Напередодні нового 2009 року Тиждень спіймав одного з тих суворих чоловіків у червоному каптані з палицею, які заповнюють собою вулиці у ці дні. Йдеться про Діда Мороза. Вийшло це випадково: журналіст прийшов на акцію протесту під Київську мерію і побачив його там поміж мітингувальників. Дідусь люб’язно погодився розповісти про свою роботу.
– Усе почалося в 1973-му, коли я навчався на другому курсі Київського державного університету. Ми відзначали свято зі своїми товаришами на квартирі одногрупника. Це були часи, коли напиватися просто так, без веселощів, вважалося поганим тоном. Тому вирішили замовити Діда Мороза, але грошей на нього забракло. Довелося взяти все на себе. Грав один, без Снігуроньки. Перевдягнувся в халат матері господаря, використовував її косметику, взяв хокейну ключку його брата, вивернув шапку, натягнув її на голову, зав’язав хустку – вийшов гібрид Баби Яги з Дідом Морозом. Так мене і завербували: у якийсь момент моєї клоунади – ніби хтось по голові мішком гепнув – я начебто й при тямі був, продовжував грати і водночас ніби провалився в інший вимір. Почув голос: «Ти попав». Спочатку подумав: «Це КДБ». Товариші мене не впізнали, не впізнала навіть моя дівчина, а коли я перевдягнувся і вийшов до неї, вона образилася і запитала, чому спізнююся. На наступні свята в університеті Снігуронькою була саме вона.
Після навчання дідморόзив від різних контор. Дідморόжу щороку і до сьогодні, хоча давно вже маю свій бізнес. Щоправда, у зв’язку з останніми подіями думаю припинити маскарад і залишитися Дідом Морозом назавжди.
У.Т.: Що ж саме вас приваблює в дідмороженні?
– Мені цікаво дивитися на світ з-під маски. Хоча є в цьому свої труднощі: обличчя свербить під бородою, вусами та шапкою, грим розтікається. Коли заходиш до будинку – потієш, коли виходиш спітнілий – мерзнеш. До машини кілька кроків, але все ж таки… Бувало, навіть застуджувався. Страшне інше: те, що тобі в кожному домі пропонують випити і закусити.
Будні Діда Мороза – це виїзди, на яких доводиться змішувати різні напої, заїдаючи їх салатами і цукерками. Уявляєте, що робиться всередині народного улюбленця наприкінці його робочого дня. Тому можна я звернуся через ваш журнал до них?
У.Т.: Звісно.
– Любі друзі, не треба пригощати Діда Мороза, як ви це робите. Якщо хочете віддячити, краще дайте грошей і прибережіть своє олів’є для інших гостей.
У.Т.: Чи траплялися вам якісь особливі запити з боку публіки?
– Інколи дивувалися, що я приходив у гості без баяна чи іншого інструмента. Запитували: «Що ж це за Дід Мороз без баяна?» Тому в мене завжди є синтезатор. Губний. (Дід Мороз дістає з кишені дримбу, починає грати.) Свого часу в моді були Санта Клауси. Люди показували мене дітям, та й примовляли: «Ось він, Санта Клаус». Мене це ображало.
У.Т.: Думаєте, якщо Україна вступить до Євросоюзу і НАТО, Санта Клаус зможе змінити Діда Мороза?
– Навряд чи. Для цього слід прийняти протестантизм, чого поки що не передбачається. Можна я звернуся через ваш журнал ще раз?
У.Т.: Прошу.
– Люди, не називайте мене Санта Клаусом. Я нормальний канонічний Дід Мороз! Той, у якого вірили ваші батьки і товариш Сталін.
У.Т.: Ви, мабуть, добряче ностальгуєте за радянськими часами?
– Та-а-к! Діти добріші були, не те що зараз. І Діди тоді авторитетами були. А тепер то Санта Клаус, то Миколай – самі конкуренти. Хоча які вони мені в дідька конкуренти. А індустрія дитячих розваг за пізнього «совка» працювала: кінотеатри, театри, палаци піонерів, чудові мультики. Згадати хоча б того самого Чебурашку. Тепер кажуть, що це мультик для обкурених… Яке блюзнірство! Часи жахливі зараз. Два роки тому прийшов в одну квартиру, то дівчинка, побачивши нас із Снігуронькою, одразу ж заплакала і втекла до іншої кімнати. Поступово мені вдалося її розговорити, й вона мені показала якихось кіборгів, солдатиків, спайдерменів. і з садизмом розповіла, як вони б’ють один одного та ламають голови, ще й показала. А я думаю: це ж треба, дитина боїться Діда Мороза – ще куди не йшло, звичне явище – а ось кіборгів не боїться. Куди світ котиться?
.jpg)
Дід Мороз назавжди
У.Т.: Розкажіть про найцікавіший випадок зі своєї практики.
– Якось, пригадую, приїхали в одну багатодітну родину. Відчиняє двері матуся і здивовано дивиться на мене: «А ми не викликали». «Як же, у мене все записано». «Ми відмовилися в останню мить від виклику, грошей не вистачило». «Гаразд, грошей не вистачило, впускайте», – ми вирішили привітати дітей безплатно і так захопилися грою, що цей доброчинний виступ запам’ятався мені назавжди. Навіть роздали подарунки інших дітей, а потім купували і для них.
У.Т.: Чи не складається враження, що Дід Мороз сьогодні – це більше іграшка для дорослих, аніж для дітей?
– Так і є. Дід Мороз дітям майже не потрібен. Дорослі веселяться, співають, грають, а діти сприймають усе абсолютно байдуже. Буває, щоправда, викликають до дорослих дітей, які сприймають нас цинічно.
Таких прагну одразу «обламувати», розмовляючи з ними їхньою мовою.
Таких прагну одразу «обламувати», розмовляючи з ними їхньою мовою.
У.Т.: Дуже жорсткий Дід Мороз, напевно, виходить.
– А не треба плутати демократію із вседозволеністю вже в такі роки. Хоча, певна річ, є діти, які вірять у Діда Мороза й Снігуроньку, але, помічаю, таких із кожним роком стає дедалі менше.
У.Т.: А ви пам’ятаєте, коли самі перестали вірити в Діда Мороза?
– А я й досі вірю. Адже я існую.
Мій співбесідник вимовив останню фразу і розчинився в грудневій заметілі.