Нормалізація історії

– В ідеалі справді так: історики вироб ляють сировину, «роблять історію», після них має прийти популяризатор. Знову-таки в ідеалі, серед істориків хтось виявляється красномовнішим та хоче покласти життя на вівтар просвітництва, і монтує з дослідницької історії науково-популярний чи дидактичний продукт. Але, на жаль, уміння легко писати навідує істориків не часто. Тож популяризацією займаються інші, сьогодні це переважно вчителі. З учителями справа гірша, бо вони мислять категоріями наставницькими – фах у них такий. Вони за визначенням не можуть бути скептиками, не знають усього обсягу літератури, не знають, у який спосіб можна обіграти той чи інший сюжет. І звідси виходить, що популярна історія нецікава, нудна, просто слабка.

 

 

– Інший. Це не справа істориків. У Радянському Союзі таким «інпрівольно». Там усе без них було наперед інтерпретовано. А в нас… От ви з упевненістю можете сказати, в якій державі ви живете? З назвою зрозуміло, а що робити з хаосом проблем, які виникають чи не щоранку? І до сьогодні в Україні не стоїть серйозно  питання, що саме ми будуємо. Країна сама себе будує. Сьогодні вона демократична, завтра може стати тоталітарною, післязавтра ще якоюсь, і ніхто не прогнозує цього «завтра», не знає, якою вона буде завтра, ніхто не знає, яким буде народ України. І взагалі, що таке «народ України» – мешканці, нація, громадяни, ще щось? І до якої з цих категорій зарахувати етнічні меншини?

 

 

–Так, домовилися. На папері. А що таке «нацменшина»? Коли одна з них ледь не така сама, як українська нація, а друга займає одинєдиний район у Болграді, та й то не весь? Тимчасом клубок поточних проблем створює ситуацію, коли, по-простому кажучи, усім потенційним інтерпретаторам, які мали би «прилаштувати» історію до потреб суспільства, не до того. Під «прилаштуванням», звісно, я маю на увазі не цинічну брехню. Ідеться про ско-

ординування популярної історії з національною ідеєю. Екс-президент якось повідомив нам, що національна ідея не спрацювала. Як це «не спрацювала», коли держави без власної ідеї просто не існує? А від того, якої держави ми хочемо, буде залежати й те, якої історії нам треба. Скільки поглядів є сьогодні на майбутнє України, стільки й інтерпретацій минулого: виробленої сировини вистачає на всіх.

 

 

– І можна, і треба. І то передусім у дидактичній історії, яка за інерцією милується з працьовитої та співучої«селянської нації». Школяр читає ці милі дурниці, а за вікном школи на нього чекає зовсім інакше сегментований світ. З’явилися, нехай це нам і не надто подобається, «нові багаті». Сформувалася політична й бізнесова еліта, серед неї уже навіть трапляються цілком пристойні люди, які почали засновувати фонди і вкладати гроші в культуру. Суспільство структуровалося на групи, прошарки і т.ін.  Отже, популярна історія мусить доступними їй способами всі ці новації «легітимізувати». Адже в Україні, як і скрізь, еліта існувала завжди. Це елементарна річ: без еліти просто не буває організованого суспільства. Коли люди виходять з печери та згуртовуються у певний колектив, то хтось їх має об’єднати й очолити. Далі хтось мусить вести на війну, хтось – дбати про духовні потреби, хтось – карати за злочини, хтось – просвіщати, хтось – оспівувати в натхненних віршах, хтось зображати на прекрасних картинах – це все і є еліта. В різні часи, зрозуміло, перші місця на лаві займали різні еліти. Як історик я «живу» у XVI–XVII століттях, тобто в часи, коли еліта була родовою і войовничою – це аристократи й величезна маса шлях ти-лицарів, привілейованих самим фактом народження. У XIX столітті – це, очевидно, інтелігенція. Наприкінці XIX століття з’являються бізнесові й промислові еліти, що починають виринати з української нації. Якби не було цих людей, грубо кажучи, з грішми, то хто б фінансував тодішні українські видання чи молоді партії? Адже робили це якраз ті люди, які любили Україну «від усієї глибини своєї кишені».

 

 

– Як методологічно дисциплінований історик я б мала вам відповісти, що все покрито ентропією, що все тече, не відновлюючись, і що вся історія – це лише миготливий потік перервностей. А як звичайна людина, схильна подекуди до «недисциплінованих», інтуїтивних рефлексій, я вам скажу, що, в принципі, таки хочеться знайти якісь прикмети тяглості. Терпіти не можу вислів «менталітет нації», ну, не можуть 50 мільйонів людей мати один на всіх «менталітет»! Але, разом з тим, якщо взяти це слово в охайні лапки, то певну суму спільних і тяглих навичок таки знайдемо. Може, вони випливають із того, що ми їмо борщ, а не суші, може, з того, що живемо на межі зі степом, і якісь моторні рефлексиї у нас інакші, ніж якби ми жили у тайзі чи в пустелі. Оці-от тяжко вловлювані моменти, складені докупи, й можна обережно потрактувати як властиві більшості членів українського етносу. І, власне, в цих, переважно буденних, речах ховається «безперервність» історії. Гадаю, коли йдеться про дидактичну чи науково-популярну історію, говорити про таке не було би гріхом, ясно – без пропагандистського надриву.

 

 

– Так, бо свідомість «ми такі» є містком до об’єднавчого «ми».

 

 

– Через антропологічний фактор – поза сумнівом, бо йдеться про звичне для формування кожного етносу «крововливання». Українець, як і будь-хто інший, – це мішанець крові: у нашому випадку трохи слов’янської, трохи іранської, трохи тюркської і т. ін. Що ж до впливів у повсякденній культурі – то й це загалом легко простежується на рівні етнографічному та лінгвістичному. Годі згадати присутність в українській мові величезної кількості тюркських слів чи полонізмів, балтські та іранські гідроніми, орієнтальні елементи вбрання й озброєння. На рівні так званої високої культури – політичного мислення, освіти й мистецтва – такі речі взагалі лежать на поверхні, бо цей продукт уже старанно сам себе фіксує в текстах чи мистецьких творах. З іншого боку, «висока культура» розставляє більше пасток, ніж наші праіранські «чорнії брови, карії очі». Адже зовнішні впливи у цій сфері є таким собі флюгером – спробуй встигнути, живучи на околиці Європи. І поряд з цим «висока культура» набагато щільніше пов’язана з державою, а держави, до яких входили ті чи інші території України, суттєво між собою різнилися. От, наприклад, у XVIII столітті на тій частині України, що належала Російській імперії, все стало геть інакшим порівняно з Річчю Посполитою. Але якщо ми придивимося до написаної тут «Історії Русів» – а ця знаменита пам’ятка «будувала» українську націю вустами Гоголя й Шевченка, – то побачимо, що її автор продовжує мислити політичними категоріями Речі Посполитої. Тут тобі й повний комплект пієтету перед «вольностями», і гімни виборному правлінню, і безумовна першість привілейованого «народу-шляхти», нехай і названого козацькою старшиною. А тепер погляньмо, як раптово зникли з українського обрію впродовж першої половини XIX століття оці-от, як їх називає автор «Історії Русів», «отцы народа». Чому? Бо замість «народу-шляхти» романтизм увів у моду «народ-простолюд» – буцімто єдине вмістилище «духу нації». А хто не знає, що батьківщиною романтичного «народолюбства» була Німеччина? То яка проблема з «виокремленням впливів» – бери й виокремлюй!…

 

 

– Їх чимало, але я б особливо відзначила ту, де стара народницька історіографія змикається з радянською – це спосіб представлення спільноти («народу») як монолітної цілості. У народницькій історіографії, що спиралася на канони так званого романтичного націоналізму, це «народна маса». Вона одного хоче й одного прагне, бо її краще майбутнє – в реалізації постулату «одна держава, одна нація, одна культура». Пізніше, в радянські часи, націоналізм, м’яко кажучи, став неактуальним, світ належало переобладнати на краще в інакший спосіб – гуртом подолати класового ворога й збудувати комунізм. Як бачимо, фурнітура змінилася, але сам каркас мислення залишився той самий – з акцентом на монолітній цілості. А, отже,  на запереченні всього, що протирічить чи, боронь Боже, опонує монолітові. У «живій» історії такого насправді немає, бо не може бути. Будь-яке суспільство – це не отара клонів, а строката суміш людських груп, де в кожної є власні інтереси, власні погляди на корисне/шкідливе для себе, власні уявлення про добру/погану поведінку і т. ін. Оцю багатобарвність та множинність і треба відображати, описуючи історію. Бо, по-перше, цього вимагає елементарне осучаснення української історичної науки, яка врешті вже має «заговорити» тими самими концепціями, що й наука західна. А по-друге, що важливо, ідеться не тільки про науку. «Монолітна історія» – це не просто анахронізм, це – шкідливий анахронізм з перспективи суспільства, яке «споживає історію» через школу, ЗМІ… Адже сучасний світ будується на засадах демократії – чи, принаймні, прагне цього. Дієва демократія, своєю чергою, потребує громадян, які свідомо обирають власну позицію, але й не менш свідомо визнають за опонентом право на те саме. Чим тут може допомогти історія? Та тим, що відповідними прикладами буде призвичаювати до думки, що коли в людей різні переконання – це природно, і що опоненти «нашої» думки теж керуються гідними поваги спонуками – як і ми самі. Гадаю, подолавши «монолітний» спадок, українська історіографія набагато легше впорається з багатьма іншими теперішніми своїми проблемами. Нормалізується екзальтоване замилування козацтвом. Знайдеться місце – і в старій, і в новій історії – для еліт, радянських партизанів буде легше помирити з партизанами націоналістичними, вдасться зрозуміти колаборантів… Зрештою, це надзавдання, до якого можна прив’язати величезну кількість конкретних сюжетів…

 

 

– Тому що вони над цим і не думають. Може, я цинічно оцінюю їхні інтелектуальні можливості, чи, власне, недооцінюю, але вони не настільки освічені люди, щоб над цим думати. Я не вважаю себе дуже освіченою людиною, але я над цим думаю, а вони – ні. Вони просто не розуміють, що історія – це не мішок «правдивих фактів», і що за тлумаченням оцих-от «фактів» завжди стоять узагальнюючі концепти, байдуже, чи ми їх назвемо політичними, чи методологічними – це не має значення. У тих університетах і педінститутах, де вони вчилися, їх теж до цього ніхто не призвичаїв. Що ж до мене, то, повторюся, я вважаю погляд на українську історію, яку буцімто творить одна монолітна одиниця, шкідливим і потенційно не безпечним. Тому, гадаю, він підлягає повільному, але демонтажу.

 

 

У. Т.: Але є протилежна небезпека:фатальне побоювання порушити політкоректність, поширене на Заході,яке набуває рис інтелектуальноготерору. Він, може, прийнятніший,ніж старий совітський ідеологічний терор, але цей абсолютний релятивізм, відносність, коли тексти Шекспіра й пісня якихось індіанців прирівнюються, мене це так само лякає.Має бути якась ієрархія цінностей. Імає бути в українській історії місцевласне українському ядру – етнічному, культурному, мовному…

 

– Якщо ви маєте на увазі академічну історіографію, то варто бути поблажливим – адже через неї перекочуються хвилі загальнокультурної моди. Мода на крайній релятивізм і натужну політкоректність, як і всяка інша, спаде, а здорове зерно залишиться. Адже історичний релятивізм – це дітище двох світових воєн ХХ століття, особливо Другої світової. Криваві побоїща засвідчили, що треба, хлопці, бути трохи відстороненими, аби потім ваші читачі не з’ясовували, чия історія «правдивіша», за допомогою батальйонів і танків. Що ж стосується продукту для «людини з вулиці» (хоча й нечемно так говорити), то, звичайно, він не може бути настільки релятивістським, я тут з вами погоджуюся. І йдеться, мабуть, передусім про потребу в націоцентричних акцентах. У підручнику з історії певної країни «головним героєм» має бути титульна нація, а решту етносів, за всієї політкоректності, ми будемо тільки допасовувати до неї. Скажімо, сьогоднішні французи стали  французами» лише у XVIII столітті, а доти були провансальцями, бретонцями і т. ін., натомість підручник оповідає про «французьку націю». У нас ситуація ще складніша, бо ми почали «робитися українцями» набагато пізніше, а «нацією» не впевнена – чи й стали. Історія, «якою вона була насправді», не знає, хто там титульне ядро, а хто нетитульне – люди живуть собі та й живуть. Академічній історіографії теж до цього немає діла. Натомість у популярній та дидактичній версії історії, гадаю, центральне місце посідає титульний етнос – як такий собі стрижень, на який усе нанизується. А довкола нього крок за кроком, по мірі появи на історичній сцені, мусять виринати іноетнічні групи – байдуже, дружні вони чи ворожі, асимільовані чи ні. Якщо йдеться про структуру шкільного підручника, то це нескладно. Перший блок оповіді в кожному з розділів варто присвятити українському етносові/нації, після чого додати інформацію про інші етнічні, чи там конфесійні, спільноти. Спочатку звідки вони тут з’явилися й коли та чому прийшли на українську територію, потім – як взаємодіяли з титульною нацією, чи це була конфронтація, чи співпраця, чи вони просто розчинилися між українцями.

 

 

–Ось класичний приклад Львова: жило-було собі галицьке місто, в якому мешкав князь Лев Данилович, скількись русинів і скількись невідомо кого. Потім місто отримало магдебурзьке право, і на середину XIV століття бачимо там уже строкатішу картину – і німців, і русинів, і поляків, і вірменів, і євреїв, і навіть якихось таємничих «сарацинів» – хто такі, лише святому Богові відомо, коротше, якісь східні люди. І так триває кілька століть, а далі картина вирівнюється. Спочатку зникають німці, які поступово полонізувалися, чи, коли можна так незграбно сказати, «львовизувалися» (ті, хто залишилися ще й у середині XVII століття провадили службу Божу по-імецьки). За ними пішли в небуття як окрема група вірмени, а потому й русини – ті й другі стали «поляками». Отак потихеньку Львів дожив до Другої світової війни – як місто поляків, євреїв і чисельно малої групи українців. Далі нацисти знищили євреїв, а Радянський Союз розібрався звичними методами з поляками – кого виселили, кого посадили. Тож Львів, коштом військовиків та присланої адміністрації, швидко зрусифікувався. А впродовж індустріальних перетворень 1960–1970-х, за рахунок зростання кількості сільського населення, зукраїнізувався. Чим не детективна історія, що показує, як «причудливо смешивается кровь». Ось її і треба розповісти пересічному «споживачу історії» – замість заливатися плачем про «чужинецьких зайд», які окупували наше славне місто Львів. Це й буде проявом «політкоректності», але ж чим вона погана? І чим зашкодить українському етнічному ядру? Адже пересічному «споживачу історії» цей сюжет – а в минулому України таких сюжетів легіон – може прищепити спокійне й толерантнеставлення до сучасного етнічного багатоголосся. Для академічної науки поняття «уроків історії» – нонсенс, а для популярної та дидактичної – зовсім навпаки! Наприклад, той-таки львівський випадок здатен посприяти засвоєнню дуже простої істини: нічого в житті ніколи не бувало розсортовано по поличках раз і назавжди, усе мінялося залежно від обставин, усе й завжди було переплетеним – люди, віри, мови, культури…

 

[558][559]