75-річчя висадки союзників у Нормандії цього року відзначатимуть без Путіна. У Кремлі трохи публічно поображалися, але невигідну для себе тему ігнору роздмухувати не стали. На аргумент французів про зміну репрезентативного рівня церемонії, якою керуватиме прем’єр-міністр, а не президент, як п’ять років тому), зреагували кисло: бо ж Трамп запрошений. Проте далі в’їдливих коментарів на рівні Дмітрія Пєскова справа не зрушила. Москва концентрує зусилля своїх лобістів на іншому напрямку: домагається скасування санкцій проти себе в Раді Європи, без повернення Україні Криму. Без французів та німців змінити регламент міжнародної організації нереально, тож на урочистостях у Нормандії вирішили не зациклюватися.
Новообраного українського президента теж не запросили до Франції на ці врочистості, хоча в квітні, під час короткого візиту Порошенка до Парижа, імовірність української присутності на заході обговорювалася. Як пояснили Тижню в Міністерстві закордонних справ, вирішили «не створювати винятків та не виділяти жодну з пострадянських держав». Якщо п’ять років тому Франсуа Олланд скористався історичним ювілеєм як нагодою спробувати себе в ролі модератора збройного конфлікту між Україною та Росією, то Емманюель Макрон в аналогічній ситуації зробив протилежний вибір. До Нормандії запрошено лише безпосередніх учасників подій 1944-го — британців, американців, канадців та бельгійців.
«Французька традиція, започаткована Франсуа Міттераном, полягає в тому, щоб збирати широке коло керівників держав та урядів на круглі дати: 40, 50, 60, 70 років від початку операції «Оверлорд», — пояснили Тижню в прес-службі президентської Адміністрації. — У роки, що закінчуються цифрою 5, церемонії завжди скромніші». Таким є формальний бік справи. А що за лаштунками?
Читайте також: Зміна ландшафту
Упадає в очі, що королева Великої Британії, як і Макрон, теж не запросила до Портсмута Владіміра Путіна, попри те, що англійські врочистості масштабніші за французькі й заявлені як зустріч керівників держав-союзників. У Британії (але не у Франції) буде присутня Анґела Меркель. Проте спадкоємців «переможної Червоної армії» в жодних подіях не передбачено. Чому? «Росія не відступається від своїх експансіоністських планів не лише у ставленні до найближчих сусідів, а й у всьому світі, — поділився думками з Тижнем колишній французький дипломат. — Ані британцям, ані французам не сподобалося очевидне втручання російських тролів у свої вибори та референдум із Brexit. Проте ні Париж, ні Лондон не готові запросити на ювілейний саміт, скажімо, президентів балтійських країн, України, Білорусі, Молдови і водночас оминути Путіна. Відверто провокувати його ніхто не стане».
Коли п’ять років тому Франсуа Олланд запросив на урочистості до Нормандії Петра Порошенка, це прочиталося як заперечення російської політики одноосібного привласнення перемоги в Другій світовій війні. Так, ніби інші народи СРСР не воювали й не гинули. Лише українців, за різними підрахунками, в тій війні загинуло від 5 до 7 млн. Приїзд до Нормандії обох президентів, Порошенка та Путіна, дав змогу Олланду випробувати себе в ролі миротворця (за прикладом Саркозі в Грузії). Тоді ж започаткувався той формат переговорів за участю Франції, Німеччини, України та Росії, який і назвали «нормандським». Французько-німецька присутність убезпечувала від маніпуляцій, які неминуче виникли б у разі прямих переговорів Києва з Москвою. Спроба залучити до переговорного процесу американців та ЄС (женевський формат) так і залишилася спробою, що не сподобалася Кремлю. Для України, звичайно ж, була б вигідна присутність американців та очільників Євросоюзу. Однак перемовин із Росією без її участі не здійснити. Нормандський формат, з легкої руки президента Олланда, став тим компромісом, що дав змогу всадовити агресора та його жертву за стіл переговорів у присутності поважних свідків.
Наскільки починання виявилося успішним — інша справа. Якщо Мінськ-1, підписаний у вересні 2014 року, все ж дозволив пригальмувати кровопролиття, то Мінськ-2 став радше символом угоди про безвихідь, що містить у собі нездійсненні зобов’язання. Але попри все, кращої переговорної бази поки що немає. У Парижі зітхнули з полегшенням, коли новий голова РНБО України Олександр Данилюк підтвердив, що переговори в нормандському форматі триватимуть й українська сторона візьме в них участь, щойно буде узгоджено нову зустріч.
Утім, орієнтовної дати поки що не визначено. «Як тільки для цього будуть створені належні політичні умови», — сказав Макрон. Очевидно, західні партнери чекають на результати дострокових парламентських виборів, а також потребують часу, щоб поспостерігати за конкретними кроками нового президента Зеленського. Якщо Олланд ставився до нормандського формату як до свого дипломатичного дітища й особисто докладався, щоб заповнювати його зустрічами й консультаціями, то Макрон бачиться в цьому процесі чи то скептичнішим, чи то байдужим. Можливо, французький лідер, як і чимало інших політиків, не знаходить чіткого реального шляху реалізацій мінських угод, тож не хоче, щоб його ім’я асоціювалося з дипломатичним фіаско. Може бути також, що за щільним графіком та тонною внутрішніх французьких форс-мажорів він не знаходить часу та бажання ретельно взятися до цієї не зовсім перспективної справи. Врешті, персональні мотивації Макрона не такі й важливі. Реальну вагу мають лише факти. Відправним із них можна вважати дату останньої зустрічі нормандської четвірки на найвищому рівні — жовтень 2016-го.
Читайте також: Європа в очікування сюрпризів
Чому впродовж двох із половиною років нормандський формат підтримувався виключно консультаціями на міністерському рівні? Причин декілька. Найважливіша — відкритий збройний конфлікт поступово перетворився на позиційний. Якщо на період правління Олланда припала гаряча (перша) фаза російської агресії, то Макрон успадкував, за фактом, заморожений конфлікт. Нема подій, нема динаміки — нема й поспіху. Для французької зовнішньої політики пріоритетом завжди були взаємини з Німеччиною, розвиток ЄС, відносини зі Сполученими Штатами, Африка… Ці константи склалися не вчора, тож не завтра зміняться. Французька преса майже не пише про Україну. Акценти сьогодні інші.
Друга причина — це загальний міжнародний контекст. За Олланда санкції проти Росії встановлювалися, при Макроні вони тривають. До санкцій звикли, до їхніх причин — також. Кремлівські лоббісти землю риють, щоби скасувати обмеження в промисловому секторі. Щойно перевантажився Європарламент, у червні в Брюсселі збирається Європейська Рада, адже нинішні санкції чинні до 31 липня. Загалом, щодо російської експансії, то діяльність Макрона є продовженням лінії Олланда. На особистісному рівні (на відміну від Саркозі) обидва політики тримають певну дистанцію з Путіним. Проте обидва не відцуралися real politik, усвідомлюючи РФ як давнього, звичного, великого та все ще впливового партнера. Зустрічатися, щоб ні про що не домовитися, Макрону не цікаво. Шанси на зміни в ситуації на Сході України, які можна було б і собі записати в актив дипломатичних успіхів, нині не промальовуються. Ніщо не підштовхує французького лідера до активних дій.
Читайте також: Вибори до Європарламенту: фрагментованість, більшість єврооптимістів і помітна присутність правих
Третій, очевидний фактор затишшя — українські вибори. У німецьких та французьких партнерів значно менше мотивацій вирішувати українські проблеми, ніж у самих українців. Багато що залежить від наступних кроків нового керівника держави. Якість переговорного процесу в нормандському форматі як ніколи залежить від того, наскільки активною та професійною буде зовнішня політика Києва. Бо спокуса домовлятися про нас без нас ніде не зникла. Телефонні переговори Меркель — Макрон — Путін після інавгурації Зеленського вже відбулися. Важливо, щоб такий механізм спілкування не став нормою.
Було би перебільшенням вважати президента Макрона проукраїнським політиком. Але він також не є й проросійським (на відміну від багатьох інших французьких лідерів). Для української дипломатії — це вікно можливостей, яке за три роки може й зачинитися. Нормандський формат, за всіх своїх недосконалостей, цілком міг би стати доречною сходинкою до наступних успішних кроків України в західному напрямку. Лише б знайшлася на це політична воля.