Головним сюрпризом нобелівського тижня стало присудження премії миру Європейському Союзу. На тлі кризи єврозони, що прикувала до себе світову увагу, вибір нобелівського комітету отримав досить суперечливі оцінки, щиро зворушивши лідерів ЄС і викликавши подив у багатьох євроскептиків аж до саркастичних підозр членів комітету в чорному гуморі.
ЄСдійсно є за що критикувати, і сьогоднішня економічна криза є серйозним тестом на життєздатність Європейського проекту. Але слід визнати, що до оцінки справедливості присудження даної премії фінансові проблеми ЄС мають лише непряме відношення. Більш обґрунтованими виглядають сумніви щодо справедливості нагороди, якщо судити про неї по результативності миротворчих зусиль і посередницької ролі ЄС у зонах конфліктів в Африці чи на Балканах. Приміром, східноєвропейські сусіди можуть заслужено покритикувати Євросоюз за надмірну обережність у вирішенні заморожених конфліктів на пострадянському просторі чи відверту розгубленість під час російсько-грузинської п'ятиденної війни 2008 року. І цей список далеко не повний. Не володіючи військовою силою, Європейський союз і справді не в змозі зміцнювати міжнародну безпеку традиційними військовими засобами, що, безумовно, послаблює його здатність впливати на врегулювання збройних конфліктів.
Однаку випадку ЄС мова йде про унікальний внесок у справу миру, що ґрунтується на миротворчих досягненнях зовсім іншого порядку. За заповітом Альфреда Нобеля премія миру вручається за "вагомий внесок у дружні стосунки між народами, ліквідацію або скорочення постійних армій або в розвиток мирних ініціатив". Виходячи з букви і духу наведеної формули, Європейський Союз заслуговує на присудження премії миру вже самим фактом свого існування. Чого і не приховували при оголошенні свого рішення члени нобелівського комітету, нагородивши ЄС за "більш ніж шістдесятирічний внесок у просування миру і примирення, демократії і прав людини в Європі" та перетворення більшої її частини "з континенту війни на континент миру".
Унікальність ролі ЄС на міжнародній арені як впливового гравця, що принципово не бажає ставати традиційним «центром сили», полягає в тому, що він на власному прикладі зміг продемонструвати успішність ціннісного підходу та культури консенсусу у світовій політиці і до недавніх пір активно сприяти її просуванню, як в Європі, так і за її межами. У певному сенсі ця нагорода віддає данину не тільки ідеологам європейської інтеграції та багаторічним зусиллям європейських дипломатів з її практичного втілення, але й теоретичним напрацюванням європейських учених-міжнародників, що обґрунтовують унікальність ЄС як зовнішньополітичного гравця нового типу. Зокрема, особливу роль ЄС у світовій політиці добре пояснює поняття "нормативної сили Європи", сформульоване в 2002 році датським вченим Іаном Маннерсом. Нормативна сила ЄС полягає в його здатності до ствердження універсальних цінностей і залучення інших держав до їх сприйняття в якості норми, що спирається на привабливість самої ідеї, яка лягла в основу проекту об'єднаної Європи. При цьому авторитет ЄС у світовій політиці ґрунтується не на перевазі в матеріальних силах (військових або економічних), а на ціннісному (нормативному) характері самого Європейського Союзу, який поширює в світі ті принципи та універсальні цінності, на основі яких він був створений.
Звичайно, можна погодитись із зауваженнями щодо несвоєчасності премії, яку слід було би присудити у період розквіту євроінтеграційного проекту, а не тоді, коли його майбутнє викликає побоювання у найвідданіших його прихильників. Але тут слід визнати втручання політичного фактору, який традиційно має вплив на дану номінацію. Приміром, у 2009 році нобелівська премія була присуджена Бараку Обамі "за видатні зусилля по зміцненню міжнародної дипломатії і співпраці між народами" (а фактично авансом – як іронічно підмітили критики – вже за те, що він не Джордж Буш молодший). Очевидно, що вибір моменту для нагородження ЄС також був продиктований бажанням нагадати європейцям, що їм є що втрачати, і є за що поборотися.
Об'єднана Європа подала всьому світу приклад того, що держави здатні будувати свою політику на стратегіях виграш – виграш, а взаємодія між ними може будуватись не лише на традиційній боротьбі за владу, але і готовності йти на взаємні поступки заради досягнення спільних цілей. І як би суперечливо не виглядало присудження премії миру на тлі безперервних протестів у Греції, Іспанії та Португалії, правильніше було б сприймати його як заслужену данину багаторічним зусиллям і одночасно заклик до європейців використовувати попередній досвід для подолання внутрішніх протиріч і вироблення узгоджених антикризових рішень.