Пандемія COVID-19, як і кожна криза, виокремлює в суспільстві два полярні табори. Страх перед теперішнім і тривога за майбутнє мобілізують усіх, але когось — до ґрунтовної роботи над спільними помилками, а когось — до пошуків миттєвих чудодійних рішень. Тож не дивно, що серед наслідків пандемії дедалі частіше згадують ще й підйом популістських сил. До того ж нині на підході світова економічна криза, що загострить проблеми кожної країни і зробить населення більш чутливим до радикальної риторики. Ця глобальна тенденція не омине й Україну. Щоправда, зважаючи на місцеву специфіку, ми постанемо не перед новими загрозами, а перед загостренням застарілих політичних хвороб.
У західних медіа про загрозу популізму переважно згадують у контексті ймовірного підйому правих, націоналістичних сил. Мовляв, пандемія провокує суспільства знову сховатися в мушлях національних держав і поступитися європейською єдністю заради партикулярних інтересів безпеки. Експертів і політичних лідерів непокоїть, що критика наднаціональних інститутів (приміром, Всесвітньої організації охорони здоров’я) може дати старт процесам деглобалізації та дезінтеграції. Тим паче, що перед очима Заходу нещодавно постав приклад Brexit, після якого у євроскептиків відкрилося друге дихання. Але Україна перебуває дещо осторонь внутрішніх європейських процесів. Тут борців із наднаціональними структурами уособлюють, по-перше, проросійські сили, а по-друге — незримий фронт «захисників» України від МВФ, на якому пліч-о-пліч опинились і Віктор Медведчук, і Юлія Тимошенко, і чимало інших ідеологічно різноспрямованих сил. Але всі вони боролися задовго до пандемії та продовжуватимуть після неї.
Читайте також: Черговий фальстарт
До того ж Захід непокоїть поширення конспірологічних теорій, що легко вливаються у популістські наративи. Хоч би якими химерними були ці теорії, про них тепер дізнаються всі. Мікрочіпи, що їх будуть «вколювати» разом із вакциною проти COVID-19; 5G-вишки, які насправді викликають спалахи захворювання; SARS-CoV-2 як засіб боротьби з перенаселенням — про все це, нехай у режимі спростування, але змушені тепер писати провідні світові медіа. Тут Україна не відстає. Як виявилося, осередками конспірології стали духовні центри УПЦ МП, про що промовисто свідчать спалахи COVID-19 у Києво-Печерській і Почаївській лаврах, а також відкритий саботаж карантину у Святогірській. До того ж вітчизняні взірці конспірології можуть «гідно» змагатись із західними у своїй абсурдності. Ще у 2018 році настоятель Києво-Печерської лаври владика Павєл просторікував про американські лабораторії, у яких навмисне заражають комарів, щоб вони поширювали хвороби на території колишнього СРСР. Але насправді популістська загроза для України набагато більш прозаїчна, ніж химерні теорії конспірологів та ідеологічні дебати. Хай там як, більшість українців усвідомлює реальність пандемії, а також підтримує євроінтеграцію й навіть вступ до НАТО (КМІС, 2020).
Почнемо з того, що пандемія заскочила Україну якраз у розпал популістського експерименту, який наше суспільство вирішило над собою провести. Зважаючи на дані соціологів, тоді, навесні 2019-го, пріоритетом виборця були радикальні й докорінні зміни, і цьому бажанню підпорядковувалась його електоральна поведінка. Проте дуже швидко ці пріоритети можуть суттєво змінитися: жагу політичного перезавантаження може заступити стурбованість економічним становищем. Власне, вона вже зараз наростає. Якщо 27—30 березня прийдешньої економічної кризи боялися більше, ніж COVID-19 43% українців, то 7—11 квітня таких стало вже 54% (КМІС). Водночас частка тих, хто вважає роботу влади щодо протидії економічним труднощам неуспішною, за той самий період зросла від 57% до 66% (КМІС). І найближчим часом настрої навряд чи зміняться на краще. Уже зараз у Торгово-промисловій палаті кількість безробітних оцінюють у 1,3 млн осіб, а в уряді — у 2 млн. Цьогорічне очікуване падіння економіки уряд оцінює в 4%, а МВФ — у 7,7%. І не виключено, що криза в українській економіці спричинить кризу в українській політиці — передусім кризу змістовну.
Читайте також: Вікно можливостей навстіж
Те, що уникнути кризи неможливо і що вона підірве рейтинг будь-якої влади, пояснень не потребує. Проте від влади залежить, наскільки великими стануть її політичні втрати. В оновленій команді Зеленського це чудово розуміють і намагаються діяти. Так, Володимир Зеленський оголосив, що найбільш нужденним пенсіонерам виплатять по додатковій тисячі гривень, а Денис Шмигаль пообіцяв взоруватись на самого Франкліна Делано Рузвельта. Проте все це не надто оригінально: трюк із легендарною «Юлиною тисячею» намагається повторити чи не кожна влада, проте ще нікому — включно із самою Тимошенко у 2009-му — він не допоміг. Тим паче, що за ці роки сума дуже наблизилася до символічної. Що ж до Рузвельта, то його роль Тимошенко востаннє приміряла на себе якраз напередодні останніх виборів, презентуючи власний «Новий курс». Тавтологічність дій чинної влади можна тлумачити по-різному. Зокрема як ознаку кризи рольової моделі, яку відчуває команда Зеленського. Ця команда йшла на вибори з амплуа «руйнівників системи», але війна примушує їх ставати «яструбами», а постпандемічна криза — кризовими менеджерами. Але схоже, ні в першій, ні у другій ролі влада не почувається комфортно.
Зате старим гравцям на українському політичному полі тема «соціалки» відома набагато краще. Приміром, та ж таки Тимошенко створила власний політичний капітал, вправляючись у соціальному популізмі. Зараз вона закликає владу «захистити людей» і як приклад наводить власний досвід 2008—2009 рр. під час реальної світової фінансової кризи, а також епідемії свинячого грипу, що обернулася ефектною піар-кампанією прем’єрки. «ОПЗЖ» реагує на пандемію, не виходячи з традиційного для екс-регіоналів амплуа «міцних господарників». Вони також обіцяють виплачувати по заповітній «тисячі» нужденним, а ще вимагають збільшити зарплати медикам, здешевити кредити для бізнесу й далі за списком. На відміну від «Слуг народу», і «Батьківщина», і «ОПЗЖ» підкріплюють свою риторику традиційною роздачею продуктових наборів і засобів захисту в регіонах. Роздає «пайки» також «Європейська солідарність». Хай там як, Петро Порошенко походить із тієї самої політичної епохи, що й Тимошенко та Бойко. Була в Порошенка і своя «тисяча» — у формі монетизації субсидій. До речі, у 2015-му він також згадував Рузвельта, але дещо в іншому контексті: обіцяючи так само рішуче приборкати олігархів. Утім, зважаючи на специфіку його теперішньої аудиторії, переорієнтування з «Армії. Мови. Віри» на «соціалку» принесе йому більше політичних збитків, аніж надбань.
Читайте також: Як піаряться на пандемії українські політики
Утім, прогнозувати політичні стратегії конкретних політичних сил поки що зарано. Однак уже зараз можна дещо припустити. Щойно проблемою № 1 для пересічного українця стане економічна скрута, владі загрожуватиме протистояння з силами, що мають чималий досвід використання соціального популізму. До того ж популізму, орієнтованого не на Facebook та Instagram, а на масового виборця. Водночас для самої влади тема «соціалки» залишатиметься такою ж чужою і малозрозумілою, як і тема війни. І те, що в липні 2019-го на багатьох округах бренд «Слуг народу» переміг умовну «гречку» — прецедент, але ще не правило. Спрогнозувати майбутні політичні перипетії наразі неможливо. Однак важливо те, що економічна криза може створити живильне середовище для соціального популізму найгіршого ґатунку — і немає жодних гарантій, що значна частина українського політикуму не скористається кон’юнктурою. До того ж тепер соціальну риторику можна буде ефектно міксувати із антикорупційним чи миротворчим популізмом, із закликами до розриву МВФ, до скасування непопулярної земельної реформи тощо. На що владі доведеться відповідати шаблонними популістськими заходами.
Те, що захоплення соціальним популізмом не допомагало жодній країні вийти з кризи, цілком очевидно. Але в українській ситуації важливо не просто відновити економіку, а й не втратити опірність російській агресії. Порівняно з цим, і конспірологи в рясах, і борці з МВФ, і навіть COVID-19 є набагато меншою загрозою. Але щоб не дати ні владі, ані суспільству «втомитися від війни» в час кризи, потрібно щось більше за патріотичний популізм. Після випробування авторитаризмом Януковича й російським вторгненням Україна має пройти ще й випробування економічною кризою. Тому потрібна мобілізація і громадянського суспільства, і еліт — не лише заради подолання наслідків пандемії, а і щоб не дати Україні збитися з курсу, який вона взяла взимку 2013 року. Курсу на національний самопорятунок.