У фільмі Вуді Алена “Опівночі в Парижі” один із героїв, Пол (Майкл Шин), висловлює таку думку: «Ностальгія — це заперечення. Заперечення болісного теперішнього… Назва цього заперечення — це думки про “золотий вік”, переконання, що інший час у всьому кращий за той, в якому ми живемо”. Але ностальгія має не одне ім’я, це може бути смуток, жаль, меланхолія, але й прагнення до чогось, що здається кращим, ніж вислизаюче повсякдення; прагнення нових досвідів, закорінених у ідеалізованому минулому. Банальна зміна пір року також може викликати відчуття ностальгії. Минає літо, часто наповнене спогадами з відпусток, подорожей, нових зустрічей, які часом мають шанси перетворитися на ностальгічні ремінісценції. Початок вересня був дуже спекотним, нечувана хвиля тепла й вологи розлилася східним узбережжям Америки й уздовж великих канадських озер. Мій, зазвичай, сповнений енергії пес навіть о 7 ранку не мав бажання ганятися за кинутим м’ячиком, із висолопленим язиком він дивився на мене з надією, що я кидаю востаннє, і ми зараз повернемося до прохолодної квартири. Попри те, що я не люблю кондиціонера, він працював у нашій квартирі безперервно 4 дні, і завдяки цьому ми могли якось функціонувати. Якщо я виїжджав із дому, то максимально охолоджував автівку, а коли відчиняв дверцята, мене обдавало хвилею жару, я почувався так, ніби мене прасували гарячою паровою праскою. З’явилася втома від літа, що невблаганно завершувалося і не було цьогоріч аж таким спекотним. Учора ввечері відгриміла сильна гроза, температура почала швидко знижуватися. Я вимкнув кондиціонер, а уночі причинив вікно, бо вітер задував раптово охолоджене повітря. Сьогодні вранці я подивився на термометр, було 13 градусів тепла, а може, 13 градусів прохолоди. На вранішній прогулянці мій пес з відродженою радістю бігав за м’ячиком і геть не хотів повертатися додому. У теплій курточці, споглядаючи небо з прудкими хмарами, я несподівано для самого себе відчув ностальгію за літом, що от-от промайне. Мені знову закортіло, щоб було тепло і сонячно, і щоб осінь прийшла якомога пізніше.
У моїй повсякденній рутині мало що змінилося, окрім того, що з’явилося неочікуване почуття ностальгії, яке стало для мене своєрідним фільтром, через який я дивлюся на дійсність навколо і кудись туди, де мене немає, але до мене долітають тамтешні бризки, відфільтровані редакторами мейнстрімних медіа, які повідомляють мені, що зараз важливе в локальному і глобальному вимірі, а що — ні. Спраглий більш особистої інформації я зазирнув у Фейсбук, який засипав мене повідомленнями відповідно до свого власного алгоритму.
Читайте також: Те, чого ми не знаємо
У цьому, звісно, немає жодної несподіванки, бо так відбувається щоразу, коли я вирішую ввімкнути телевізор, розгорнути газету чи підключитися до стрімкого потоку соціальних мереж. Так, знаю, що це далеко не якась дивовижна новина, а банальна щоденна дійсність.
У такі моменти знову з’являється ностальгія за простими часами, коли достатньо було проігнорувати голос радіо-диктора, який сповіщав усім «дорогі слухачі, вже сьома ранку», зазвичай тоді я сам собі відповідав: «яке «вже», лише». Тепер я не можу цього зробити, бо о тій умовній сьомій до мене в ліжко застрибує мій пес Яра і, облизуючи мене, повідомляє: «уже… час вставати і йти в парк кидати м’ячик». Можливо колись я так само згадуватиму ці вранішні пробудження з ностальгією.
Герой фільму Вуді Алена «Опівночі в Парижі» Ґіл — письменник, який разом із нареченою проводить відпустку в ідеалізованому Парижі. Його мучить безсоння, тож він гуляє містом, яким колись ночами ходило чимало митців, якими молодий літератор так захоплюється.
Під час однієї з прогулянок Ґіл загубився. Запитати, як пройти, він не може, бо не знає мови. Втомлений і розгублений він сідає на сходи. Вже пізно, він провалюється в сон. Із нього його пробуджує сигнал старого автомобіля, в якому сидять Скотт і Зельда Фіцджеральди. Так-так, на дворі 20-і роки минулого століття.
Читайте також: Hibernaculum
Герой занурюється в паризьку легенду 20-их років. Усе нагромаджується перед його очима, як у новорічному вертепі: Сальвадор Далі, який попиває кальвадос і порівнює все із носорогом; Ґертруда Стайн, яка розмірковує про мистецтво; Ернест Геміґвей, який бурмоче про мужність, проходжуючись під руку з тореадором. Вечірки, на яких по столах ходять тигри; Пікассо, огорнутий відчаєм; Бунюель, який нічого з цього не розуміє, але чи справді треба це все розуміти? Адже ностальгія з’являється і зникає, як у романтичній комедії Алена. Ніхто не може у нас забрати цього відчуття, коли ми віримо, що «золотий вік» уже минув, але тут як із порами року, після літа настає осінь, потім зима, і знову весна, і нарешті — літо, літо, літо.
Матеріалів для ностальгічних спогадів нам ніколи не бракуватиме.