, а за суспільством закріпився термін «постсучасний».