Рік 1991-й. Отут мав би починатись офіційний відлік існування українського шоу-бізнесу. Бо саме тоді постала Українська держава. Постала офіційно. З усіма документами. Атрибутами… Імперія Совіцького Союзу сконала десь у глушині Біловезької пущі, і на нас упала незалежність.
Відчуття того, що Україна вже не є частиною Московщини, настало ще трохи раніше. І шоу-бізнес до того таки доклався. Укупі з мас-медіями тодішніми. Звісно! Адже наявність власних зірок — обов’язкова ознака державності. Як герб і гімн. І вони в нас на той момент уже були. Зірки. Бо герба, принаймні Великого, у нас нема досі.
Чи спричинила власне офіційна незалежність якийсь аж надто різкий рух у лавах музикантів, продюсерів? Я такого не пам’ятаю. Якийсь вибух, як після «Рути» 1989 року? Точно не було… Nirvana до наших країв дісталась. І кафєйний напіток «Кубань» ми стали звати «Кобейн»… Це було. У тєлєку з’явилось МТV. Якимось піратським методом, але з’явилось… А вибуху укршоубізу не пам’ятаю. Та й, у принципі, з чого це? Адже вибух уже стався. Шоубіз випередив політику, геополітику. Митці швидше відчули потребу у своїй державі, ніж політики… Тому в шоубізі все йшло своїм шляхом. Без різких рухів та вибухових подій. Фестивалі, які вже існували, готувалися до наступних акцій. Хтось на те все дививсь і подумував замутити щось своє. Час був непевний, як і всякий період глобальних змін. Артисти, наявні, ті, що вже зірки, намацували, де брати кошти. Молоді цілились, де б то засвітитися. Фестивалі шукали спонсорів. Хоч якихось. Спонсори рахували гроші, які щодень дешевшали. Одне точно можна сказати: нічого не стояло на місці.
Розмноження фестивалів
Про наші рідні фестивалі варто поговорити окремо. Тим паче тоді їх уже існувало кілька. Причому доволі відомих. «Червона рута». Усе зрозуміло. На той момент практично монополіст у видобутку корисних шоу-бізнесових копалин. Кузня кадрів. Флагман галузі… І водночас не єдиний фест України.
«Рок-н-рол Таврійський». Мастодонт вітчизняних фестивалів. Унікальний. Хоча б тому, що роковий. Уперше відбувся в 1986-му. Тобто, тільки-но трохи совок пересмикнуло в конвульсії, знайшлися діячі, що почали проштовхувати щиро антисовіцьку музику в маси. Рок. І то за підтримки комсомолу! То ість резерву Компартії…
Читайте також: Небесно-блакитні інструменти
Зрозуміло, що то не був «Вудсток»… Але, наприклад, саме на «Рок-н-ролі Таврійському» чи не вперше в історії наших фестів з’явилося наметове містечко.
Загалом фестивалі тієї пори мали вигляд якийсь типовий. Кілька, на яких вдалося побувати, були дуже схожі між собою. Якийсь відкритий майданчик… якийсь умовний «Зелений театр», на сцені трохи апаратури, якесь умовне журі… На лавичках купками — глядачі. Здебільшого друзі та знайомі тих, хто вийде на сцену. Обов’язково — ведучі. Обов’язково — кумедні. Від організаторів. Мальчик і дєфачка. З папочками. Особливо цікаво звучали з уст таких конферансьє оголошення про виступ усіляких брутальних металістів: «А зараз перед вами виступить гурт із Нижніх Синівців «Канібал брутал анал» із піснею «Ай кіл ю, стюпід біч». Слова і музика колективу…» Ну гарно ж… І мєгапоганючий звук. Завжди…
Хто організовував ті культурні події? Зазвичай то був симбіоз якогось фаната музики і якогось функціонера. Управління культури, комсомольські ячєйкі, профкоми таким чином ставили галочки у своїх плянах проведення культурних заходів, виписували десяток грамот… Фанат музики вірив, що ще трохи — і він таки зможе забабахати рилі-опен-ейр із Rolling Stones у хедлайнерах… А музиканти. Ті раді були зайвий раз десь виступити. Хай перед друзями й такими самими музикантами…
«Рок-н-рол Таврійський» переріс у «Таврійські ігри». Якогось року (1992?) рокери виступали на стадіоні. Як взаправдишні рок-зірки західного зразка. Але вже наступного рокери повернулись у літній театр, а пиво та красуні скомпілювалися з мейнстримом…
Легенда фестивалів України — «Вивих». Львів. 1990 рік. «Бу-Ба-Бу», «Мертвий Півень», колгосп, що згодом стане «Скрябіним», Таїсія — не при людях згадуючи — Повалій, атмосфера карнавалу й легкого дурдому… Музиканти, художники, поети… Туссе. Но разом з тим — журі. Якісь премії, місця…
«Таврійські ігри». Перемогли «Червону руту», бо зуміли поєднати музику і комерцію
Усі фестивалі присуджували якісь місця. Видавали якісь папери, що їх підтверджували. Що давав той диплом? Ну… Коли про тебе згадувала місцева преса, то стаття автоматом збільшувалась на 20–30 знаків, бо дописували, що ти лавреат, дипломант, призер якогось там фестивалю… Декотрі фестивалі… декотрі, давали матеріальні, реальні призи. Але здебільшого малопридатні для музичної кар’єри. Радіотелефони, фени, електрочайники, тостери… Чим були багаті спонсори, тому раділи переможці. І, звісно, грамоти, дипломи та інші поліграфічні екзерсиси в рамках та без них, матові й глянцеві, різнокольорові й практично чорно-білі, з підписами та печатками… Ставилися до них по-різному. Попсарі ті манускрипти холили й леліяли, виставляючи напоказ, створюючи персональні іконостаси. Рокова братія в кращому разі прибивала той папір-картонку на стіні репетиційного підвалу поміж пустих лотків від яєць. У гіршому — забувала в номері готелю, де відбувалася постфестивальна пиятика.
Тарас Бульба. Не Боровець. Персонаж повісті Гоголя. Вигаданий на сто відсотків. Дав назву одному з найповажніших вітчизняних рок-фестів, що прописався в місті Дубно. Проект, котрий, як і більшість подібних, є мистецьким вінегретом, існує від 1991 року. Власне, творці цього перформансу звуть його «найстаріший рок-фестиваль України». Він охоплює «три музичні жанри: рок, поп, етно». Це коли не згадувати про перукарське мистецтво, боді-арт, народні ремесла… Змішались в купу коні, люди… І все то за підтримки місцевої влади. Чистий андеграунд. Схожі фестивалі потім, трохи пізніше, за рік-два-три, повиростають як гриби після дощу по містах і містечках України. За підтримки мухосранської міськради й особисто мухосранського голови… Зазвичай датою проведення дійства ставали або день міста, або професійне свято градообразуючого підприємства, яке автоматично ставало спонсєром мєропріятія.
Та то таке. Час такий був. Аматори пробували, іноді помилялись, головне — щось відбувалось.
Читайте також: Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?
«Таврійські ігри». Уже згадували про них у контексті «Рок-н-ролу Таврійського». Але ТІ — фестиваль, про який варто написати окремо. Бо з аматорського свята місцевого значення він правдами й неправдами зрештою став фестом номер один в Україні. Схема, у принципі, не шибко різнилась від фестивалів-ровесників: сцена з музикою плюс супутні заходи. На «Таврійських» це були обов’язково конкурс краси, пивний чемпіонат. Плюс рік від року різні імпрези спортивного та навколоспортивного характеру. На відміну від «Червоної рути» й «Тараса Бульби» «Таврійські ігри» не обмежили себе українською музикою. Зазвичай формула була проста: найкраще з України, популярне з РФ і щось відоме, але недороге із Заходу. І працювала вона прекрасно. До Каховки з’їжджалося море людей. На три дні містечко ставало центром вітчизняного шоубізу. Врешті «Таврійські» заткнули за пояс навіть «Червону руту», бо зуміли поєднати музику й комерцію… І підтримку президента України. Але це я забіг наперед. Статус фестивалю номер один ТІ вже напрацювали в році 1996–1997-му. А поки що це ще один фест в українському містечку.
«Рута» нової доби
А фестиваль фестивалів того хронологічного проміжку в наших краях — «Червона рута». І в моїй писанині настав час ЧР-93.
«Рута» все ще набирала обертів. Я точно пам’ятаю, напередодні третьої ЧР, коли вже відбулися відбіркові тури… О відбіркові тури «Червоної рути»! Це було окреме явище, особлива подія в житті провінційної богеми й еліти. Смотр підвальної самодіяльності в рокерів і карнавал ресторанних співачок у царині поп-музики. На тих відборах можна було побачити всіх. Знайомих-колєг по нещастю підвальному, блатних лабухів із фірмовими гітарами, чуваків із райцентрів… І всі сподівалися на краще.
А я от думав, кому пощастить цього разу. Кого фестиваль зробить зіркою. З усіма витікаючими наслідками. Ну не знала тоді дитина про жебрацьке існування тогочасних зірок. Про концерти, за які платять півтонною цукру… Або взагалі не платять. То все інтим шоу-бізнесовий. На поверхні пісні по радіо «Промінь» і виступи по УТ-2. Мрія…
А фестиваль тим часом забрався в край шахт і териконів. Донецьк. Ну й кого «засвітила» тамтешня «Рута»? Найкраще воно стає зрозуміло, коли те запитання ставиш сам собі й відповідь шукаєш не в інтернеті, а у власній голові. І перший, кого я згадую, — то Віктор Павлік. Патлатий і голосистий. За мить центральний процесор вносить правку: не Віктор Павлік, а «Анна-Марія». Так. «Анна-Марія». Гурт, що колись акомпанував Іво Бобулу. А осиротівши, взявся за власну творчість. За що я особисто вдячний як Іво Бобулу, так і власне музикантам «Анни-Марії» та літчно вокалісту Вікторові Павліку. Це було так офігєнно! Ново. Як «Гадюкіни» залабали рок українською, «Анна-Марія» показала, що таке поп. Якісний, наш поп. «Заколишу, присплю і в сні я цілуватиму тебе…» Це було так фірмово. А головне — не вульгарно. «Ти подобаєшся мені, я по вікнах тебе малюю…» Ну суперово ж.
Фестиваль «Тарас Бульба». Існує від 1991-го донині
До речі, не раз натикався в неті на два откровєнних таких косяка. Перше: пісню «Солодка мрія» називають «Заколишу». Ну це півбіди. А от ціла біда — це коли авторство твору приписують Олександрові Пономарьову! Нє. Ну Пономарьов переспівував її, але то ж не робить його автоматично автором і слів, і музики. Як і Віктора Павліка теж. Таварістчі журналісти, впорядники сайтів, майте бога в череві, клепку в голові. Перевіряйте хоч трохи інформацію. Бо, як писав класик, на тому світі за брехню свою будете «лизать гарячих сковород». То Котляревський. А «Солодку мрію» написав Олег Майовський. То так. Для загального розвитку.
До речі, Олександр Пономарьов теж прорвавсь у вищу лігу саме на «Червоній руті» 1993-го. Але я особисто якось не запам’ятав його в контексті того фестивалю. У моїх особистих файлах Пономарьов виплив трохи пізніше, просто із прив’язкою до «Рути». Мовляв, а ще це переможець ЧР-93… Спеціально я зазирнув до YouTube, знайшов відео, де співає Олександр Батькович. Титри підказали, що пісня, яку виконував Пономарьов, звалася «Сон». Послухав… «І раптом глевка туга оповила йому серце…» То про пісню. До речі, пісні цієї не пам’ятаю. Взагалі… Може, то внутрішній захист спрацював? Бо якось чувак у пінджаку двобортному, гольфі й із золотим перснем-печаткою ну зовсім не вписувався у мій внутрішній формат. Попри гарний голос… Просто пінджак і печатка… Ну з тим ясно. Але загалом і публіці, і околомузичній тусовці Олександр Пономарьов зі своїм оперним вокалом просто як масло на хліб. Як каніфоль на струни… Ліг. Зайшов. І переміг. Ну й добре.
Раз зайшла мова про попсарів-переможців «Рути» в Донецьку, то згадаймо й Ірину Шинкарук. «Рута» інколи грішила такими приколами: дві перші премії, три другі, сім третіх. Про сім третіх — жарт. Про три другі — теж. Але дві перші — то правда.
Читайте також: Андрій Середа: «Я понад чи поза політикою — це найкраща відмазка слабкої людини»
Ірині Шинкарук на той момент 14. Традиційна історія з тим, коли худрук, може, навіть підсвідомо, самореалізується за рахунок підопічної, вкладаючи в уста останньої аж надто дорослий текст, не за віком складну пісню. Хвала Дажбогу, Стрибогу та іншим богам, про яких співає Ірина, у цьому випадку обійшлося без вульгаризму. Бо пізніше траплялися мені особисто екземпляри худруків, які випускали 10-річних дітей на сцену з репертуаром, що пасував би жентсщині тричі розлученій, з дітьми від різних мужчин і ходкою в колонію. На зауваження, а чи не рано дитині співати про чергове невдале кохання, відповідь була шаблонна: «Пісня просто хороша. Красіва…»
Ну це якийсь не надто ліричний відступ вийшов. Але відступ. До теми…
Кого я ще запам’ятав із тогорічної «Рути», так це «Вія». То було сильно. Готично-преготично. Трохи фольково, але тим рідніше. «Той човен мов домовина…» — і мурашки по шкірі. Емоційно. З одного боку, було приємно, що така музика в нас є. А з другого — ще тоді мені здавалося, що трохи ніби передчасно той феномен визрів. То супергурт, який мав би стати культовим у будь-якій цивілізованій країні з усталеними шоу-бізнесовими схемами. З усіма атрибутами культової команди: постери, нашивки, футболки… Із фанклубом і послідовниками. З повними залами й кавергрупами, що його переспівують. Не сталось. Може, ще все буде. Трішечки пізніше. Ось-ось… Або нє. Хто знає.
Але «Вій» не був переможцем, попри мою любов і хвалу. Тільки третє місце. Перше — в гурту «Нація». Ура-патріотична назва, такі само приблизно тексти. Щодо музики: не надто свіжий хеві-метал. Але хеві. Із драйв-дисторшном на гітарі й двома бас-бочками. Двома! Бас-бочками! Що вже заслуговує на повагу!
«Брати Блюзу». Най пробачають мені всі прихильники того колективу, але його запам’ятав у контексті власного невторопання. Бентега мене охопила ще тоді. Слова цього я тоді ще не знав, але стан був саме такий. Гран-прі… Гм. За що? Нє, аналітичною частиною мозку я розумів, що дядьки — супермузиканти. Віртуози і все таке. Але музло… Саундтрек для майбутнього вкраїнського артхаусного кіна. Таке. Джазово-рокові коломийки.
Десь поруч із джаз-роковими «Братами» в моєму рейтингу засіли і «Три дев’ятки» («999»). Львівська формація. Не джаз ніфіга. Та й роком то назвати якось важко. Бурлеск, буфонада. Не вставляло тоді. Передивився. Не вставило й зараз. Який-то лєнінградський рок-клюб із українськими текстами. Але запам’яталися. Факт. Мало того. Після фестивалю регулярно з’являлися на різних майданчиках країни. Мої смаки і смаки організаторів заходів — то різне. Виходить так.
А от кого не запам’ятав і хто не особо гастролював опосля фестивалю — це група «Тризуб». А от пісню її, тільки-но ввімкнув виступ, упізнав. «Промінь» крутив. «Пан Ніхто» трек зветься. То такий собі «Englishman in New York». При нагоді слуханіть. Якісно. Попса, звісно. Але дуже приємна.
Пробував попитати в «Ґуґля» про групу. Просто цікаво. Звідки дядьки були, що з ними сталося потім. Але «Ґуґль» мовчить… Понавидавав купу новин зі словом «тризуб», а про гурт ні слова… Тільки виступ у гала-концерті переможців фестивалю і згадка в якомусь матеріалі, що гурт ніби з міста Тульчин. Усьо. І на тім дякуємо, звісно. Але… Шкода. Вкотре пересвідчуєшся, наскільки в нас той бізнес, що шоу, мало кому потрібен. Панове музиканти гурту «Тризуб»! Якби так сі стало, що ви, от чисто випадково, читали б ці рядки, знайте: гарна пісня у вас була. Гарний виступ. Шкода, що продовження не існувало. І ще більше шкода, що ви такі скромні люди. Та напишіть про себе хоч пару речень у Вікі. Фоточок скиньте. Пісень кілька запостіть. А то з вами як із тими єті виходить. Ніби й були, ніби хтось і бачив, а інформації майже нуль. Мерсі за увагу.
«Турбо-Техно-Саунд». Якоюсь мірою знакова формація. Хоча саунд у неї, щиро кажучи, виявився не фонтан. Зате ж це був такий собі ембріон танцювальної музики. Ну й плюс у майбутньому гурт гарно розпадеться. Як у дорослому шоу-бізнесі. У результаті матимемо дві денс-групи. Якби наш шоубіз не вмер із часом, то «Турбо-Техно-Саунд» способом почкування міг би заполонити собою всю українську сцену. Отак би розпадались і множились, розпадались і множились… А Франківськ перетворився б на клубну столицю Східної Еуропи з купою клубів та супутніми атрибутами…
Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Насправді якщо вірити декотрим виданням, то саме завдяки ТТС дирекція «Червоної рути» звернула увагу на танцювальну музику як напрям. І вже наступного року фестиваль мав номінацію «Танцювальна музика». Алілуя.
Хоч як дивно, але із цієї «Рути» я навіть запам’ятав єдного барда. Може, тому, що він скоріше був схожий на клавішника, який відстав від гурту, аніж на барда. Сергій Шишкін. І на відміну від купи бардів-гітаристів барда-клавішника навіть крутили по радівах. І коли в Севастополі на «Руті» 1995-го випало познайомитись особисто, я вже знав, що це Шишкін, автор «Босанови».
Ну ще про двох рокерів згадаю і залишу почивати в мирі «Руту» 1993 року.
«Анейрос». Прописка — Івано-Франківськ. Назву те, що пацани грали, «психоделік», пошті що дум. То наразі було й роково, й одночасно припопсовано. Як на мене, саме таке музло мали б відловлювати на «Червоній руті». Свіже, прогресивне і легкостравне. Але лише диплом. Облом. До речі, на обломках «Анейрос» трохи згодом утворилася формація «Хвилю тримай». Але то інша історія.
«Пентагон». Чи Pentagon. Культова чернівецька команда. На відміну від переможців у жанрі рок-музики грала таки справді прогресивний тяжеляк. Але журі швидше налякала, ніж зачарувала. Воно й несуттєво. Суттєво те, що її запам’ятали. І то надовго. Ще кілька років під час різних музичних збіговиськ у чернівчан стабільно питали про те, як там поживає «Пентагон». А він, на превеликий жаль, повторив долю більшості вітчизняних гуртів. Пограв, повиступав, перейменувався на «Пентагон-34» і врешті припинив існування. На той момент це мало вигляд паузи. І можливо… Можливо. За якийсь час пацани зібрались би разом і видали на-гора якийсь дуже прогресивний нойз-індастріал, але… Того вже не станеться ніколи. Просто є групи, де стрижнем є хтось один. Усі молодці, всі знають ноти, вміють грати. Але є чувак — душа колективу. У випадку «Пентагона» то був Віталік. Або просто Кінь, так його звали всі. На жаль, ключове слово «був». Так по-рок-н-рольному… Жив яскраво, помер молодим. Віталік «Кінь» Гороголінський. R.I.P.
На превеликий жаль, із YouTube кудись позникали відео з виступами гурту. Заледве знайшов аж одне. Набирайте Pentagon34 Militry і сподівайтеся, що той відосик іще там є.
Цю команду я теж маю за таку, що випередила час. Чуваки були достойні грати на провідних метальових сценах світу. Але, але…
Компотик на Хрещатику
А що ще діялось у просторі новоствореної держави? Ну окрім фестивалів… А в державі почали з’являтися телевізії. Приватні в тім числі. Назви декотрих із тих перших каналів пам’ятають хіба що дуже просунуті знавці історії нашого телебачення або ж бабусі з дуже доброю пам’яттю. «ЮТаР-плюс», «Мегапол», ТЕТ‑А‑ТЕТ… А декотрі, як-от ICTV, добре почуваються й нині.
Саме на каналі «Мегапол» з’явилася програма «Джемікс». Jamix. З часом усі меломани країни чекатимуть на цей тіві-продукт як на манну небесну. Бо там — ковток свіжого музла. Як сказано у програмному джинглі, «це просто свято якесь… «Джемікс»!» Користуючись нагодою, від імені себе 18-річного хочу подякувати Анатолієві Вексклярському та Юрієві Батьковичу Конотовському — авторам програми. Дякую. Було кльово.
Ну і якщо дякувати від імені себе 18-річного чи там… 19-річного, то обов’язково треба вклонитися творцям радіошоу «Гарячий компот»…
Читайте також: Перегній для шоубізу
«Давай-но вип’єм, братику, гарячого компотику, що варять на Хрещатику…» Це було шоу, на яке меломани чекали біля радіоприймачів. Причому то реально був компот! Почати могли з якогось «гуц-гуц-діскатєка», а закінчити трансляцією альбому Kraftwerk. Таким чином, шанувальники діско-гопа вимушені були музично освічуватись, а музичні гурмани звикались із думкою, що життя — біль, під ритми Дохтура Албана, наприклад.
А що ж тогдішні звйозди? Бо з молодими талантами, що тільки рвались до шоу-бізнесових хлібів, все більш-менш ясно. Лавреати-дипломанти, щасливі. Перше визнання вже є. От-от уся решта атрибутів зіркового життя з’явиться. А насправді як було. Чим жили ті, хто вже в 1991–1993 роках були популярні. Так би мовити, середня температура по палаті. І дані були не так щоб дуже втішні. Миколайчук. Босий і лисий. Після фестивалю наспівався так, що в 1991-му взяв паузу і зник. Два роки інтенсивного чосу, видно, взяли своє. Років на п’ять Андрій Михайлович самоусунувся від шоу-бізнесового життя. Устал… «Брати Гадюкіни». Опосля пертурбацій зі складом, плотними гастролями включно з поїздками за кордон у 1992-му «Гадюкіни» припиняють свою діяльність. Офіційно гурт ніби й існує, але не функціонує. Причина: Кузя (Сергій Кузьмінський) чуть-чуть лікується від наркотичної залежності. Все як у справжніх, фірмових рокерів. До 1994 року в «Гадів» перерив, тойво, обєд. Сестричка Віка. Все ніби о’кей. Альбоми пишуться, концерти граються. Але… 1993 року Врадій їде до США. З концертами. І з кінцями. Залишається в Нью-Йорку й на рідний шоу-бізнес кладе великий американський Біг-Мак. З картоплею… Free.
«Воплі Відоплясова». В Америку не поїхали. Поїхали до Франції. 1991 року. Там намагалися відбути ударну п’ятілєтку на благо еуропейського шоу-бізнесу. Чим закінчилося, знаємо. Поверненням. Але тільки 1996-го.
Але мудрість народна каже: «Святе місце пусте не буде». І, незважаючи на економічні негаразди в країні, музиканти «дают странє угля». І, попри все, статистична крива українського шоу-бізнесу в той час таки йде догори, незважаючи на міграцію та еміграцію.