Пам’яті Максима Кривцова, воїна й поета
Кожні кількадесят років у нашій історії проростає крізь пожежі й утрати знищена бібліотека. Це не абстрактний красивий концепт, ні. Жодної філософії про лакуни, завислі семи, прірви між значеннями. Просто наших авторів убивають. Показово, що найчастіше вбивають їх росіяни. Поети, які вчора презентували дебютну збірку, сьогодні гинуть — і це знову не гіпербола. Ми живемо за часів буквалізації художніх прийомів: коли я кажу «автор помер», уже давно не покликаюся на есей Ролана Барта. Майже завжди це конкретна людина, і вона справді померла. Вікторія Амеліна мала поїхати на резиденцію. Коля Рачок обіцяв мені вести щоденники на війні, щоб потім із цього постала книжка. Максим Кривцов писав найсильніші вірші про смерть і життя, які я читала останніми роками. Сьомого січня ми дізналися, що його більше немає.
Коли середній європеєць мого віку, тобто років 30, дивиться стрічку фейсбуку, він бачить звичне типове життя своїх однолітків: роботу, поїздки, світлини котів і дітей. Коли я переглядаю стрічку, бачу це й смерть, багато смертей. Некрологи нанизуються, перетікають один в один — і ось уже хлопець, з яким ти побіжно бачилася на презентації, лишає допис про загиблого побратима, а за кілька тижнів оплакуватимуть і його. Максим написав вірш про кота, теплого й затишного, «рудого, як висохлі серпневі покоси». Кіт загине разом з ним.
Смерть шириться, ходить посадками, містами, селищами, забирає найкращих, найсильніших. Найшляхетніші обличчя тепер у чорно-білій гамі. У презентації до лекції про сучасну літературу, яку підготувала ще в грудні, я домальовую до портрета чорну стрічку. Уже й не дуже кепсько — мені це робити не вперше. Тепер казати про Максима варто в минулому часі, і я вже знаю, що помилятимуся.
Його обличчя з тих, які легко уявити на середньовічній іконі, — майже досконала аскетична краса. Замість бібліотеки формується новий іконостас, а нам, живим, ще вчитися із цим жити. Поки що я не вмію та відчуваю лише дві емоції: пекучий сором і жагучу ненависть. Це час почуттів, підкручених до межі — жодних півтонів, ніяких компромісів.
Сідаєш в броню
наче у човен
накладаєш на очі
тактичні окуляри
замість монеток
і запливаєш у Стікс посадки.
Так писав Максим. І жив він на тому ж рівні, що й писав, — міфологічного чину, а не дрібних побутових рішень. «Вони — як Атланти» про це покоління на війні, однак відходять молоді не тому, що настав час зміни генерацій, як у вірші Ліни Костенко, а тому, що їх винищує країна, якої, власне кажучи, не має існувати.
Днями батько кинув коротке повідомлення в месенджері, що їде у відрядження, щоб з нових мобілізованих набирати воїнів у батальйон, де сам воює. Він не пише «втрати», а зазначає «бракує людей». Не зізнається «ніц нема», а просить «кинути, аби було, за що їхати». Ця нова мова війни дається мені легше за будь-яку іншу, яку я вчила, і зі значно гострішим болем. Усі дієслова неправильні, усі часи сплутані, цих іменників тут узагалі не мало бути.
Водій-механік Харон
впевненно мчить
у невідомість і достеменність
гуде двигун
наче перше слово
сьогодні твій Бог носить легкі плити
мультикамові брюки з наколінниками
хоча вони більше треба нам
аніж Богу
заряджає кулеметну стрічку
і хто його знає
чи сподобаються йому твої
тактичні окуляри з барахолки
і хто знає
де закінчується Стікс
і куди тебе занесе течія.
Так писав Максим. Майже всі його тексти про творення нової мови, про пошук форми й про смерть теж. Це не так богоборча поезія — щоб боротися з богом треба усвідомлювати його як конкурента, — як поезія богорівних, тих, хто давно прийняв можливість смерті, але дістане безсмертя.
Головне
поправ окуляри
міцно притисни зброю до грудей
і дихай
дихай
дихай
бо
коли
ще.
Я не встигла сказати Максимові особисто, в очі, що люблю його поезію, лише написати в мережі. І тепер шансу познайомитися вже не буде. Днями він читав Стуса на передовій, я передивляюся це відео раз по разу. У ньому так відчувається спадковість генерацій. Понад усе я мрію, щоб ця спадковість тривала на рівні інтертекстів, а не того, що кожне нове сильне покоління намагається знищити росія. Щоб ми знову повернулися до «смерті автора» в бартівському сенсі. Щоб не доводилося ні про кого більше вчитися казати в минулому часі.