Часто думаю про те, як він приймає рішення. Як? Сидить за столом, на якому жодного папірця та електронного приладу? Стоїть біля вікна і дивиться… На що? На храм Василія Блаженного, у творця якого забрали очі, бо сліпий більше не побудує краси? Чи на стіну, на могили людожерів, «слава» яких у ріках крові, що лилися в ім’я пустих ідей… На Мавзолей? Може, він дивиться на Мавзолей і прикидає для себе місце, щоб їх було двоє – двоє мертвих від народження, двоє вбивць. Хоча там колись уже було двоє.
Куди взагалі виходить його вікно, дивлячись у яке може хижо посміхатися і віддавати наказ убивати? Хоча навряд чи він використовує слово «убивати». Якесь інше на кшталт «кошмарьте» чи «мочите»…
Може, він і не посміхається. Каже з кам’яним обличчям: «Знищуйте все, що має цінність. Все і всіх». А, може, істерить, не стоїть, а бігає по кабінету, плюється, голос зривається на фальцет: «Аеропорт мені! Аеропорт і тисячі життів мирних тєрпіл! Хай захлинуться кров’ю ті кляті хохли…» Чи він уже називає нас поважними «украми»?
Коли я думаю про те, я він засилає до нас свою подругу, смерть, то хочу тільки Нюрнберзького трибуналу. Хочу, щоб відбувався тривалий, детальний процес, на який його та поплічників привозили б у наручниках на лаву підсудних, щоб у залі сиділи матері та діти тих, кого він убив. Стенограму хочу, щоб кожне слово звинувачень було зафіксовано й ніколи не забуто. Не впевнена, що буду згодна з вироком. Бо шибениця для злочинця – то вже якось не по-європейськи, тож її не буде. Мені здається, що це неправильно, що не буде. Але то таке…
Хочу, щоб поруч із ним сиділи й ті, хто тут, в Україні, зраджував своїх синів і доньок, розстрілюючи їх на Майдані, а потім фінансуючи, пропускаючи через кордон зброю, доправляючи воїнів туди, де на них уже чекають, щоб убити. Нехай лава підсудних буде довгою, 10, 100 рядів… Але кожен – кожен – має бути там, у клітці, доки не пролунає вирок. Бо жити далі після Нашої Перемоги, але без їх покарання неможливо.
«Нюрнберзький трибунал. Якщо в Гаазі, то нехай у Гаазі», – кажу я.
Ярослав Грицак хитає головою, а потім м’яко промовляє: «Ні. Комісія правди. Як у ПАР».
Чи є в них правда?
Думки про Комісію правди виявляються дуже важкими та несвятковими. Бо на відміну від трибуналу завдання Комісії не карати, а відновлювати справедливість заради примирення. Амністія також. Амністія для тих, хто розкаявся. А потім життя серед тих, кого катував. Життя ніби без вироку, але з усіма промовленими деталями.
І тут ідеться не про примирення чи прощення для окупантів. Про своїх ідеться. Про той невеличкий, але наявний відсоток людей, що, як і в часи Другої світової, пристали на пропозицію «піти в поліцаї» – взяти в руки зброю, катувати, грабувати, вбивати.
Чи є в них якась правда? Чи ми хочемо її знати? Чи мусимо?
Читайте також: Переговори щодо Донбасу – боротьба на виснаження
Відповіді, що лежать поза межами обсценної лексики, особисто в мене немає. Але в суспільної свідомості вона, здається, є.
Є. Бо щоразу, коли «орки» беруть ДАП, ми ховаємо Моторолу. В різні способи: то так, як йому притаманно було в житті, без голови, то з брудними штанцями, то загнаного боягузтвом у бомбосховище. У нашій свідомості він тільки зрідка гине в бою. Як правило, куля чи осколок наздоганяють його під час панічної втечі.
Моторолу ховаємо. А от Гіві – ні. А вони ж нібито рівноцінні – дурні, пусті, пихаті уособлення «русского міра». Тільки Моторола – окупант. А Гіві – свій. Звичайно, умовно свій. У минулому житті – невдаха-паркувальник із донецького Критого ринку.
Ми вперто й завзято «ховаємо» Моторолу, бо він носій колективної російської провини. Однак у випадку з Гіві спрацьовують підсвідомі гальма, бо вина може бути тільки персональною. Такою, з якою слід розбиратися. Хоч як дивно, але, попри ненависть, лютість, жагу до помсти, суспільство говорить собі, що розбиратися готове.
І якщо особисто я ще палаю у своєму багатті болю й травми, це не означає, що мої градуси є прийнятними та правильними для всіх.
Знижуючи власну температуру, ставлю собі запитання, яке може поставити Комісія правди: чи були в людей, які взяли до рук зброю, якісь не грошові, а, приміром, ідейні чи соціальні мотиви? Не в Гіві, в інших. У тих, хто більше не міг жити в копанці. У тих, хто ніяк не зумів розпрощатися з «великим минулим». У тих, чия дитина, хоча й вчилася блискуче, не могла вступити до вишу без хабара. У тих, хто був наляканий телевізором. Чи насправді вони хотіли того, що сталося зараз?
Хто, у який день і час переформатував їхню агресію проти олігархів та підступного місцевого міліціонера, податківця, мера у війну проти України? Яке прізвище людини, що дала їм зброю? І де ця людина живе зараз? Чи не в Києві?
Запит на правду надзвичайно високий не тільки на окупованих і звільнених землях. Він є суспільним запитом усієї України. Ані закон про люстрацію та його втілення, ані підступно повільні розслідування злочинів режиму, які скоєно за часів Януковича, не відповідають на цей запит.
Людям потрібне навіть не покарання, бо хто не без гріха, потрібна правда. Каяття, імена замовників, усвідомлення власної провини й навіть перекладання її на того, хто віддавав наказ, – усе це шляхи до того, щоб міна умовчання не вибухнула знову.
Досвід ПАР
Комісія правди і примирення (Truth and Reconciliation Commission) працювала в Південно-Африканській Республіці з 1996 до 1998 року. Її було створено для розслідування грубих порушень прав людини, які були вчинені в період апартеїду з 1960-го по 1994-й, зокрема викрадень, убивств, тортур. Важливо, що мандат роботи Комісії поширювався як на дії підступної расистської влади, так і на злочини, котрі скоювали іменем визвольного руху.
Комісія мала три комітети. Комітет порушення прав людини розслідував тяжкі випадки порушень прав людини, що відбулися у 1960–1994 роках. Комітет репарацій та реабілітації надавав допомогу жертвам апартеїду. А Комітет з амністії відповідав за можливість зняття покарання для певних осіб, злочини яких не були надмірно жорстокими та кривавими. Цікаво, що амністія поширювалася лише на тих, хто був готовий розповісти всю відому йому інформацію. І покаранням ставав не тюремний строк, а той факт, що суспільство точно знало імена своїх катів. І їм, як колись Каїнові, треба було жити серед людей із тією самою символічною печаткою провини.
Читайте також: Голуби без миру
Головою Комісії був англіканський архієпископ Десмонд Туту. Її публічні засідання відбувалися в різних містах ПАР і завжди там, де можна було зібрати якнайбільше людей: свідків, слухачів, суддів. За два роки роботи вона зібрала приблизно 21 тис. заяв жертв, із яких 2 тис. погодилися виступити публічно. 7112 заяв прийняв Комітет з амністії, задовольнив із них 849. Матеріали роботи Комісії було представлено на широкий загал. У доповіді було проаналізовано як структурне та історичне тло насильства, що чинилося впродовж багатьох років, так і регіональні тенденції й окремі випадки. В остаточному звіті злочинців названо поіменно.
Усі дії Комісії були спрямовані на суспільне примирення. Примирення через проговорення травми. Однак не на суцільне прощення. У її висновках про це було зазначено так: «Примирення не обов’язково має на увазі прощення. Воно лише означає, що всі мешканці Південної Африки беруть на себе моральну та політичну відповідальність за те, щоб виховувати культуру прав людини».
Ми не впораємося?
Звісно, якщо в країні й досі для чогось існує Комісія з моралі, а на арешт державних злочинців усе не вистачає ані волі, ані доказів, ані часу, будь-яку справу можна поховати навіть не розпочинаючи.
Але якщо в країні знаходяться беззаперечні моральні авторитети для того, аби обрати голову Антикорупційного бюро, й кожна людина згодна, що ті, кому доручено таку важливу справу, впораються з вибором чесно й на користь державі, то все не безнадійно.
Питання тільки в тому, чи є всі ми достатньо дорослими та зрілими, щоб говорити, не грати у звичну, але таку комфортну мовчанку. Чи готові ми примирятися не тільки з умовним Гіві, а й «Беркутом», тітушками, багато з яких тепер боронять нашу землю. Чи готові визнавати й бачити не тільки чужі, а й свої гріхи: байдужість, надмірна компромісність, лінощі, всяке…
Чи готові ми просити пробачення та прощати? Чи взагалі може існувати прощення після цього всього…
Я не знаю. Однак, коли молюся, то промовляю: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Тож відаю, виходить: якщо я не зможу їх, то Він, Отець Небесний, не зможе також. Не зможе простити мені моє.
Читайте також: Лєв Ґудков: «Аморальність і цинізм – надзвичайно важливі складові російського суспільного простору»
Якщо прощення існує, пише Жак Дерріда, то воно поширюється й на те, чого нібито простити не можна. А якщо не так, то прощення не існує.
Я хочу Нюрнберзький трибунал більше, ніж Комісію правди, то волію перекласти все зло на чужих. На окупантів. І щоб не моїми руками, не моїм серцем, а безжальною та бездушною машиною міжнародного права їх було заасфальтовано і зрівняно з поверхнею землі.
Однак якщо вдуматися, то яке мені діло, що з ними, вже проклятими навіки вічні, буде?
Моє діло, що буде тут. У моїй країні. Тож виходить, що пан Ярослав Грицак має рацію. І треба думати про це просто зараз. Бо Комісія правди і примирення – порядок денний не на прекрасне майбутнє, а на тепер. Бо вона джерело сили для руху вперед. У Слов’янську та Києві, у Маріуполі та Житомирі, у Сєверодонецьку та Львові. Скрізь, де люди потребують правди та сили.
Прощення, напевне, теж буде. Бо до правди йому дійти легше, ніж до ненависті.