Чому Заходу так важко виробити ефективне реагування на російську неконвенційну війну? Засобів насправді не бракує. Сполучені Штати і союзники значно переважають Росію в економічному і військовому плані. Із розвідкою також усе гаразд. Ми знаємо, що відбувається. Проблема в тому, що наші можновладці ніяк не приведуть слова у відповідність із діями. Або ігнорують поведінку Росії, або жалюгідно окреслюють її «неприйнятною», а потім фактично її приймають.
Перш за все, річ у побоюваннях ескалації, зокрема хвилюється адміністрація США і такі країни, як Німеччина. Поспішне або непропорційне реагування (як стверджують інсайдери) може спровокувати Кремль до ще гидкіших каверз — приміром із допомогою поплічників, як-от хуситів на Аравійському півострові.
Певну роль може також відігравати побоювання налякати наше населення. Якщо визнати, що Росія зламує бази даних у сфері охорони здоров’я, паралізує транспорт, порушує наш повітряний простір, вторгається в морські зони, влаштовує викрадення, побиття і вбивства недогодних людей, та чинить багато (набагато більше) інших каверз, то це означатиме, що влада втратила контроль.
Нинішній підхід — не лише неефективний, а й згубний. Кремль, можливо, випробовує свою тактику, готуючись до повномасштабного конфлікту, або задіює її для конкретних цілей (чи робить і те, і інше водночас. Однак усе свідчить про те, що Росія не боїться нашої реакції.
«Гібридні атаки» (чи «активні заходи» — старіший і кращий термін) посилюються. Інші країни бачать, що ризики мінімальні, а переваги суттєві, тож незабаром долучаться. Коли реальну картину приховують, це підриває довіру громадськості. Люди рано чи пізно довідаються. Їм не подобається, коли їм брешуть. Обмежувальна політика позначається також на альянсах. Можновладці прифронтових держав не люблять, коли далекі, великі безпечні країни кажуть їм помовкувати, а їхній суверенітет опиняється тимчасом під загрозою. Дехто з них задивляється на незалежні маневри Ізраїлю.
Увесь цей безлад є проявом більш загальних проблем. Перша: брак політики щодо Росії. Великі країни Заходу жахаються перспективі зміни режиму в Москві. Їх лякає потенційна дезінтеграція Росії. Вони бояться, що наступник Владіміра Путіна може виявитися гіршим. Тож їхня мета — стримувати Росію, підтримувати Україну на достатньому рівні для того, щоб вона не програла, і сподіватися, що все налагодиться. Деякі посадовці називають це «стратегічним терпінням». Воно спрацювало під час Холодної війни. Однак насправді ні того, ні другого немає. Наразі все вказує на те, що нам бракує сили волі на трирічну підтримку України у війні, що й казати про необхідні ресурси й рішучість для боротьби, що розтягнеться на десятиліття і вестиметься не одним поколінням. Маємо стратегічне терпіння без стратегії і терпіння.
Належна стратегія передбачала б прийняття того факту, що ми перебуваємо під атакою численних ворогів і маємо пожертвувати своїм часом, грошима і комфортом заради власної безпеки: нам потрібно знайти більший човен, а не вирішувати, котрому з крокодилів першому давати відсіч. На практиці це означає, що потрібно зміцнювати власні системи, щоб атаки проти нас обходилися дорожче й були менш ефективними. Фінляндія показала зразок для наслідування: зміцнення влади й усього суспільства стало в цій країні частиною повсякдення. Окрім того, необхідно працювати над стримуванням, визначати слабкі місця Росії. Деякі заходи можна анонсувати. Деякі нехай будуть неприємними сюрпризами — продуктами нестандартного мислення. Зокрема, можемо поексплуатувати таку зброю, як візові санкції проти поплічників. Великій Британії бракує рішучості для того, щоб зупинити своїх банкірів, юристів, бухгалтерів й інших фахівців, які допомагають нашим противникам. Але Сполучені Штати і Європейський Союз можуть занести цих елегантних спільників ворога у чорні списки. Якби так вчинили всі країни Заходу, багатьом би перехотілося сунутися до ворожої годівнички.