У. Т.: Під час останнього візиту до Києва та Одеси в червні ви зустрічались із внутрішніми переселенцями із Криму та Східної України. Наскільки серйозною є проблема їхнього напливу? Від чого тікають жителі АРК?
– Цього разу я зустрічався із представниками кримських татар, зокрема Мустафою Джемілєвим; із внутрішніми переселенцями з Криму, представниками громадських організацій, що моніторять ситуацію на півострові, а також переселенцями зі Східної України. Багато з них психологічно травмовані. Я спілкувався з матерями, вагітними жінками, які пробиралися через поле бою під білим прапором. З людьми, що приїхали майже без нічого й не мають доступу до банківських рахунків у Криму. Чув розповіді про те, як від громадян вимагають трудові книжки й реєстрацію, хоча вони тікали із зони конфлікту похапцем.
Волонтери та місцева влада дуже приязні й щедрі до новоприбулих. Але масштаб виклику вимагає централізованої відповіді від уряду на довшу перспективу. Передусім необхідно створити центральний реєстр внутрішніх переселенців, оцінити їхні потреби, відтак скласти довгостроковий план і попросити допомоги в міжнародної спільноти. Якщо буде план, світ готовий підтримати. Адже кількість переселенців зростатиме. Багато кримців, наприклад, хотіли б, щоб їхні діти довчились у школах на півострові, вони бажають продати там майно; вчителі – завершити навчальний рік, перш ніж переїжджати на материкову Україну. Та й те, що я чув про Східну Україну, не вселяє великих надій на швидке припинення потоку переселенців.
Читайте також: Як облаштовуються у Києві переселенці з Донецька
У. Т.: Хто їм допомагає, центральна влада чи здебільшого активісти?
– Регіональна влада робить доволі багато. В Одесі людей розселили в санаторії. Це добре на короткий час, однак слід знайти довготермінові рішення: наприклад, коли в жовтні почнеться опалювальний сезон. Окрім того, мені повідомили, що такі громадяни дістають психологічну допомогу. Але їхні потреби зростають дуже швидко, тож украй потрібне серйозне планування.
Був один не дуже ефективний момент: коли ми прилетіли до Києва з Одеси, я побачив оголошення з номерами телефонів гарячої лінії для прибулих із Криму. Але всю інформацію видрукували українською. Мені здається, що це не найкращий спосіб донести суть повідомлення до російськомовних. Я розумію застороги в Україні щодо мовного питання, але коли люди потребують допомоги, то її варто дати тією мовою, якою вони спілкуються.
У. Т.: Чим конкретно здатна допомогти міжнародна спільнота, якщо українська влада запропонує довготерміновий план стосовно внутрішніх переселенців?
– Тут діє представництво Агентства ООН у справах біженців, яке спеціалізується на внутрішніх переселенцях зокрема. Воно має величезний досвід вирішення таких питань за різних обставин і може відіграти провідну роль у процесі в Україні. А я намагатимусь переконати в такій потребі країни Ради Європи. У Києві постійно працюватиме мій радник. Він буде тут до кінця року моїми очима й вухами, регулярно інформуючи мене про ситуацію.
Для України все це нове. Зрозуміло, що в її реакції будуть недоліки. Але з огляду на дедалі більшу кількість переселенців забезпечення їхніх потреб має бути одним із пріоритетів.
У. Т.: Як ви оцінили б рівень співпраці між активістами і владою сьогодні? Вона взагалі є?
– Я чув про співпрацю й діалог у деяких сферах. Хоча траплялися й нарікання на те, що громадянське суспільство не слухають, коли йдеться про переселенців чи порушення прав людини.
Україна перебуває в перехідній фазі, у складному становищі. Це було очевидно під час мого візиту. Маєте нового президента, але старий парламент, який не конче відображає тренди в суспільстві. У різних міністерствах нові очільники та їхні заступники, але оточені вони людьми зі старої влади. В державі конфлікт і стрімкий приплив внутрішніх переселенців плюс загроза економічної кризи через газову війну.
Але ви маєте величезний ресурс свого громадянського суспільства. Я бачив, як переселенцям надали дах над головою в будинку для прислуги в «Межигір’ї». Самоорганізація адміністрації маєтку вражає. Активісти Майдану, які взяли його під контроль, зробили так, щоб він забезпечував себе; громадські організації допомагають із їжею та іншим необхідним. Це надзвичайно тішить. Але тиск зростає, і провідну роль у вирішенні проблеми переселенців усе одно доведеться взяти на себе центральному урядові.
Читайте також: Спогади вимушених пересенців
У. Т.: Чи має міжнародна спільнота конкретні інструменти тиску на українську владу, на додачу до тиску активістів, щоб змусити її взяти на себе цю роль?
– Це питання не так тиску, як донесення до влади того, що просити у світу допомоги нормально. Скарбницю України грабував попередній режим, і їй потрібне буде сприяння у вирішенні різних проблем сьогодні, зокрема щодо переселенців. Це всі знають і розуміють.
У. Т.: У попередніх інтерв’ю ми говорили про Міжнародний дорадчий комітет, який мав би допомогти Україні розслідувати злочини на Майдані й про відновлення довіри до міліції та судів як один із ключових пріоритетів для нової влади. Створили його у квітні за ініціативою генсека Ради Європи Турб’єрна Яґланда. Чи є якийсь прогрес у розслідуваннях або ж у співпраці міжнародної спільноти з українською владою в цьому питанні?
– Це радше питання до пана Яґланда. Наскільки я розумію, представники Комітету мали тут кілька зустрічей і ще чекають на те, щоб почати працювати в Україні. Окрім того, вони в очікуванні інформації, яку запитували в різних її міністерствах та державних установах. Перш ніж почати працю, їм слід зрозуміти відповіді на всі запитання (хоча, мені здається, комітетникам іще не відповіли). Їхня інстанція може стати ефективним містком між громадянським суспільством та органами, що ведуть розслідування.
Сам процес розслідувань теж недосконалий, хоча це й не дивно, коли зважити на складну ситуацію, в якій опинилася Україна. Адже у вас щойно був виконувач обов’язків генпрокурора, тепер новий генпрокурор. Є серйозні проблеми з базою доказів – і не тільки щодо злочинів на Майдані, а й щодо трагедії в одеському Будинку профспілок (останній був відкритий для людей упродовж кількох днів після пожежі). Наскільки я розумію, частина зброї, яку «Беркут» використовував на Майдані, можливо, нині задіяна в конфлікті у Східній Україні. Багатьом підозрюваним пощастило втекти.
Тож людям, які беруться до розслідувань, непросто. Чув критику влади за те, що вона дає або замало інформації, або забагато – і неправильної. Тобто процес офіційного розслідування недостатньо прозорий. Крім того, бувають ляпи в дотриманні презумпції невинності або гарантій захисту особистої інформації.
Хоча в Одесі я ознайомився з дуже цікавою громадською ініціативою журналістів (різних політичних переконань), які ведуть розслідування, судмедекспертів та міліціонерів, що намагаються самостійно встановлювати факти. Вони безжально критикували правоохоронні органи, звинувачуючи здебільшого їх та їхні помилки в цій трагедії.
Довіру до міліції теж іще не відновлено, бо люди не бачать значних реформ у правоохоронних органах. Знаю, що зараз відбуваються якісь слідства, але їм потрібно бачити серйозні зміни в системі набору, навчання, дисципліни правоохоронців; у тому, як розслідують випадки перевищення останніми своїх обов’язків.
Читайте також: Як живуть кримські біженці, що оселились під Львовом
У. Т.: Ваш рід походить із Латвії, і ви багато писали про інтеграцію меншин у тамтешньому суспільстві. Подібно до України держави Балтії мають слабко інтегровані російськомовні групи, які зазвичай є промосковськими. В Україні, як бачимо, такі є в Криму, частково на Сході. Чи можна провести паралелі між латвійською ситуацією та українською, яка була до бойових дій? І що робити для ефективнішої інтеграції таких людей у наше суспільство?
– Я бачу небагато паралелей між двома країнами. Але важливий принцип інтеграції незмінний у різних контекстах: слід забезпечити залучення всіх сегментів суспільства до публічного життя. Це важливо для відновлення миру. Крім того, Київ має пропагувати відсутність дискримінації та рівність. Коли люди відчувають, що до них не ставляться справедливо, інтеграція блокується.
Ще потрібні міжкультурна співпраця й діалог. Мені було дуже приємно бачити деякі громадські ініціативи, спрямовані на це, й роботу, яку проводить у відповідному напрямі ОБСЄ в Одесі. Але все-таки я там чув, що досі залишається багато ненависті в обох сторін: прихильників Майдану і антимайдану. Це тиражують у ЗМІ. Влада має дуже серйозно поставитися до цього питання. Аби відбулась інтеграція, всі мають почуватися безпечно, а не боятися.
Що стосується Латвії, то на думку спадає один невеличкий приклад: у зв’язку з українською кризою латвійський уряд зрозумів, що має налагодити ефективнішу комунікацію з російськомовними громадянами. Насамперед це означає створення публічного телеканалу російською мовою для боротьби з масою дезінформації, що активно поширюється. Зупинити її заборонами чи обмеженнями не вийде. Її можна тільки переграти. Таким чином, люди почуватимуться задіяними у процесі через ту мову, яку вони розуміють. Цей урок нині засвоїли багато країн, що межують із Росією.