Німецький «комплекс Росії»

Світ
4 Серпня 2022, 10:10

На початку ХХ століття риторичне запитання німецького журналіста та письменника Альфонса Паке «Рим чи Москва» стало неабиякою темою німецьких ідеологічних дебатів. Вона була повʼязана як із зовнішньополітичною, так і культурною та інтелектуальною орієнтанцією Німеччини між «старим» Заходом та «молодим» Сходом. Для Паке, який тривалий час провів у Росії і був апологетом тогочасного зближення з Москвою, відповідь була однозначна: «На фундаментах Риму європейські народи розвинули національне життя до рівня найбільшого розбрату, під духовними впливами пробудженого Сходу… формується нова мораль». Томас Манн пізніше цитуючи цю риторичну тезу Паке з посиланням на іншого німецького дослідника Ернста Курціуса зауважував інтелектуальну орієнтацію німецької молоді на Схід.  Сам Манн у своїх «Роздумах аполітичного» у 1918 році писав про «спорідненість двох національних душ до «Європи», «Заходу», «Цивілізації», політики, демократії», маючи на увазі російську та німецьку душі. І хоч у своїх політичних орієнтаціях Манн пізніше метався між «Заходом» та «Сходом», серед багатьох німецьких письменників та інтелектуалів початку ХХ століття захоплення «Сходом», яким у їхній уяві була Російська Імперія, а пізніше СРСР, на чолі зі Сталіним, було популярним. Освальд Шпенглер, Райнер Марія Рільке – усіх їх обʼєднувала віра в російську утопію, на яку вони проектували свої бачення про інший, кращий світ. Водночас не бракувало й тих, хто бачив Росію як постійну екзистенційну загрозу для Європи. Цей дует протиріччя історик Ґерд Кенен назвав «комплексом Росії». У 2005 році в Німеччині вийшла однойменна книга, де він детально описує ці процеси початку ХХ століття. Часто видається, що цей комплекс нині загострився як ніколи. Поряд із розумінням екзистенційної загрози, яку несе Кремль, в інтелектуальних та культурних колах, часто вириваються на волю голоси, які все ще дивляться на Росію, як на оту східну утопію початку ХХ століття.

 

Читайте також: Кремлівське насіння у постколоніальних ґрунтах

 

Так, в короткому інтервʼю для NDR філософ та колишній міністр культури в уряді Герхарда Шредера Юліан Ніда Рюмелін каже «Україна не сама дійшла до ідеї вступу до НАТО», (цією тезою він має на увазі, що це все ідеї Заходу), а країна також має «сильний внутрішній конфлікт» (геть не володіючи сучасним станом справ, автор розповідає про Януковича)  і звісно ж теза про те, що «Україна переможе у цій війні» видається йому не реалістичною. Про «листи інтелектуалів», які вимагають «негайного припинення вогню» можна говорити довго, адже від початку повномасштабної війни їх вже можна нарахувати близько десятка. Водночас, вимоги миру через капітуляцію кореняться ще й в німецькому повоєнному пацифізмі, який Росія експлуатує на свою користь. Але одержиме небажання позбутися культу Росії криється у глибших процесах. Про них пише колишній керівник берлінського бюро The Economist Джеремі Кліффе у своїй статті для британського тижневика The New Statesman. Зокрема, на думку публіциста, російська війна проти України кинула виклик не лише політичним підходам німецького істеблішменту, але й «оголила конфлікти в основній ідентичності країни». Йдеться про позиціювання Німеччини, як безпосередньої частини раціонального західного світу – Westbindung на противагу баченню себе країною із особливим покликанням посередині між Заходом та Сходом – Mittellage. З часів перемоги над нацизмом Німеччина бачила свою ідентичність лише у Westbindung, у єдності із Західним світом, але бажання бути винятковою переважало і у тих політиків, які начебто були ідейними послідовниками цієї течії, зокрема в Анґели Меркель. Це пояснює, на думку Кліффе, її захоплення російською царицею Катериною ІІ.

Свіжий випуск журналу Stern

 

Розуміючи це ірраціональне захоплення німців і бажання триматися за ідею винятковості власної держави посередині Європи, що тягнеться від Атлантики до Уралу, Владімір Путін інвестував у нього грошима. Так зʼявляється феномен Герхарда Шредера та інших німецьких політиків на службі Кремля. І те, що Шредер продовжує спілкування з Путіном, який погруз в крові українців, німецькі соціал-демократи досі дискутують про його виключення із партії, а німецькі медіа продовжують брати в нього інтервʼю та публікувати на обкладинках (як цьоготижневий Stern із цитатою одіозного ексканцлера «Чому я маю вибачатися?») свідчить, що частина німецького суспільства не може позбутися цього бажання винятковості, або ж метання між Сходом та Заходом навіть тоді, коли зі Сходу вчувається небезпека.

 

Читайте також: Спадок окупації. До кого апелює радянська пропаганда у Латвії

 

Кліффе утім відзначає й позитивні тенденції. На його думку, німці молодшого покоління, зокрема ті, що виросли після падіння Берлінського муру, є більш чітко прозахідними, а ніж старше покоління.  Такий самий вододіл проходить між інтелектуалами старшого покоління, як феміністка Аліс Шварцер чи філософ Ріхард Прехт, які були підписантами листа із закликом до негайного миру (і фактичної капітуляції України) та тими хто підписував листи на підтримку України та із закликом надати Києву важке озброєння.

Виборюючи власну свободу, Україна нині змушена спонукати позбуватися внутрішніх комплексів і країни Європи, зокрема й Німеччину. Це дуже непростий шлях, але іншого виходу ми не маємо.

95