Про звабу, шкоду і користь одного ментального розладу
Над Україною почали бачити дедалі більше НЛО. Бо всі очі прикуті до нас. І навіть іншопланетні. Або ж за нами слідкують уряд і спецслужби. Чи принаймні переслідують. Або ж хочуть попередити. І наше завдання – розібратися, про що саме.
Хоч з НЛО не все так просто (і ніколи не було). Бо, по-перше, тепер його дедалі частіше звуть не неопізнаний літаючи об’єкт (unidentified flying object, UFO), а вже не так милозвучно – НАЯ, тобто неопізнане атмосферне явище (unidentified aerial phenomenon, UAP). А, по-друге, сенсанційна новина про НАЯ над Києвом під час уважного вчитування виявляється не такою вже й сенсаційною. У статті на американському ресурсі ArXiv.org від 16 вересня 2022 року співробітники обсерваторії Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України Борис Жиляєв, Володимир Пєтухов і Володимир Решетник описали значну кількість незрозумілих космічних і фантомних феноменів, зафіксованих торік у небі над Києвом і селом Винарівка. А потім уже просто ми самі домислили, що то літаючи тарілки з іншопланетними істотами, бо шановні науковці нічого такого не казали, хоч і натякали, але якось неоднозначно, змушуючи читати між рядків. А між рядків, як відомо, є порожнеча, дещо подібна на космос, який, безперечно, таїть у собі багато таємниць.
Нав’язливий страх того, що з неба може впасти щось серйозніше й осмисленіше за дощові краплі, існував ще в людей давніх часів і ще вони підозрювали, що звідти нічого гарного чекати не варто. Чому б це розвиненій цивілізації виявляти повагу до менш розвинених землян? Ми точно не стали б так робити, коли, Боже їх збав, знайшли б слабших за себе. Тож за «своїм образом і подобою» ми сконструювали образ ворога, який чатує на нас звідусіль і нерідко – згори.
Читайте також: Як інтернет переміг телевізор
Десь так в історії і постав параноїдальний настрій, психоз, із яким можна жити в суспільстві. Поширене відхилення від норми, до якого ми призвичаїлися, зробивши такою собі соціалізованою нормальністю. Усі вірять у якісь змови, звинувачуючи у своїх бідах то євреїв, то масонів, то політиків (які, як відомо всім параноїкам, здебільшого поєднують два попередні пункти). Параноя нас дивує лише тоді, коли параноїк обвинувачує когось чи щось не надто очевидне. Так Тодось Осьмачка переконував, що за ним із кута кімнати спостерігає промінь, а психіатр Карл Ґустав Юнґ, зокрема, зазначав, що привиди достеменно існують і можуть впливати на нашу поведінку. Коли ж параноя набуває масовий характер, то її можуть шанобливо кликати, наприклад, «уфологією». Душу уфологів гріють різні події: то Розвельський інцидент 1947-го, то сама наявність Зони 51, а нещодавно і запевнення НАСА в тому, що віднині НЛО досліджуватиметься на повну силу.
Значну роль у посиленні параноїдальних ідей відіграв серіал «Секретні матеріали», який від 1993 року талановито (завдяки сценаристам) і харизматично (завдяки головним акторам) розповідав про те, що уряд домовився з іншопланетянами, а загалом «істина десь там», тому «не довіряй нікому». І в цих гаслах якраз і криється правда, яка багатьма перекручується: покладатися можна тільки на істинну інформацію, яку ти побачив на власні очі.
Втім, так недовго й дійти до відкриття, яке зробили персонажі роману Томаса Пінчона «Веселка тяжіння», коли говорили про параною як з’єднувальну силу, що утримує світ хай у хиткій, але рівновазі. Та водночас таке усвідомлення сповнює їх острахом того, що насправді всюди діє протилежна сила – антипараноя, хаос, коли ніщо ні з чим не пов’язане. Тобто насправді обидва стани доволі моторошні, але навіть кепський лад усе ж кращий за прекрасний у своїй бурхливості безлад.
Читайте також: Біс спойлерів
Бітник Вільям Берроуз, як на мене, запропонував найадекватніше визначення параноїка – це «людина, яка володіє всіма фактами». Інша справа, що таке володіння аж ніяк не робить спокійним і безтурботним, а навпаки спонукає знати більше та шукати ретельніше. І тут уже починаєш замислюватися над тим, у якій мірі можна довіряти тому, що побачив на власні очі.
Підозрілість і постійна напружено-уважна зосередженість, коли очікуєш нападу звідусіль, котра, певен, була властива первісній людині, зрештою і дала змогу проіснувати нам як виду так довго. «Параною» як слово знаходять ще в грецьких трагедіях, де воно означала щось «позарозумове», однак це не було божевіллям, а трактувалося радше як «марення» чи «лихоманка». Зрозуміло, що параноя з нами віддавна, адже в такому стані індивід більш загострено сприймає дійсність, виокремлюючи в ній те, що випадає зі звичної картини реальності. Прискіпливе обстеження свого оточення дійсно підкидає поживу мозку, який не може втриматися від побудови хибних логічних ланцюжків, однак вважатимемо це побічним дарунком інстинкту самозбереження.
Тож параноя як така цілком нормальна, життєдайна і не викреслює людину із соціуму, а є інструментом взаємодії із життям, яке ніколи не стоїть на місці. Звісно, часом цей інструмент завдає шкоди своєму власнику, однак найбільша загроза не в тому, як сприймати інформацію, що надходить зі світу, а в тому, що її забагато і виділити істинне стає дедалі важче. Тож зрештою саме світ і стає причиною нашої параної, яка неминуча, коли пробуєш розібратися з тою навалою даних, які летять на тебе зусібіч. Тому іронічний Марк Твен був як ніколи правий ще у своєму ХІХ столітті: «Якщо ти не читаєш газети, ти непоінформований. Якщо читаєш, то хибно поінформований» (проте є винятки – Ред.).