Німеччина 2.0

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

st1:*{behavior:url(#ieooui) }

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

У щирості прагнення не залишається сумніву, але бажання надто демонстративне. Швидше, швидше втекти якнайдалі від минулого – від тоталітаризмів, тимчасового помутніння розуму, нездарності… Імпульс, якого, схоже, бракує більшості посткомуністичних країн. І нам зокрема.

ФОТО: АР

Те, що сталося 20 років тому, не було випадковим – результатом нещасливого збігу обставин або чиєїсь змови.

У Радянському Союзі довго побутувала легенда стосовно країн соціалістичного табору: мовляв, ми їх усіх годуємо. Ніщо не здатне було переконати пересічного «совка», що радянські сателіти висмоктують «велікій могучій» і що це через них у наших крамницях немає молока, м’яса, ковбаси і шкарпеток. Насправді все було навпаки, принаймні з Німецькою Демократичною Республікою.

Хімічно чистий експеримент із «мирного змагання соціалізму та капіталізму» історія поставила на прикладі НДР і ФРН. Унаслідок Другої світової війни обидві частини країни було зруйновано практично однаково. Тільки на Захід після 1945 року потекли капіталовкладення, а на Схід – переважно вказівки: розбудовувати важку промисловість, здійснювати індустріалізацію, колективізацію. В результаті вже через 15 років за основними показниками – ВВП на душу населення, продуктивністю праці й відповідно добробуту – Західна Німеччина випереджала Східну на 40–50%. Згодом відставання тільки збільшувалося.

З цим можна б змиритися, якби конкуренти були на відстані тисяч кілометрів та у цьому випадку вони перебували поруч. Для порівняння статків, перспектив і ступеня свободи варто було зазирнути через кордон, наприклад, з’їздити до родичів. Втечі на Захід набули масового характеру – понад 200 тис. осіб на рік. 1961-го, у рік запуску людини в космос, влада прокремлівської НДР на чолі з тодішнім лідером Вальтером Ульбріхтом за згоди московських патронів та партнерів по табору вирішила закрити кордон на замок і збудувати навколо західної частини міста, що перебувала під контролем союзних військ, мур. Це була складна інженерна споруда: 155 км триметрових бетонних блоків у два ряди й між ними контрольно-слідова смуга, начинена колючим дротом і протипіхотними мінами-пастками. Проблему біженців це вирішило (хоча сміливці робили спробу долати перешкоду – тільки невдах, які загинули під час такої спроби, набиралося близько 50 щороку), але довірі до ладу не сприяло. «Суворий комфорт тоталітарної диктатури» (вислів філософа Еріха Фромма) здавався ще нестерпнішим, а життя по той бік залізної завіси – ще привабливішим. Свого телебачення східні берлінці практично не дивилися, на кожному вікні стирчали антени (супутникового ТБ ще не було), розвернуті в бік західноберлінської вежі.

Через постійно присутній живий докір НДР була змушена дотримувати відносно високих соціальних стандартів (усе одно далеких від західних, проте суттєво вищих за радянські), на що в її допотопної економіки бракувало потуги. Промисловість орієнтувалася переважно на експорт до СРСР: сюди постачалося 94% її продукції. Східнонімецькі судна і вагони, радіоапаратура й фотокамери, костюми і черевики були кращі, ніж у СРСР, але безнадійно відсталі для європейського ринку. За такої економіки грошей в уряду постійно бракувало. Доводилося викручуватися. Наприклад, торгувати політичними в’язнями: випускаючи їх на Захід за гроші, за роки цієї «комерції» НДР примудрилася заробити 3 млрд марок. Першу позику в розмірі 2 млрд марок (приблизно $1,5 млрд) від ФРН було отримано ще 1981 року. Відтоді країна підсіла на кредитну голку свого сусіда й родича, але, що таке справжні проблеми, східні німці дізналися з початком перебудови: СРСР просто перестав розраховуватися за отримані товари. На 1990 рік радянський торговельний дефіцит із НДР становив 22 млрд марок.

ФОТО:ЕРА

Детонатором подальших подій мимоволі став Міхаіл Ґорбачов (він узагалі багато чого зробив проти своєї волі). У жовтні 1989-го керівники держави-банкрута заходилися помпезно святкувати 20-річчя утворення НДР. У Східній Німеччині на той час уже склалася своя геронтократія (влада старців), геть відірвана від реальності. Достатньо сказати, що будинки вздовж маршрутів урядових кортежів фарбували до третього поверху, далі партійні бонзи зі своїх «членовозів» роздивитися не могли. Відповідно передбачити наслідки урочистостей вони також виявилися нездатні.

На свято запросили генерального секретаря ЦК КПРС. У своїй промові молодий лідер трохи спантеличив своїх німецьких товаришів. Щойно за лаштунками вони благали його вивести на вулиці війська з радянських гарнізонів, а він знову заявив із трибуни, що кожен народ має вирішувати свою долю самостійно. Тимчасом навколо палацу зібралася юрба. Демонстранти несли транспаранти «Відпустіть нас із цієї країни» і скандували: «Допоможи нам, Горбі!»

Слід підкреслити, що спочатку змістом антиурядових виступів була тільки одна вимога: свобода еміграції. Ані про зміну ладу, ані про об’єднання із Західною Німеччиною взагалі не йшлося. Утім, поліція жорстоко розігнала перший Майдан. Було сотні поранених, тисячі затриманих. Попри це, механізм спротиву було запущено: впродовж наступних тижнів масові виступи відбувалися в Берліні та інших містах. Особливо великий натовп зібрався у Лейпцигу 4 листопада. Поліція розраховувала на 30 тисяч демонстрантів, а прийшло тисяч 75.

Як у Польщі часів «Солідарності» однією з рушійних сил спротиву був костел, так у Німеччині точкою кристалізації стала протестантська церква – єдина легальна масова структура. У ті тривожні дні до кірхи приходили і католики, й атеїсти. Виступи були мирними. Лотар де Мезьєр, колишній голова перехідного уряду НДР, жартує: «Якщо німці вирішать штурмувати вокзал, вони спочатку куплять квитки». Лейпцизький Майдан був першим, який влада не наважилася розігнати. Понад те, перший секретар окружного комітету партії в супроводі кількох авторитетних громадських діячів по телебаченню закликав усі сторони конфлікту утриматися від насильства. Це була фактична перемога. Колишні керівники країни один за одним пішли у відставку.

9 листопада уряд оголосив нові правила негайного отримання виїзних віз для відвідання Заходу, але в цьому вже не було потреби: натовпи рушили до контрольно-пропускних пунктів, прикордонники не наважувалися їх затримувати. Упродовж трьох наступних днів кордон в обидва боки перетнули… 3 млн німців.

Ненависний мур почали розписувати графіті й розбивати на шматочки, перетворивши на арт-об’єкт і мільйони сувенірів.

Східні німці поступово усвідомлювали те, що з ними сталося. Коли в березні 1990-го перемогу на виборах у НДР отримала Християнсько-демократична партія на чолі з адвокатом Лотаром де Мезьєром, стало зрозуміло, що приєднання до ФРН – питання лічених місяців. Це не могло не викликати занепокоєння у світі: в центрі Європи знову поставала надпотуга з населенням понад 80 млн осіб і сумною «кредитною історією». На щастя, новим німецьким лідерам вдалося переконати світ у тому, що їхня держава вже не становить загрози. Для початку парламенти обох (поки що) країн урочисто проголосили відмову від будь-яких територіальних претензій до сусідів. Якщо попередні покоління німців мали ілюзії, що історичні землі, втрачені внаслідок Другої світової, колись повернуться (особливо на Сході – від польської Померанії до Східної Пруссії, тобто Калінінградської області, з якою Росія не знає, що робити), то тепер на цьому питанні було поставлено остаточну крапку.

Переговори про об’єднання (а фактично, враховуючи різницю в розвитку, приєднання) відбувалися у форматі «Два плюс чотири»: обидві Німеччини, США, Велика Британія, Франція, Росія. У вересні 1990-го в Москві було підписано договір, який закріпив повторний шлюб, а в ніч із 2 на 3 жовтня закони НДР припинили свою дію й держава формально стала єдиною. Нова Німеччина ретельно дотримується свого обережного зовнішньополітичного курсу, подекуди викликаючи подив надмірною поступливістю, особливо щодо Росії. Тут немає жодних сентиментів: зовнішні проблеми їй ні до чого, розібратися б із внутрішніми.

Труднощі на східних землях не втрачають гостроти, попри воістину гігантські вливання: щороку із Заходу на Схід перекачується у вигляді дотацій та інвестицій близько €100 млрд. Переозброєння неефективної економіки призвело до втрати робочих місць: після реконструкції лише на одному металургійному заводі кількість робітників зменшилася з 12 тис. до 2 тис., у сільському господарстві Бранденбургу нині 35 тис. працівників виробляють більше продукції, ніж донедавна 120 тис. Безробіття на східних землях сягнуло 15% (порівняно з 5%, наприклад, у Баварії).

Важкі реалії сьогодення породили в населення тугу за минулим, яку тут називають «остальгія». Близько 30% голосів на виборах регулярно отримує Ліва партія – спадкоємиця колись правлячої СЄПН.

ФОТО: АР

Німеччина – федеративна держава, вільне об’єднання відносно автономних земель із власними законодавчими органами. Проте в історії з приєднанням колишньої НДР простежуються всі ознаки по-німецьки ретельного, прискіпливого ручного керування.

На початку йшлося перед­усім про правове впорядкування ситуації: гармонізацію законодавства (це було нескладно, закони збігалися на 90%, просто на Сході їх не дотримувалися), реституцію (­повернення майна колишнім власникам), денаціоналізацію того, що колись привласнила держава, приватизацію того, що було створено за роки соціалізму. Приводом для додаткових образ «оссі» (буквально – східняків) є кадрова політика: на керівні посади федеральних органів влади, не кажучи вже про нові приватні підприємства, призначають переважно приїжджих «вессі» (західняків), їхня частка в цій ланці перевищує 92%.

Подекуди під лагідним тиском федерального уряду великі компанії відкривають свої підрозділи на Сході. Так, компанія Porsche перенесла збирання улюбленого в нас позашляховика Cayenne під Лейпциг. Щоправда, тут створено фантастичні пільги для інвесторів: 40% капіталовкладень компенсується підприємцеві з федерального та місцевого бюджетів. Також значні субсидії бізнес отримує безпосередньо з ЄС, ці гроші навіть ідуть повз федеральний уряд.

Процес розлучення з минулим відбувався за компромісним сценарієм: середнім між рішучою люстрацією по-чеськи (див. Тиждень, №45/2009 р.) і цілковитим пофігізмом по-українськи. Уряд відкрив архіви «Штазі» (таємної політичної поліції – аналога нашого КДБ), і кожен охочий може переглянути свою особисту справу й поцікавитися, що писали на нього в доносах колеги та сусіди. Проте повного списку інформаторів не оприлюднено, дізнатися, хто на тебе стукав, можна лише в судовому порядку за ознаками конкретного злочину. Не спостерігається й масового каяття колишніх охоронців режиму та їхніх помічників – досі публічно зізналися у своєму гріху лише кілька осіб з-поміж зареєстрованих 189 тис. стукачів. Мало схоже на рішучу денацифікацію, що відбувалася після війни у ФРН. Хіба що штатні працівники «Штазі» (утім, як і колишні партійні начальники) не мають права обіймати посади в урядових установах. Пенсію вони отримують акуратно. Німці старанно уникають загострення відносин у суспільстві. Заплющили очі навіть на пустощі ендеерівської номенклатури, яка «під завісу» встигла приватизувати 200 тис. будинків і земельних ділянок.

Вся енергія нової Німеччини спрямована все ж таки у майбутнє. Шукати рецепти виходу з кризи для України тут марно. У нас немає доброго, розумного дядечка, який подбає про вирішення найменшої проблеми. Нам бракує німецької ретельності й завзяття, а ще того, що сформульовано в статті І Конституції Федеративної Республіки Німеччини: «Людська гідність недоторканна».

ФОТО: АР

[1621][1622]

Щира подяка за ініціативу та допомогу в написані матеріалу Посольству Федеративної Республіки Німеччини в Україні, а також особисто Зіґрун Майєр, Францисці Цвер, Вольфґанґові Кларе, Катерині Гоманн, Зільвії Шрайбер, Алєксандрові Королькову

Як змінювалася Східна Німеччина

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

 

9 листопада 1989 року

Падіння Берлінського муру. Східні німці отримали можливість вільно подорожувати на Захід

 

 

 

18 березня 1990 року

Екс-комуністи з Партії демократичного соціалізму програли перші вільні вибори до Народної палати

 

 

 

18 травня 1990 року

Дві німецькі держави уклали монетарний, економічний та соціальний союз

 

 

 

1 липня 1990 року

Західнонімецька марка замінила в НДР східнонімецьку як платіжний засіб. Багато законів ФРН набрали чинності в НДР

 

 

 

23 серпня 1990 року

Народна палата відновила п’ять довоєнних земель, які згодом увійдуть до складу ФРН

 

 

 

12 вересня 1990 року

Представники ФРН і НДР, а також Великої Британії, СРСР, США та Франції підписали договір «Два плюс чотири», в якому великі держави відмовилися від будь-яких своїх прав у Німеччині. Згідно з договором країна відновила повний суверенітет 15 березня 1991 року

 

 

20 вересня 1990 року

Парламенти ФРН і НДР схвалили договір про возз’єднання

 

3 жовтня 1990 року

Возз’єднання Німеччини. НДР зникла з політичної карти світу

1991 рік

Запроваджено податок солідарності (надбавка на податок на прибуток). Розпочато роботу над Транспортними проектами німецької єдності, які мали поліпшити сполучення між старими та новими землями (дев’ять залізничних проектів, сім автошляхів, один водний шлях)

 

1994 рік

Берлін визнано столицею об’єднаної держави. Радянські війська покидають Німеччину

 

 

1998 рік

Партія демократичного соціалізму (спадкоємиця правлячої в НДР СЄПН) набрала на виборах 5,1% голосів, ставши повноцінною парламентською партією

 

1999 рік

Переїзд столиці з Бонна до Берліна завершено

 

 

 

 

2002 рік

Вийшла друком книжка спогадів «Діти зони» берлінської ­письменниці та журналістки Яни Гензель, яка описує проблеми НДРівської молоді під час інтеграції у нове німецьке суспільство. Книжка увійшла до списку бестселерів за версією журналу Spiegel і розійшлася більш ніж 350-тисячним накладом

 

 2003 рік

Фільм «Гудбай, Ленін» вивів ­феномен «остальгії» – ностальгії за НДР – на міжнародний рівень

 

 

 

 

2005 рік

Ультраправа Націонал-демократична партія Німеччини здобула 9,2% на місцевих виборах у Саксонії, провівши до земельного парламенту 12 депутатів

  

 

 

2005 рік

Почав діяти Пакт солідарності ІІ, що передбачає виділення до 2019 року €156 млрд на розвиток економіки нових земель