Ріхард Герцінґер політичний колумніст, Берлін

Німецькі терористи на службі у Кремля

13 Липня 2022, 17:15

В квітні 1977 року фракція вбила генерального прокурора Зіґфріда Бубака, а наприкінці липня банкіра Юрґена Понто. Викраденням Ганнса Мартіна Шляйєра, президента Асоціації роботодавців, на початку вересня фракція вкинула Федеративну Республіку в найважчу кризу з часу її заснування в 1949 році.

Однак своєї мети – захопивши Шляйєра змусити владу звільнити з-під варти своїх лідерів Андреаса Баадера, Ґудрун Енслін, Яна Карла Распе і Ірмґард Меллєр терористи Фракції Червоної Армії не досягли. Після того, як викрадення палестинськими терористами пасажирського літака Lufthansa «Landshut» також не спричинило їхнього звільнення, лідери RAF покінчили життя самогубством у в’язниці. В результаті 18 жовтня Шляйєра вбили фракційці.

Але навіть без засновників RAF продовжувала свою терористичну діяльність, зосередивши в 1980-их роках атаки на військовослужбовцях армії США. У переломні часи 1989–1991років вона ще раз привернула до себе увагу вражаючими вбивствами провідних представників німецької економіки. Опісля навколо фракції настала тиша, доки в 1998 році вона офіційно не саморозпустилася.

Тому громадська думка Німеччини вважає RAF абсолютним провалом. Однак насправді своєю вбивчою діяльністю вона довела, що невеличка група кількох десятків озброєних злочинців може стати великою загрозою для демократичної держави. Але це й було первинною властивою функцією Фракції Червоної Армії: вона слугувала елементом дестабілізації західного союзу в цілому і Федеративної Республіки, як однієї з найбільших і найважливіших західних демократій, зокрема.

Однак у Німеччині досі зазвичай розповідають іншу історію. Начебто RAF була ізольованою купкою засліплених «покращувачів світу», які через хибний ідеалізм дійшли до ідеологічного безумства і скотилися у безнадійну діяльність з розпалювання революції у Федеративній Республіці. При цьому вони дедалі більше впадали в злочинне насильство. Ця версія досі надає терористам фракції відтінок романтики грабіжників у стилі Бонні і Клайд.

Але ж насправді RAF аж ніяк не діяла на самоті. Вона, натомість, була частиною міжнародної терористичної мережі, і без підтримки та допомоги, особливо палестинських терористичних організацій, як-от Народний фронт визволення Палестини, та пов’язаних із ними комуністичних спецслужб, вони б від самого початку були недієздатними. Своє перше навчання партизанській боротьбі засновники RAF пройшли на початку 1970-их років в навчальних таборах НФВП, які пізніше також взяли на себе викрадення борта «Landshut». Голова НФВП Ваді Хаддад був агентом КДБ.

Окрім того, у своїх досить скромних програмних положеннях RAF проголошувала собі геть іншу роль, ніж до сьогодні нав’язує переважаючий наратив. Терористична група мріяла не про близьку соціалістичну революцію у Федеративній Республіці, а про те, щоб бути своєрідною довгою рукою «революційних рухів» «третього світу» в «імперіалістичних метрополіях». Війна проти «американського імперіалізму» і його союзників мала вестися в їхніх центрах, щоб послабити їх зсередини. Відповідно, мішенями перших бомб RAF на початку 1970-их років були бази армії США в ФРН.

Отже RAF від початку задумувалась радше як своєрідна антизахідна диверсійна група, ніж як «революційна армія». Це робило їх цікавими як потенційний інструмент не лише для палестинських терористичних організацій і антизахідних арабських режимів, а й радянського керівництва та його сателітів. Хоча невідомо, чи отримувала фракція безпосередні інструкції дій з Москви чи східного Берліна. Але непрямо вони сприяли німецькому терористичному угрупованню і дедалі більше узалежнювали його.

Так, терористи RAF могли використовувати НДР та інші комуністичні держави в Східній Європі як безпечні місця відступу і транзитні шляхи. Окрім того, принаймні в одному випадку доведено, що терористів RAF навчало використанню зброї Міністерство державної безпеки НДР. Тісні контакти між розвідкою НДР і «озброєними бойовиками» із Західної Німеччини дозволили численним втомленим від бойових дій загонам фракції, в 1980 році за допомогою наданих режимом СЄПН фальшивих ідентичностей залягти на дно в НДР. Очевидно, керівництво НДР розглядало RAF як своєрідний бойовий резерв, який у разі загострення конфлікту чи навіть відкритої війни з НАТО можна було б використати в тилу противника.

Таким чином, історія Фракції Червоної Армії документує діапазон засобів, які агресивні авторитарні держави використовують для розхитування ліберальних демократій. Проте німецька політика та громадськість значною мірою ігнорували чи применшували роль RAF як непрямого інструменту радянської діяльності на дестабілізацію. Визнання цього могло зашкодити німецькій політиці розрядки 1970-80их років. Такий погляд не вписувався в німецький образ кремля як бажаного партнера у співпраці навіть після розпаду радянської імперії. Тому історія RAF так і не закінчилася.

Адже від підтримки німецьких терористів Кремлем і його сателітами до сьогоднішнього систематичного підриву путінською Росією західних демократій веде пряма лінія. Наразі розпалювання відкритого терористичного насильства в демократичних державах не входить до репертуару нинішнього російського режиму. Однак зважаючи на те, як він форсує свою агресію проти Заходу, з цим теж потрібно рахуватися.