Сам український даунтаун був тільки третиною іммігрантського району в південно-східному куточку Манхеттена. Жили тут італійці, ірландці, слов’яни, а також чимало німців та євреїв. Німці становили майже половину населення в другій половині XIX століття, але на початку XX століття повиїжджали, натомість прибуло майже 2 млн євреїв, переважно з Російської імперії, а точніше з України.
Перенаселення було вражаючим. У 1910 році в іммігрантському куточку жило близько 2 млн людей у жахливих умовах: по 10 осіб у кімнаті, без води, без туалету. У 1940-му, після того як велика частина втекла в інші райони міста (завдяки розширенню метрополітену), тут мешкало близько 235 тис. людей. Нині менш як 100 тис. У таких умовах, зрозуміла річ, поширювалися лівацькі тенденції (особливо серед українців). Ще 1940 року в теперішній будівлі молодіжної організації «Пласт» містилася Компартія США.
Читайте також: Українська діаспора: не розгубити себе
У даунтауні ще збереглося кілька німецьких будинків та кірх, хоча самих німців уже давно немає. Одна німецька кірха стала синагогою, інша перетворилася на церкву Святого Юра, ще інша, збудована в 1870-х роках, в 1920-х стала українською православною церквою. Українці добудували зелені бані й хрести і на початку 1960-х продали будівлю євреям. Ті прибрали хрести, додали зірку Давида на вітражі, але залишили бані на своїй новоспеченій синагозі. До речі, Український народний дім на Другій авеню — це колишня будівля Німецької християнської асоціації молодих чоловіків (YMCA), а славний авангардний театр «Ля Мама» (у якому працюють режисерка Вірляна Ткач та її ансамбль «Яра») — це колишній центр німецького фізкультурного руху.
Тут і там ще знайдете залишки колишнього єврейського життя: гастрономи, синагоги (яких колись було кількасот), крамниці, театри. Але євреї, як і німці, переважно виїхали, шукаючи кращого життя поза містом. Театрів, у яких ставили п’єси на ідиш, було щонайменше 20–30, а їхнім центром була Друга авеню (названа Ідиш Ріалт), що перетинає український даунтаун.
Українці-русини вже жили в цьому районі наприкінці ХІХ століття, хоча більшість оселилася в містечках Пенсильванії, де працювала на шахтах і заводах. На початку 1930-х років у Нью-Йорку мешкало 15 тис. українських сімей, а це щонайменше 60 тис. людей, третина з яких у даунтауні. Існувало динамічне українське громадянське суспільство: 1000 бізнесменів, 300 власників ресторанів, кафе та їдалень, але тільки семеро адвокатів і четверо лікарів, що свідчило про відносно низький рівень освіти тодішньої діаспори.
Читайте також: Втрачена еміграція
Третя хвиля, яка приїхала наприкінці 1940-х — на початку 1950-х, жила переважно в даунтауні. У 1950-х у школі Св. Юра кожен клас, а їх було вісім, мав до 150 учнів. У 1960-х було тільки 100. З кожним роком кількість зменшувалася, бо українці, як і німці та євреї, стали покидати даунтаун.
Причини для втечі були: 1960-ті — це початок занепаду міста, поширення в даунтауні наркоманії та зростання злочинності. І тут парадокс. Українці виїхали, а українські установи в даунтауні лишилися.
У 1990-х роках у даунтауні почалася суцільна джентрификація. Переважно молоді й заможні люди стали освоювати цей привабливий історичний район. Квартплата й ціни на квартири радикально зросли. Дешеві ресторанчики зникли, натомість з’явилися шикарні ресторани для заможних людей.
Не дивно, що пострадянські хвилі українців не селилися в даунтауні. Тут мешкає щонайбільше кількасот українців, переважно стареньких іммігрантів, які мало платять за свої квартири, або трохи заможніших людей. Чи виживуть українські установи без українців? Чи, може, достатньо того, що вони відвідують їх у вікенд? Наступні 10 років будуть вирішальними.