Не бачила і не згадувала про людину останні 20 років. Потім подвійне клацання кнопкою комп’ютерної мишки і: «Привіт, старий друже!» Зручно, швидко, доступно. Злет популярності пошукових Інтернет-сайтів, що дають змогу відшукувати однокласників, однокурсників і навіть однополчан. Хоча й досить природне захоплення, але має певні психосоціальні передумови та специфічні наслідки.
Вигадали цю послугу в Сполучених Штатах ще 1995 року, хоча росіяни, як завжди, впевнені, що винахід їхній. Просто пошукова послуга стала особливо актуальною на тлі наслідків розпаду СРСР, коли нас буквально розкидало в різні боки, хвиля нового життя повністю зруйнувала звичні соціальні зв’язки і поступово спричинила типово американський дефіцит спілкування.
Статистично понад 80% тих, хто бажає знайти своїх однокласників та однокурсників, – люди, яким за 35. З погляду психіки це зрозуміло – криза середнього віку, прожито велику частину життя, вже є, що згадати, а нові друзі й однодумці вже не з’являються. В цей період у людини психологічно проявляється тенденція поглядати в дзеркало заднього виду. Хочеться зрозуміти, як же потрапила в «сюди й зараз», а для цього – довідатися, що стало з іншими і куди їх занесло.
Частіше послугами такого пошуку користуються успішні люди – такі, які відбулися. Їм є, що розповісти, їм хочеться порівняти себе з іншими, або просто похвалитися досягненнями. Психологічно це добре і навіть корисно для самооцінки. Цікаво, що люди, які ненавиділи школу, інститут або армію, також активно користуються подібними послугами. Адже такі емоції як помста і зловтіха також у психічному арсеналі людини. Деякі намагаються підтримувати дух змагання і використовують отриману інформацію для власної особистісної або професійної мотивації. Як приємно довідатися, що із заучки-відмінника, якого вам все дитинство ставили у приклад, нічого путнього не вийшло. А дівчинка, яка відмовлялася з вами цілуватися в під’їзді, тричі розлучилася і значно погладшала. Напевне, жалкує тепер, що не розгледіла у темряві радянського під’їзду майбутнього власника елітної нерухомості…
Ця віртуальна машина часу дає можливість нам задовольнити простий здоровий інтерес. Нам по-людськи цікаво, як вчинило життя з людьми, які мали схожі стартові позиції. І ми насолоджуємося таким реаліті-шоу за участі людей, яких знали особисто. Це інтерактивна програма, у якій кожен може сказати недоговорене, продовжити суперечку, помститися й навіть вибачитися. З огляду на зрілу аудиторію не можна скидати з рахунків прості людські почуття прихильності, дружби й любові. Як колись сказав Валентин Гафт: «Старий уже став. Усіх люблю».
Але основним емоційним мотиватором залишається все ж таки ностальгія за минулим, що є нормальним психічним проявом. Майбутнього ми не знаємо, а минуле воно наше назавжди, рідне й близьке. Нам хочеться в часи, коли не було тривог і турбот.
Як фахівець у сфері людської психіки повинна зазначити, що в минулому ми шукаємо і згадуємо в першу чергу себе. Це особливо актуально для покоління радянського виробництва. Ми вже не в минулому, але ще не в майбутньому й цього не може не відчувати на собі кожна людина народжений «там», що живе «тут» і прагне «туди». Психологічно це дуже важкий стан. Багато хто зумів зміцніти фінансово, ці люди з інтересом відвідують раніше недоступні країни, але усередині лишається порожнеча – головна причина тяги до минулого. До того життя, в якому нам було психологічно та соціально комфортно, виходячи із закладених в нас життєвих установок і соціальних звичок. Але батьки постаріли, рідне місто вже не впізнати, на місці школи – супермаркет…
Ми починаємо шукати зв’язок з «тим минулим» через однокласників. Ми потай сподіваємося, що хоча б вони не змінилися. Але, як це не прикро, такий пошук і його знахідки найчастіше виявляється заняттям, що розчаровує. І, щонайбільше, за дві години спілкування виявляється, що у вас з колишнім сусідом по парті вже немає нічого спільного. «Де живеш, коли одружився, чи є діти, машина тощо» – після задоволення цікавості та фіктивного самоствердження контакт найчастіше припиняється. Бо комунікативні зв’язки можливі лише з тими, з ким є спільність інтересів. Іншими словами, старі друзі повинні стати новими друзями, щоб надовго затриматися в нашому житті.
Інша річ – поступово пошук і возз’єднання зі старими знайомими трансформується у віртуальне соціальне співтовариство підтримки, обміну діловою та особистою інформацією. Тенденція десь цікава, але водночас сумна. Психологічно найшкідливіша її частина полягає в тому, що вона створює ілюзію спілкування. Адже головна зручність мережевого співтовариства в тому, що електронна переписка майже ні до чого не зобов’язує, немає необхідності говорити правду, відповідати на незручні питання, можна подати себе якнайкраще і витрачати на спілкування саме стільки часу, скільки хочеться. Задовольнив цікавість, поскаржився на життя, похвалився досягненнями, набридло – один «клик», і знову викреслив людину зі свого життя.
Але можливість такої подорожі можна використати із психологічною користю для себе. Для цього потрібно оцінити самого себе «звідти», подивитися на себе теперішнього поглядом молодої людини, що починає життя. Замість почуття жалю щодо часу, що минув, і ностальгії за тим, чого вже ніколи не буде, згадати, ким ми були 10–20–30 років тому, чого хотіли, у що вірили. У цьому процесі свідки вашого дитинства та юності просто незамінні. Спробуємо?! Може, нам вдасться разом зрозуміти, куди ми прийшли, де заблукали на шляху, відкоригувати наше майбутнє з урахуванням цінностей, які ще не стер час. Як мінімум, ми зможемо ще раз щиро здивуватися, яка непередбачена чудова штука – життя. Однолітки мене зрозуміють, але в якій школі вчилася, я вам не скажу.